Усний народний карело-фінський епос Калевала сходить до VII-VIII століть, проте фахівці відносять окремі його епізоди і до більш ранніх епох. В умовах первіснообщинного ладу, серед дикої суворої природи в тайговій Карелії стародавні вірування її жителів були насичені анімістичними мотивами. З століттями, у міру осмислення людиною навколишнього світу і свого буття, язичницькі фантастичні образи відходили в минуле, перетворюючись на образи художні. Вони залишилися в усних міфах, казках, билинах, які передавалися усно від покоління до покоління у формі народних пісень – рун. Зміст рун, форма їх виконання змінювалися, вдосконалювалися, талановиті співаки вносили в них щось нове, своє.

Виконувалися руни найчастіше двома співаками – заспівувачем і помічником. Вони сідали один проти одного і, тримаючись за руки і розгойдуючись, як веслярі в човні, співали. Іноді спів супроводжувався грою на кантеле – народному музичному інструменті, що нагадує російські гуслі. Співали руни, як правило, чоловіки; жінки виконували ліричні і весільні пісні, а також ритуальні плачі.

Знайомством з цими піснями ми зобов’язані фінському поету і фольклористу Еліасу Ленроту, який на початку 19-го століття відкрив скарбницю карело-фінського епосу. Пішки, з сумкою за плечима і палицею в руках, пройшов він по лісових селах східної Фінляндії та Карелії, записуючи усні твори народної творчості. Перший же зібраний матеріал, в якому опинилися і 2000 рядків, записаних від відомого на той час карельського руноспівця Ю. Кайнулайнена, дав Ленроту можливість випустити фольклорний збірник під назвою «Кантеле». У 1833 році Ленрот побував у селі Війниця (нині Калевальский район Карелії) у талановитих руноспівців Андрія Малина та Василя Кіелевяйнена, де і записав руни про Сампо і подвиги героїв «Калевали». Особливе значення мала зустріч навесні 1834 року з кращим руноспівцем Карелії селянином Архипом Перттуненом…

У лютому 1835 року Еліас Ленрот видав результат багаторічної праці – книгу під назвою «Калевала», що містить 32 епічні руни. Після виходу книги Ленрот знову подорожує, продовжує збирати фольклор. У ці роки він приходить до переконання про правомірність з’єднання різних рун в єдину епічну поему, остаточно визначає її композицію. Через 14 років, в 1849 році, Ленрот видає в Фінляндії повний текст епосу, так звану «Велику Калевалу», до якої увійшли вже 50 рун.

«Калевала» оповідає про пригоди й подвиги жителів напівміфічної країни Калев: Вяйнямейнена, Ільмарінена, Лемминкяйнена. Герої епосу – селяни, мисливці, рибалки; в рунах прославляється мудрість і добро, що перемагає зло, а млин-самомолка Сампо – уособлення народної мрії про щастя. «Калевала» становить величезний інтерес як пам’ятник історії, світорозуміння північного народу, що займав значну територію – від берегів Фінської затоки і Онезького озера до Кольського півострова.

У майже недоступній тоді північній тайзі люди не знали феодального гніту, у них надовго зберігся родовий уклад. У цьому відношенні карело-фінський епос відображає величезний історичний період, починаючи з «епохи залізного меча і разом з тим залізного плуга і сокири» до мало не XVIII століття.

Аналіз «Калевали» виявляє в епосі різні нашарування, починаючи з ранніх ступенів суспільного розвитку. Наприклад, ясно прочитуються космогонічні міфи: «речей походження» – з яйця качки, від «дочки повітряного простору» (руна 1).

Окремі руни склалися на основі тотемізму, древніх зооморфних образів тварин-предків. Так, після полювання на ведмедя (руна 46) Вяйнямейнен говорить вже вбитому звірові:
Мій коханий ти, Отсо, Красот з медовою лапою! Не гнівайся ти даремно – Я не бив тебе, мій милий…

Мабуть, в епоху анімістичних уявлень виникли пісні (подібні руні 17), в яких герой епосу намагається дізнатися у заклинателя Віпунена три слова, необхідні для закінчення будівництва човна.

Образи загадкових сил пронизують увесь зміст «Калевали». Зараз вони сприймаються просто як казкова фантастика. Але були часи, коли вони представлялися реальними, сама ж пісня-руна була свого роду магічним засобом вираження таємничої сили (особливе враження на слухачів виробляв і сам руноспівець, чия афектована мова посилювала віру у зміст пісень).

Читати «Калевалу» потрібно як поетичний твір – образи її найчастіше лише побічно виражають прихований в них сенс. Віра первісної людини в силу слова відбилася в магічних заклинаннях, наклала свій відбиток на розвиток епічного піснеспіву. Нещастя, хвороби, стихійні лиха в «Калевалі» часто пояснюються злими наговорами і заклинаннями виплодків холодної країни Пох’ёли, населеної чаклунами і відьмами. Хоча герої епосу й лякалися чаклунства, але прагнули всіма способами звільнитися від цього страху, вплинути на незрозумілі сили закликами, благанням, а часом і погрозами.
Виразно проступають в «Калевали» і мотиви антропоморфізму, наділення природи людськими якостями: птахи, риби дають людям добрі поради, сонце, місяць і зірки розмовляють один з одним, дорога і береза скаржаться на гірку долю.

Разом з тим в «Калевалі» відсутнє всяке оспівування релігійного культу і його служителів. Магічні церемонії в рунах не відображені зовсім, а відомості про чудесну силу заклинань нерідко даються алегорично, навіть з прихованим лукавством – як попередження про те, що її не слід перебільшувати. Майже не зустрінеш в «Калевалі» і християнських мотивів, а адже від введення християнства на Русі до видання пісень минуло більше восьми століть! У «Великій Калевалі» Ленрот використовував вже не тільки епічні, а й ліричні, весільні руни, тісно пов’язані з релігією. Але в «Калевалі» її атрибутики немає (лише в останній руні як данина церковній традиції виникає написаний самим Ленротом сюжет про чудесне зачаття малюка від ягідки-Бруснички і його хрещення).

Автор: П. Гаврилов.