На правах реклами: Усман бен Аффан, третій великий халіф не лишень відомий завдяки кодифікації текстів Корану, а й завдяки популяризації кавової культури, адже як відомо саме араби першими відкрили для себе каву, яка лише значно пізніше потрапила у Європу. Зате тепер питання, яку кавоварку краще купити стало насущним для багатьох любителів цього прекрасного напою.

Зовнішня сторона життя халіфату виглядала при Усмані цілком благополучно. Держава продовжувала розширювати свої межі, і здавалося, що вона як і раніше на підйомі. Проте вже на шостий рік правління Усмана проявилися ознаки неблагополуччя. Візантійські міста, захоплені арабами, все також процвітали, а центр халіфату – Медина перетворювався у закуток. І управляти звідси всією величезною територією стало практично неможливо. Халіф, як і раніше, отримував п’яту частину військової здобичі (хумс), а також садаку (добровільні пожертвування в скарбницю) з всієї Аравії. Але значна частина трофеїв і податків залишалася у воєначальників і намісників.

Араби-мусульмани, що прийшли на нові землі, захоплювали тутешні багатства. Місцеві жителі змушені були кидати свою землю і освоювати цілину, заново рити канали і колодязі, попередньо заплативши за дозвіл на це. Така практика викликала велике невдоволення населення.

Багато інших нововведень Усмана, які ми сьогодні вже вважаємо нормою, в ті часи також були сприйняті в багнети. Наприклад, створення власної гвардії халіфа – охорони (Шурта), в сучасному розумінні – поліції.

Сильне ремствування піднялося з приводу амністії тих мекканців, які свого часу відмовилися присягнути Мухаммеду і були вислані їм з Мекки в Таїф. Чи варто говорити, що вони походили все з того ж роду Умайя… Коли ж у Медині розвелося багато голубів і Усман розпорядився їх вбивати, то люди стали говорити: «Ти ба, наказує вбивати голубів, а протегує тим, кого вигнав сам посланник Аллаха». Навіть додаток до двох закликів на молитву третього недруги Усмана вважали негожим нововведенням.

Але найбільше роздратування населення викликало розкішне життя родичів халіфа, які навіть хизувалися тим, що могли запускати руки в казну як у свій власний гаманець. Одружившись на дочці Мервана бен аль-Хакіма, свого двоюрідного брата, Усман зробив грандіозні подарунки родині своєї дружини. Мерван став правою рукою халіфа. Він побудував в Медині кам’яний будинок і, скликавши на новосілля гостей, заявив: «Я не витратив на цей будинок жодного дирхема». На це один із присутніх зауважив йому: «Краще б ти їв і мовчав. Ти разом з нами був у поході на Іфрікійю (Північна Африка), і тоді у тебе рабів помічників та інших засобів було набагато менше, ніж у нас. Але син Аффана (тобто Усман) дав тобі весь хумс Іфрікії (хумс – п’ята частина захопленої здобичі), та ще призначив збирачем Садако».

Іншому родичу, аль-Харісу, Усман доручив наглядати за базаром Медини. І той ввів новий податок – плату за місце, чого тут не було ні до пророка, ні після нього. Скарги на Харіса Усман залишав без уваги. Він, як відзначають історики, перестав розрізняти своє і общинне надбання. І все частіше мусульмани стали говорити про те, що Усман відноситься до керованої ним держави як до особистої власності. Зрештою, члени Ради, які призначили його халіфом, втратили терпіння і прийшли до Усмана за поясненнями. Усман пояснив: «Він – мій кровний родич». І тоді вони запитали його: «А що, в Абу Бакра та Умара не було кровних родичів?»

Існують різні версії продовження цієї розмови. У деяких Усман постає як цинік, що остаточно втратив совість, зрадив заповіти пророка. Однак цілком можливо, що їх записали історики, які належали до антиусманівської традиції. Але як би там не було, друга половина правління Усмана – а він правив майже 12 років – з 644 по 656 рік – пройшла під знаком конфлікту, який назріває зі «старою гвардією» ісламу, і зневажливе ставлення халіфа до «ветеранів» ісламу підтверджують практично всі історики.

