Четвертий – і останній в ранній історії ісламу праведний халіф Алі – фігура трагічна і ключова для розуміння самого першого і масштабного розділення мусульманської громади – на сунітів і шиїтів, – розділення, що зберігається і по цю пору. Він був не тільки вірним соратником пророка Мухаммеда, але і його близьким родичем – двоюрідним братом, а потім зятем, батьком його онуків Хасана і Хусейна. Ось через цю спорідненість частина мусульман була глибоко впевнена, що саме Алі і його нащадкам повинна перейти у спадок влада в громаді після кончини пророка Мухаммеда. Але з цим були згодні далеко не всі…

Алі був одним з перших, хто прийняв іслам. Сказати точніше – чи був він другим після Хадиджи, дружини Мухаммеда, або третім – після Абу Бакра – неможливо, але він завжди, з самого початку був поруч з Мухаммедом. Вони жили з дитинства під одним дахом – рано осиротілий Мухаммед виховувався в домі свого дядька Абу Таліба, чиїм сином і був Алі. Одного разу Абу Таліб, випадково опинившись серед безлюдних горбів, застав сина і племінника за молитвою. Довелося йому все розповісти. Дядько вислухав Мухаммеда і не став дорікати юнакам за відмову від інших богів в ім’я Єдиного.

Сам він прийняти іслам відмовився, але з тих пір захищав Мухаммеда від незадоволених його проповіддю мекканців. У 619 році Абу Таліб помер (в історії ісламу цей рік називається «роком трауру», він забрав і Хадіджу). Перші мусульмани втратили свого захисника – авторитетного в Мецці чоловіка – і змушені були переселитися до Медини. Алі покинув Мекку в числі останніх: він щовечора запалював світильник в будинку Мухаммеда, щоб вороги вважали, що Мухаммед все ще в місті…

Незабаром після переселення Мухаммед віддав у дружини двоюрідному братові свою дочку Фатіму. Пророк бачив у цьому шлюбі знак подяки до покійного дядька Абу Таліба, якого любив як батька. Він вважав, що і Фатіма, так схожа характером на свою матір Хадіджу, і Алі, гідний син свого батька, будуть йому надійною опорою в керівництві мусульманською громадою.

Алі завжди виправдовував ці надії. Він брав участь у головних битвах мусульман з язичниками – при Бадрі, Ухуді, аль-Кандаку. Існує безліч легенд про надзвичайну хоробрість Алі. Розповідають, що в ті часи воїни, котрі вступають у двобій, повинні були представлятися один одному. У таких випадках Алі зазвичай говорив: «Я – Алі, якого мати, народжуючи, назвала левом, що ричить – «аль Хайдар».

Одного разу під час бою Алі позбувся свого щита. Озирнувшись, він побачив ворота, які легко зірвав з петель і використовував як щит до завершення бою. Абу Раф, слуга Мухаммеда, розповідав: «Я навмисне потім покликав товаришів розглянути ці ворота. Нас було восьмеро осіб, але ми всі разом не могли їх підняти».

У битві при горі Ухуд Алі отримав шість поранень. А після Бадри його і воїна Хамзу стали називати богатирями. Обидва отримали почесні прізвиська: Хамза – «лев ісламу», а Алі – «меч ісламу».

В 630 році Мухаммед відправив Алі в Мекку з дорученням прочитати паломникам тексти одкровень, які потім увійшли в дев’яту суру Корану «Ат-Тауба» («Покаяння»). Це була особлива довіра, і «права рука» Мухаммеда Абу Бакр був ображений тим, що пророк надав її не йому, хоча саме він був на чолі мединських паломників. Згодом шиїти витлумачили цей епізод як знак того, що саме Алі повинен наслідувати пророку.

Переказ зберіг словесний портрет Алі: він був смаглявий, невисокий, до старості погладшав і обзавівся густою сивою бородою, яку іноді фарбував хною, як це робили поважні мединці. Говорили, що його погляд був важким через опуклі очі, але коли він посміхався, оголюючи білі міцні зуби, це враження зникало.

