У морській глибині за часів мого дитинства височіла дивовижна споруда, що звалась Rundu, палац Дракона. Незважаючи на таку страхітливу назву, там панувала атмосфера ніжної жіночності. Сам дракон майже не з’являвся. Молода дівчина дивовижної вроди на ім’я Отохім жила в цьому підводному палаці. Його стіни були оздоблені коралами та лазуром. Отохім ходила в екзотичному вбранні. Проте, чи була вона дочка короля-дракона, а чи якоїсь іншої чарівної істоти, моя книжка з малюнками не давала ніякої відповіді.

У царівни жив гість – із людей. Звали його Урашіма Таро. Казкові герої збавляли вкупі дні та місяці у повсякчасних радощах. Всього вони мали вдосталь: безліч барвистих риб – доради, морські язики і тисячі інших – кружляло у фантастичному танку під звуки чарівничої музики; вишукані страви прикрашали їхній стіл. “Чи їли вони у морських глибинах рибу та черепашки?” – наївно запитував я себе. Але в мене навіть не виникало питання про природу зв’язку, що єднав цю незвичну пару. Чи були вони звичайні коханці, а чи одружені? Оповідач у тій давній книжці згадував тільки, що юнак був щасливий, і це мене цілком задовольняло.

Я знав, чому Урашіму Таро прийняли в морській пучині: молодий рибалка врятував велику морську черепаху, над якою знущалися на пляжі лихі хлопчаки. Вдячна тварина перевезла свого рятівника у це дивовижне місце.

Знав я і продовження цієї історії. За кілька років наш герой знудився від такого життя, що минало в самих іграх та забавах. Туга за домівкою змусила його повернутись до рідних країв. Але на свій подив він не знайшов ні свого дому, ні своєї неньки. Ніхто його не впізнавав… Ось чому я не поспішав розлучатися з палацом Дракона…

Остання сцена завдавала мені болю. На безлюдному пляжі сидить старезний виснажений дід із довгою сивою бородою, прибитий своєю дивною долею. Біля нього – коштовна маленька скринька, з неї в’ється білий дим. Герой, всупереч забороні, щойно відкрив ту скриньку – подарунок Отохім на згадку про їхнє спільне життя. За три роки, які він провів у зачарованому світі, на землі їх пройшло сімсот! Неминуча смерть героя була для мене загадкою. Де ж він схибив, що заслужив на таку “винагороду”?

Згодом я дізнався, що легендарний персонаж Урашіма Таро віддавна живе в пам’яті моїх співвітчизників. Це свідчення того, якого великого значення японці надають морю, що з всіх боків омиває їхні острівці.

Першу письмову згадку про цього рибалку ми знаходимо в Nihonshoki (Літопис Японії, укладений 72 p.), куди ввійшли описи міфічних та історичних подій з часів створення світу до VII століття. На відміну від оповідання, яке я читав у дитинстві, там висвітлена фізична природа кохання Урашіми та Отохім.

Згодом легенда з’являється знову — в багатьох творах різних жанрів. Manyoshu (759), найдавніша поетична антологія японською мовою, містила багато поем, де згадувалась історію Урашіми. В одному з народних переказів середньовічної літератури ми знаходимо цікаву версію, де простежується буддійське прагнення повчати і вплив китайської літератури, коли йдеться про пізнання безсмертя. Вмить постарівши, Урашіма перекидається на журавля – за допомогою пір’їни зі скриньки, подарованої йому на згадку. А молода дівчина перетворюється на черепаху і приєднується до нього. Поєднані тварини наприкінці оповіді символізують довговічність: тисячу років живе журавель, десять тисяч років — черепаха. Цій самій темі присвячена п’єса По. Легенда знайшла своє місце в деяких народних казках, що передавались усно. Багато хто із сучасних письменників звертався до цієї теми, вносячи в неї деякі зміни.

Легенда, в тому вигляді, як я прочитав її у дитинстві, – то спрощений варіант. Але я й сьогодні лишився відданий героєві, якого спіткав такий розпачливий кінець. Загадкова пригода Урашіми в’їлася у глиб моєї пам’яті. І що парадоксально, вона там невіддільна від музики в ритмі військового маршу. Як і всі японські діти, обпалені вогнем другої світової війни, я часто наспівував тоді пісню “Урашімо Таро”; її передавали на замовлення Міністерства національної освіти. В цій пісні рибалчине життя переказувалося у ще загальніших рисах. В ритмізованій мелодії не було нічого незвичного. Таке враження, пов’язане з певним історичним моментом, часто долучалося до моїх емоцій, коли моя уява поринала у фантастичні морські глибини.

Чи повинен я сьогодні пояснювати причини моєї дитячої залюби? І те, якою фатальною небезпекою загрожує відкриття маленької скриньки? Замість пояснення я змалюю інший легендарний образ підводного світу, також закарбований у пам’яті японців.

В одному епізоді з Коїкі (Нотатки про минуле, 712 р.), фундаментальному творі японської літератури, два міфічні персонажі опинились у такому самому становищі, як і наші герої, проте поводяться зовсім не так. Дочка морського бога Тойотамабім Но Мікото приймає в палаці свого батька Ватацумі одного з земних божеств – Йомасашібіко. Вона одружується зі своїм гостем і, на відміну від Отохім, вагітніє. Отже, цикл індивідуального життя продовжується через відтворення, а оскільки мені відомо, Урашіма Таро й Отохім не мали дітей, хоча прожили разом три роки – сімсот років за земними вимірами. Цей підводний Всесвіт може існувати, як на мене, тільки поза межами людського життя.

Тож стає зрозумілим, що саме відданість власній концепції часу руйнує чари. Урашіма зробив першу помилку, коли надумав повернутись у своє селище до неньки. А другу – коли не спромігся розвіяти спогади про підводний палац, можливо, замкнені у скриньці. I цим самим остаточно порушив правила гри. Він був приречений, і все його життя обернулося в дим. Урашіма знову потрапляє у людське життя, щоб мужньо зустріти свою долю. Оповідь у моїй книжці з малюнками закінчується на цій ноті. На відміну від скриньки Пандори, у шкатулці Отохім не залишилось навіть Надії. Така версія дітям видається, звичайно, жорстокішою, але вона правдивіша. Якщо є море Вічності, то є і життя та смерть кожного індивіда. Вигадка мусить рахуватися з людською сутністю. Подібно до того завершального і надто промовистого диму мені теж не лишається нічого іншого, як зникнути.

Автор: Ніномія Масаюкі.