Форми і значення свят далеко не однакові в різних культурах і релігіях. Крім того, вони відчувають вплив таких чинників, як мода і рівень розвитку техніки, проте незалежно від своїх масштабів свято завжди пов’язане з трансцендентною творчою силою.

Коли індіанці північноамериканських прерій малюють величезне коло, що символізує наш світ і Сонце, їхні дії виходять далеко за рамки простої театралізації магічних обрядів і релігійних вірувань: ритуал допомагає єднанню його учасників один з одним і космосом, висловлює загальне сприйняття буття, ненаситну жадобу життя. Це воістину метафізика в дії. Традиційна форма зовсім не є зовнішнім пасивним атрибутом обряду, а втілює в собі його внутрішню сутність, свого роду екзистенціальний акт, спробу втрутитися в закони буття.

Африканські невільники, вивезені в Новий Світ, відродили на північному сході Бразилії ритуали племені йоруба. Барабанний бій і шалені рухи тіла кандомбле і макумба викликають у глядачів екстаз, повертаючи образ втраченої батьківщини. Як би їх не переслідували в минулому і яким би спотворенням вони не піддавалися з плином часу, ці ритуали допомагали рабам у злиднях і неволі зберігати людську гідність.

Французький етнограф Роже Кайуа писав, що метушня свята перевертає вверх дном складені ієрархії, а Жорж Батай вважав, що у святах таїться сила, якій тісні рамки встановлених правил. У цьому сенсі і Паризьку комуну 1871 року, і травень 1968 року в Парижі можна вважати святами, які поставили під сумнів звичний плин життя і закликали до встановлення нових відносин між людьми. Звичайно, це були лише короткі спалахи, але викликане ними бродіння породило нові погляди на життя і нові бажання. Справді, якщо позбавити нас обрядів і свят, чи не стане людство схожим на великий мурашник або бджолиний вулик?

Яка ж доля свят в сучасному світі, який Маклюен влучно охрестив «глобальним селом»? До чого призвело зіткнення різнорідних ритуалів, розділених перш простором, часом, політичними та культурними бар’єрами? Чи праві ті, хто з сумом відзначає, що в світі йде процес «глобального спрощення» і глядачі починають псувати виставу?

Свято – це дійсно вистава, а значить, воно має потребу в глядачах. Я говорю не про жалюгідні штучні шоу, що влаштовуються на потребу туристів, я маю на увазі перш за все тих, хто зберіг чистоту сприйняття – африканця, який з дитячим захопленням стежить за індійським торжеством по телевізору, або ескімоса, який вперше в житті побачив європейський карнавал.

Такі глядачі напевно відчувають бажання приєднатися до свята, поринути у веселе божевілля бразильської Бумба меу бой або розділити радісне збудження марокканців, які зібралися навколо гробниці відлюдника. Австралійські аборигени самі вирішили зробити свої обряди надбанням іноземної аудиторії, проявивши те ж саме прагнення бути визнаними, що й італійські селяни з Валь-де-Луніджани, які приїхали в Париж, щоб продемонструвати мешканцям столиці своє сільське свято.

Отже, свята вийшли на телеекрани, покинули межі своїх країн. Але чи є це ознакою занепаду? Так можуть вважати лише пуристи, які хотіли б зупинити час, звести всю радість торжества до одного незмінного сценарію, бути може, не без хитрого сенсу перетворити фольклор в бігкий товар. З іншого боку, умови життя нашого «глобального села» сприяють появі нових форм культури. Чому б святам в цьому зв’язку не перетворитися на один з різновидів мистецтва?

Загрозу свят в індустріальних суспільствах слід шукати в іншому – у розвитку мегаполісів, як назвав їх Льюїс Мемфорд, надміста, що представляють собою аморфні скупчення народу. Протягом останніх ста років не залишилося практично жодного континенту, який б не випробував на собі впливу цього все наростаючого процесу.

Яке вже тут свято, якщо всюди злість і роздратування, нетрі, забиті машинами вулиці і площі, переповнені стільники багатоквартирних будинків, відчуження людей всередині великих підприємств, що заважає нормальному спілкуванню в повсякденному житті. Всі ці фактори ворожі радісному духу свята.

Сьогодні пасивне міське населення можуть об’єднати лише релігія, політика і спорт. Часом такі зібрання знаходять деяку схожість зі святом, але всі масові урочистості, прив’язані до конкретної мети, недовговічні і в кращому випадку народжують лише швидкоплинне відчуття єднання. Навіть супермаркети сучасних великих міст навчилися використовувати зовнішні помітні атрибути свята, щоб змусити покупця розщедритися, – виходить такий собі бурлеск, жалюгідна подоба радісного бенкету.

Невже втратою духу свята і закінчиться його довга історія, і «місто-цензор», як висловився архітектор Поль Вірільо, стане непереборною перешкодою тісному спілкуванню, назавжди позбавивши людей трепету пізнання один одного, того сприйняття світу і майбутнього, через яке, за словами Марселя Мосса , «дійсно реалізується соціальний організм»?

Звичайно, ні. Обряди і свята з їхньою непередбачуваністю, скороминущим блиском, свободою і щедрістю – плоть і кров суспільного життя. У них, за висловом Андре Бретона, людина знаходить ні з чим незрівнянну радість дотику з нескінченністю.

Автор: Жан Довіна.