Сучасники відзначали його веселу вдачу, дотепність і особливу чуйність. Вчора він вражав в бою всіх своєю хоробрістю, а сьогодні зворушливо піклувався про сиріт, клопотав перед пророком про нещасних або радив, як заслужити його милість. Відомо, що гнів Мухаммеда був швидкоплинний і він завжди переживав, коли через хвилинні спалахи його невдоволення страждав хтось. Алі це розумів, і йому приносило задоволення допомагати Мухаммеду вийти з такого становища. У хадісах чимало таких прикладів.

Після смерті Ібрагіма, сина Мухаммеда, якого він дуже любив, пророк все частіше став заглядати в житло Алі і Фатіми: тут він знаходив втіху, граючи з онуками – Хасаном, повільним добряком, ласункою і спритним ласкавим Хусейном. Мухаммед називав їх «два Хасана». Мухаммед іноді представляв онуків своїм гостям. Він накривав їх плечі полами свого плаща і говорив: «Це моя родина». Тому в хадисах можна зустріти вираз: «люди плаща» – тобто Алі, Фатіма та їхні діти.

Розповідають, що коли після смерті Мухаммеда халіфом був обраний Абу Бакр, Алі замкнувся в себе вдома і не хотів йти до нього з привітаннями. Тоді Абу Бакр сам пішов до Алі, але Фатіма не пустила халіфа в будинок. Вона вважала, що саме її чоловік мав успадкувати Мухаммеду. Втім, Алі не тримав довго зла на Абу Бакра і став одним з найближчих його помічників. Фатіма ж до кінця своїх днів не спілкувалася з першим халіфом.

Алі довелося змиритися і з тим, що після смерті Абу Бакра халіфом обраний був Умар, а того змінив Усман. Відданість справі, якій він служив, допомагала йому впоратися з особистими амбіціями.

Саме Алі належала ідея ввести нове літочислення з року хіджри, тобто того року, в якому сталося переселення Мухаммеда з мусульманами з Мекки до Медини. Це було зроблено в правління Умара. (Мусульманський календар нагадаю, веде відлік від першого місяця місячного року, тобто 1 мухарама 622 року за сонячним календарем).

Величезною є заслуга Алі і в складанні остаточного тексту Корану, яка сталася за Усмана. Алі належав до кола освічених мусульман, вмів читати і писати, і у нього збереглися деякі записи одкровень, отримані пророком. Разом з Абу Бакром, Умаром, Айшею і деякими іншими він був надійним джерелом і коментатором хадисів – сказань про діяння пророка, завдяки яким до нащадків дійшов достовірний життєпис Мухаммеда.

У мусульманській громаді Алі завжди залишався одним з найбільш авторитетних і шанованих людей. Але особливо зросла його популярність при халіфі Усмані. Вона росла разом із зростанням невдоволення правлінням Усмана, якого ветерани ісламу звинувачували в розкраданні казни і в тому, що ми зараз називаємо корупцією та клановістю у справах влади. Чесність і відкритість Алі не викликала сумнівів, а відданість його заповітам Пророка була класичним прикладом для нових поколінь.

Алі не займав ніяких державних посад, можливо, тому в нього було менше, ніж в інших ветеранів ісламу, приводів налаштувати людей проти себе. Нерідко він виступав захисником скривджених. З роками до того ж пішли різкість та запальність, властиві йому в молодості, поступившись місцем терпимості, поблажливості. Тепер він керувався розумом, а не емоціями. Але він був жалісливий і намагався уникати суворих покарань для винних, і його думка в спірних питаннях часто ставала вирішальною.

Алі прийшов на зміну вбитому халіфу Усману. Сподвижник пророка, хоробрий воїн, блискучий оратор, фанатично відданий справі Мухаммеда, Алі, тим не менш, не виправдав покладених на нього сподівань. При всій симпатії до нього, історики не можуть назвати його ідеальним правителем.

