Яке справжнє значення обрядів і свят? Що це – освячені традицією торжества або своєрідна форма народної творчості? Тільки завдяки встановленню контактів між різними культурами вдалося отримати відповідь на ці питання і осягнути справжній, неповторний характер кожного свята. Більше того, саме на прикладі інших країн історики, етнографи і психологи зрозуміли, що свята є актом самовираження, проявом постійно оновленої життєвої сили народу, а часом і відображенням його утопічних сподівань.

Французький соціолог початку минулого століття Еміль Дюркгейм бачив в обрядах і святах «неприборкність духу», що допомагає зміцненню згуртованості соціальної групи або цілого народу; символічне відображення незримих зв’язків між людиною і природою; інститут, за допомогою якого підтримуються, оновлюються і відтворюються соціальні відносини між членами суспільства.

Приблизно в той же час, але в зовсім іншому контексті Джеймс Фрезер, автор «Золотої гілки», писав, що обряди і свята являють собою акт відтворення певної системи вірувань і міфологічних уявлень, що живлять релігію, магію і політику. До аналогічних висновків приходили й інші антропологи, що вивчали культуру ескімосів (Боас), народів Африки (Фробениус і Гріоль) і Меланезії (Малиновський).

Правда, значення того чи іншого обряду чи свята може бути незрозуміло не тільки сторонньому спостерігачеві, але і безпосереднім його учасникам. Давайте ж не будемо намагатися знайти спільний знаменник різноманітних форм, а обмежимося лише їх коротким перерахуванням і класифікацією.

Є свята, які освячують найбільш важливі події в житті людей: народження, ініціацію, одруження, поховання. Це соціальні акти, в яких виражається реакція суспільства на такі невід’ємні риси буття, як з’єднання чоловіка і жінки, смерть, прагнення підтримати своїх побратимів, допомогти їм подолати страх у важку хвилину.

Всюди в світі форми участі громади в шлюбній церемонії в чомусь схожі. Наприклад, в Дузе, на півдні Тунісу, сім’ї женихів і наречених в ніч весілля розбивають два табори на схилі бархана. Женихи в окремому наметі очікують своїх майбутніх дружин. Наречені приїжджають до них в табір на верблюдах в супроводі співаючої і танцюючої юрби односельців. У Непалі все відбувається при світлі дня, але і тут охоплена незбагненним містичним запалом громада приймає жваву участь у приготуванні нареченої до весілля. Аналогічну функцію виконують весільні урочистості в Європі та Америці, правда, в настільки умовній формі, що їх учасники можуть про це навіть не здогадуватися.

Вважається, що основна мета ритуалів – полегшити людині перехід в інший стан. Однак, мабуть, це не зовсім точно відображає їх суть. Наприклад, в Казамансі, на південь від Сахари, поява процесії, що супроводжує прикрашені бичачими рогами носилки з тілом померлого, викликає в оточуючих пожвавлення, що допомагає їм примиритися з цією сумною подією. У Бразилії, в передмісті Салвадора, діти, що беруть участь в похоронній ході, сміються та співають. На карнавалі мертвих у Мексиці похмурі обряди перетворюються на відвертий фарс, в якому видна спроба позбутися страждань, що заподіюються думкою про неминучість смерті.

Карнавал мертвих у Мексиці

Є інший тип свят, їх можна умовно назвати «відновними». У яскравій, часом театралізованій формі вони нагадують про давно забуте минуле або про минулу культуру. Прикладом може служити болівійське свято Діаблада, під час якого індіанські гірники та ремісники вбираються древніми інками (по суті своїми далекими предками) і вступають в символічну боротьбу зі святим Георгієм Побідоносцем, або цікаве андалуське свято Росіо, в якому переплітається арабська, християнська і циганська культурна символіка. Під час свята на честь богині Іеманджі на північному сході Бразилії вихідці з Африки за допомогою танців і пантоміми намагаються відтворити образ далекої батьківщини, уособленням якої стало для них море.

Свято Росіо.

До явищ зовсім іншого порядку можна віднести свята, засновані на певному ритуалі, строгий порядок якого надає їм театральність і пишність. До цієї категорії належать індонезійський театр тіней Ваянг та індійська танцювальна драма «Катхакалі», масове обмивання у водах священного Гангу і практично всі буддійські урочистості в країнах Азії. У європейській історії можна знайти безліч символічних проявів містицизму, властивого римсько-католицькій традиції Італії та Іспанії. Окремі його риси досі проглядають в найбільшому мексиканському святі, що влаштовується на соборній площі у Гуадалупе в Мехіко, під час якого індіанці і метиси розігрують виставу, яка з всіма подробицями оповідає про явлення Діви Марії індіанцю-пастуху.

Ще складнішою «режисурою» відрізнялися міські свята минулого: вуличні ходи в древніх Афінах, китайські придворні церемонії, «королівські виходи» в європейських містах епохи Відродження, заручення венеціанського дожа з морем, церемонія лорда-мера в Лондоні. Сліди цих традицій ми знаходимо сьогодні у святі Паліо в Сієні, карнавалах у Венеції, Базелі, Мюнхені та в містах Бельгії, Голландії та Люксембургу.

До розряду більш «серйозних» міських свят відносяться пам’ятні урочистості на честь символічного укладення союзу між народом і засновником держави або події, що призвела до її утворення. Існують також свята, що несуть ідеологічне та дидактичне навантаження, наприклад національне свято Франції – 14 липня або День міжнародної солідарності трудящих – 1 травня.

Однак наш короткий перелік буде неповний, якщо ми не згадаємо різні форми особистого спілкування, домашні торжества і вечірки, що влаштовуються, щоб розважитися, розділити радість з друзями і близькими або просто побути разом. Загальні трапези, висхідні до грецьких агапе – «трапез любові», банкети, пікніки, танцювальні та музичні вечори, збори релігійних громад та езотеричних груп, нарешті, суто інтимні сімейні торжества – такі свята і сьогодні збереглися у всіх культурах.

Їх учасники часто винаходять власний ритуал, який найбільш повно виражає їх загальні почуття. Об’єднуючий початок проявляється тут набагато сильніше, ніж під час великих урочистостей, ось чому ці свята відіграють таку важливу роль у житті окремих груп і всього народу. Далі буде.

Автор: Жан Довіна.