Деякі з них приводять лист мусульман з Куфи, які намагалися перестерегти Усмана: «затинаємо тебе Аллахом подумати про громаду Мухаммеда, адже ми боїмося, що засмутиться її справа твоїми руками, тому що ти посадив на шиї людей своїх побратимів…»

У халіфаті формувалася опозиція, яка збиралася змістити Усмана, який зрадив, як вважали незадоволені, справу Мухаммеда. На тлі загального обурення Усманом все яскравіше виділялася фігура Алі ібн Таліба, хоча тоді він не приєднався до тих, хто був налаштований проти Усмана. До Алі зверталися за допомогою і посередництвом.

У січні 656 року 500 єгиптян-паломників вирушили в Медину. Але у них були й інші цілі: вони мали намір також висловити Усману свої претензії. Правитель Єгипту Абдаллах бен Саад послав халіфу гінця – попередити його про це. На відстані одного дня шляху до Медини до паломників приєдналися незадоволені з Куфи і Басри. Усману довелося вступити з ними в переговори і навіть підписати зобов’язання, в якому він, також як і в день проголошення його халіфом, підтверджував, що буде вірний Книзі Аллаха і Сунні Пророка.

Здавалося, що все завершилося благополучно, делегація досягла мети, і люди вирушили додому. Однак до намісника Єгипту був направлений з Медини гонець з наказом покарати незадоволених. Але паломники перехопили його, прочитали послання і повернулися в Медину. Вони зажадали, щоб Усман вийшов до них і пояснив все. Він вийшов і сказав, що він не направляв гінця до Єгипту. Виявилося, що це зробив його брат Мерван, не поінформувавши халіфа до відома, але скріпивши лист його печаткою.

Єгиптяни зажадали видачі Мервана. Усман відмовився. Тоді прибульці зажадали, щоб Усман, що не відає, що діється у нього під носом відрікся від управління халіфатом. Звичайно, він і не збирався цього робити. Але і єгиптяни не збиралися розходитися. Вони оточили будинок халіфа. Усман опинився в облозі. Натовп біля будинку халіфа ріс – сюди прийшли жителі Медини, які теж були обурені тим, що родичі Усмана зробили казну своїм гаманцем, але не наважувалися відкрито виступити проти халіфа. У місті з ветеранів-сподвижників пророка в цей час були тільки Алі і дехто з родичів пророка, які намагалися принести Усману в його будинок їжу і воду, але паломники-повстанці не пропустили їх. Усман чекав, що його врятують вірні йому намісники. Чекати йому довелося майже 40 днів. Медина жила при цьому своїм звичайним життям, через неї йшли торгові каравани, прибували паломники, з мінаретів лунали заклики на молитву.

Але ось прийшла звістка, що війська, послані намісниками на виручку халіфу, підходять до міста. Напруження наростало. Усман продовжував сидіти під замком. І тоді повсталі пішли, що називається, на штурм. Вони увірвалися в будинок і вбили халіфа. Так розповідає про кінець днів Усмана арабський історик Балазурі.

Є інша версія. Раб Усмана застрелив когось із повстанців, який виявився одним з близьких до Пророка людей. Від халіфа зажадали видати вбивцю, але Усман відмовився, і тоді, у п’ятницю 20 червня 656 року, повстанці підпалили ворота і увірвалися в будинок Усмана. Він з Кораном в руках вийшов назустріч, але було пізно: хтось вдарив халіфа мечем, хтось ткнув стрілою, коли ж він впав, то його схопили за ноги і поволокли… Ще один удар мечем – і все було скінчено… Третій праведний халіф став першим з мусульманських правителів, які загинули від рук одновірців…

Пролита кров не привела в жах нападників. Більше того, поки йшла боротьба у дворі і будинку халіфа, інші вже грабували скарбницю. Втім, як виявилося, до них постаралися інші і здобич була невелика …

Тим часом городяни збиралися на п’ятничну молитву, не підозрюючи, що двері в громадянську війну – «аль-баб аль-мафтух» – розчинилися. За нею починався розкол мусульманської громади, що викликав потоки крові і сліз. Розкол, який не подоланий і до наших днів.

Автор: О. Бібікова.