У момент вбивства Усмана більшості сподвижників пророка не було в Медині: цілком ймовірно, вони не випадково залишили місто, коли палац халіфа оточили заколотники, що прийшли з Єгипту, Куфи і Басри. Алі, один з небагатьох ветеранів, залишався в Медині і посилав зі своїми людьми їжу і воду обложеному халіфу. Коли ж після загибелі Усмана ветерани ісламу, які залишилися в Медині проголосили Алі халіфом, проти цього виступили сподвижники пророка – Талха, Зубейр, підбурювані Айшею, яка з давніх пір не любила Алі. Вони вважали, що мають право бути обраними, як колись були обрані халіфами Абу Бакр, Умар і Усман. Алі ж оголосив себе халіфом на хвилі народного протесту проти Усмана, без рішення на цей рахунок ради громади – шури.

Скориставшись нерішучістю Алі, який не хотів починати своє правління з кровопролиття, його противники захопили місто Басру. Ситуацією, що склалася скористався і намісник Сирії Муавійа ібн Суфьян, родич Усмана, який оголосив Алі учасником змови проти колишнього халіфа і виступив проти нього під гаслом: «Помста за Усмана!»

У грудні 656 року під Басрою відбулася битва між військами Талха і Зубейра та армією Алі. В історії ісламу битва відома під назвою «верблюжа». За нею спостерігала Айша, сидячи на верблюді в спеціальному паланкіні. Згідно з давньою аравійською традицією, це повинно було принести вдачу. Однак битву виграв Алі. Талха і Зубейр полягли в бою, що дуже засмутило нового халіфа. Три дні він оплакував всіх загиблих з тієї та іншої сторони, бо всі були мусульманами. Звелів поховати всіх з почестями, подбати про їх родичів. І тільки після цього увійшов в Басру.

Відіславши Айшу з почесним ескортом в Медину, Алі вирішив, що там зараз його присутність необов’язкова. Своєю тимчасовою резиденцією він зробив іракське місто Куфу. Так він хотів привернути на свою сторону тутешніх арабів.

Ще йому належало розібратися з Муавійа і його прихильниками. У наступному, 657 році на правому березі річки Євфрат у міста Сіффіне сталася ще одна знаменна битва: Алі на цей раз розбив і потіснив військо Муавії. Але… не зумів скористатися своєю перемогою. Коли ясний став результат бою, сирійці запропонували вирішити справу третейським судом: на знак примирення вони підняли на своїх списах листи з священного Корану. Алі зупинив битву, погодившись з сирійцями, і викликав цим розчарування як у своїх воїнів, так і у своїх сподвижників, ветеранів ісламу, які хотіли раз і назавжди покінчити з сепаратизмом провінцій.

Але чому праведний халіф Алі бен Абу Таліб погодився на третейський суд? Історики вважають, що він не хотів подальшого кровопролиття, вважаючи, що так вдасться уникнути розколу. Але він помилився. Деякі з його прихильників оголосили, що не визнають третейського суду. («Па Тахко ілла лілахі» – говорили вони, – «судити вправі тільки Бог»). На знак своєї незгоди кілька воєначальників покинули табір Алі, повівши із собою 12 тисяч воїнів. Їх стали називати хариджитами (від арабського «Харидж» – вийшовший, повсталий). Згодом рух хариджитів, спочатку політичний, набуло релігійний характер.

Через деякий час Алі зрозумів, що погодившись на третейський суд, він жорстоко помилився, але продовжити війну з Муавією все ж не наважився. Як тільки правитель Сирії відчув ці коливання, він кинув війська на завоювання Єгипту. Тим самим було покладено початок розтягуванню земель, які з такою працею і завзятістю збирали під прапором ісламу Мухаммед, а потім Абу Бакр і Умар. І Алі вже не міг зупинити цей розпад мусульманської імперії.

А третейський суд відбувся. І закликав позбавити влади Алі. Тоді халіф звернувся до хариджитів з пропозицією розгромити опозицію, очолювану Муавією. Вони коливалися занадто довго, і Алі повів своє військо проти них. У битві 17 липня 658 року хариджити були розгромлені.

Далі буде.

Автор: О. Бібікова.