Тисяча і одна казка
Арабська мова – це мовне явище, вірніше навіть, мовний акт. Перш, ніж золоті письмена відобразили на стінах Кааби шедеври доісламської арабської поезії – знамениті муалакі (буквально «ті, що висять» – по їх розташуванню на стінах святині) їх довгі роки вигострювало живе слово, здатне затвердити культурну самобутність одного племені і, принісши йому перемогу на поетичному змаганні, допомогти не без гордості і хизування поставити під сумнів культурну самобутність інших племен, засновану на інших традиціях.
І звичайно ж, вершиною усної поезії була касида натхненна, хоча і обумовлена стійкою тематикою поема. Касида – це прапор племені, пристрасна проповідь його життєвих ідеалів. Духовна єдність зі своїм племенем кликала кожного поета прагнути перевершити своїх суперників в майстерності, розвиваючи традиційну поему, що йде корінням в саме життя. Касида була способом зберегти в пам’яті і передати нащадкам все те, чим жило плем’я.
До приходу ісламу в джахітській ( «язичницькій» або «неосвіченій») Аравії щороку з усіх кінців величезного півострова стікалися люди на ярмарок до Указу, де на базарній площі йшов обмін не тільки товарами, але і віршами, якими поети зачаровували гучний, захоплений натовп і звалювали на нього потоки божевілля і мудрості, пристрасті і безтурботності, радості і зневаги, відчаю і міцніючої надії, то з ніжністю оповідаючи про кобилу або верблюдицю, то оплакуючи втрату коханої, яка ще недавно була сенсом всього життя, а тепер звернулася в прах. І все це торжество живого слова, це свято мови розверталося на тлі величної у своїй неприкрашеній простоті декорацій пустелі з її піском, вітром і палючим сонцем, на сцені, призначеній для акторів, яким чужі межі форми. Тут панувала лише одна форма – звучить слово людини, що дає їй силу протистояти стихіям.
Я глибоко переконаний, що найдавніша мова народилася в боротьбі з пустелею (ні з якою-небудь конкретною, але з пустелею взагалі), як одна з перших спроб захисту і порятунку. Це було диво народження життя, таїнство, посвята. Все це зайвий раз підтверджує старовину арабської мови – одної з прамови людства, або, як її називали ще попередники Массіньона, який розповсюдив цей термін, «одвічної матриці». Однак одвічна відкладається в пам’яті. Араби, ці винахідники генеалогії, передавали своє передання усно, в той час як їхні найближчі сусіди були, завдяки своїй відданості письмовим текстам, настільки рідкісним винятком, що лише вони одні й отримали загадкове прізвисько «книжників». Але настане день, і араби теж увійдуть в їх число, коли Мухаммед подарує їм Коран.
Але слід, залишений в душі народу споконвічною чисто усною традицією, був такий глибокий, що архангелу Гавриїлу довелося «переказати» зміст цієї книги неписьменному Мухаммеду і зробити його «пророком», щоб той міг передати її людям, читаючи вголос напам’ять рядок за рядком, вірш за віршем, суру за сурою, роблячи таємничі паузи між віршами, що якби підкреслюють всю незбагненність чуда, що дозволяє слову розірвати замкнуте коло звуку. Так вірш за віршем, паузу за паузою, суру за сурою передав пророк почуте їм одкровення людям, а ті – іншим людям, поки, нарешті, воно не дійшло до тих, хто, вміючи не тільки писати, а й зберігати святиню, зобразив слово на папері.
Так із самих надр усної традиції народилася навіки зазначена її печаткою книга – Коран, що означає по-арабськи «читання». Саме з Корану починається історія арабо-мусульманської літератури. Його сури, подібно магічному заклинанню, перевели весь культурний процес в нову фазу, повну видимого динамізму і прихованих можливостей.
Витоки Корану потрібно шукати у невиліковній першооснові, спочатку присутній в кожному творінні, в будь-якому визначенні існування, в будь-якій формі, в установленому одвіку духу і букві, в ідеї вічно живого. Починаючи з Корана, письмовий текст знайшов вагомість, а живе усне слово, хоча і зберегло свою творчу, рушійну силу, поплатилося за свою досконалість тим, що, заплутавшись в тенетах знаків, саме мало-помалу виявилося перенесеним на папір. Арабській літературі, яка не тільки успадкувала багатства грецької та інших своїх попередниць, але і сама по праву вважалася глибокою і щедрою талантами, треба було з часом стати тим скарбом, який і розкрадений дасть життя безлічі нових літератур, що утворюють цілі сузір’я. Чому ми повинні позбавляти Борхеса, та й не тільки його, права бути послідовником ідей Маймоніда і Аверроеса, якщо він сам вважає себе таким? Крім того, він часто визнає, що як оповідач, багато чим зобов’язаний «Тисячі і одній ночі».
Усна проза теж, перш за все – мовне явище. Розповідь і роман з’явилися набагато пізніше і мали можливість використовувати в своєму розвитку всі кількісні і якісні переваги друкарства, стверджуючи себе як абсолютно самостійні форми. В арабську усну традицію розповідь прийшла як відгомін традицій самих різних епох і народів. Арабський світ стверджував себе на руїнах найдавніших імперій, відчуваючи вплив самих різних цивілізацій: Ассирії та Вавилону, Афін і Олександрії, Середньої Азії та Китаю, Індії і Персії, а також переробляючи перекази і легенди доісламського Середземномор’я. На довершення всього на самому Аравійському півострові люди, джини, духи і всілякі химерні і часто жорстокі персонажі, народжені нестримною фантазією, зливалися в неймовірному безладді у величезну безтілесну фантасмагорію пустелі. І всі ці, часто суперечливі впливи неминуче позначалися на традиційній арабській усній прозі.
Тому немає нічого дивного в тому, що в «Каліл і Димна» Ібн аль-Мукаффа (бл. 720 – бл. 756) на тлі старих індійських повчальних оповідань про тварин Бідпая раптом проступають образи байок то Езопа, то якогось іншого, бути може китайського, байкаря, імені якого ми не знаємо, перетворюючи твір в ту скарбницю, з якої ми черпаємо і сьогодні. Чи не вражає нас і те, що в описі багатьох пригод Синбада-мореплавця з «Тисячі і однієї ночі» впізнаєш часом епізод з «Одіссеї» і немовби чуєш влучне слівце дотепного грека. Ще більш загадково з глибинних вихорів часу спливають в історіях, що склалися в загублених і знову відкритих землях, всі ці «заборонені пороги», «чарівні кордони, які неможливо перейти», «джерела живої води», «чудові дерева», добрі і злі духи , а в перипетіях, що випали на долю Гільгамеша, поки він шукав свого друга Ен-Кіду, можна розгледіти деякі риси колективної уяви, спадкоємцями якого ми всі в тій чи іншій мірі стали тисячі років по тому.
Автор: Салах Стетем.