Від давнього Єгипту до імперії ацтеків, від берегів Амазонки до Балтійського моря — скрізь Сонце відіграє чільну роль в міфології та традиціях. У релігійному світі давнього Єгипту Сонце було тим осердям, навколо якого оберталося все. Єгиптяни уважно стежили за щоденною ходою Сонця, яке вони спершу зображували як скарабея, що провіщає майбутнє, а пізніше як сяйливий сонячний диск. Проте найбільше уваги приділяли вони описам його нічних мандрів, під час яких сонячний Бог Ра єднався зі своїм земним сином-фараоном, коли той помирав. Щоночі, мандруючи підземним світом на своєму човні, Ра наражався на випробування і перемагав ворожі сили, зокрема відбивав напади величезного змія Апопи. Для Сонця світанок був рівноцінний відродженню.

Око Ра

Серед безлічі єгипетських традицій з участю Сонця вирізняється міф про бунт (або змову) людей. Коли володар землі Ра постарів, він порадився з богами і вирішив послати проти заколотників богиню — левицю Сехмет (Могутня), яка була також його оком (така персоніфікація сонячного ока віддзеркалювала всюдисущість Сонця). Боги не мали наміру винищити всіх людей, вони збиралися лише зменшити їхнє число. Проте Сехмет, розлючена й сп’яніла від крові, втратила самовладання. Аби втихомирити її та перешкодити їй винищити все людство, Ра придумав хитру протиотруту. Він вилив ціле море пива, забарвленого в червоний колір. Левиця випила його і так сп’яніла, що забула про свою лють. Людство було врятоване, але боги на нього сердилися. Отож Ра, який втомився від людей, вирішив покинути землю. Він сів на спину Нут (Небесна Корова) і знісся на небо.

В інших розповідях того самого міфологічного циклу йдеться про те, як око Ра у вигляді левиці на ім’я Тефнут подалось у вигнання у глиб Нубії. Внаслідок того, що сонячний бог таким чином втратив своє око, вся країна поринула в безлад. Тож боги мали засилати гінців, аби вмилостивити грізну богиню і вблагати її повернутися. Завдання виконала хитра мавпа Тот. Богиня перетворилася на кішку Бастет, а пізніше стала богинею любовної спраги Хатор. Вона повернулася до Єгипту на радість всім.

П’ять сонць

У ацтекській традиції в тому вигляді, як її подано, зокрема в записаній 1558 року мовою науатль після іспанського завоювання «Легенді про Сонця», сучасному Сонцю передувало четверо інших сонць й відповідно чотири інші епохи.

Перше сонце, або ж «Чотири — Ягуар», світило в епоху, коли землю населяли велетні. Воно загинуло під уламками неба, і в темряві ягуари пожерли всіх мешканців планети. Друге сонце, «Чотири — Вітер», розвіяв страшний ураган, який перетворив людей на мавп. Третє, або «Чотири — Вітер», спопелив вогненний дощ, який обернув людей в індиків. Четверте сонце, «Чотири — Вода», потонуло під час потопу, який поглинув гори і перетворив людей на рибу. Врятуватися пощастило тільки одній парі улюбленців бога нічного неба Тескатліпоки, за що на нього розгнівились інші боги: «Тескатліпока відрубав їм голови, причепив із заду до тулуба й перетворив їх на собак».

П’яте, або ж наше, сонце під назвою «Чотири — Рух» також під загрозою, бо воно приречене на загибель від землетрусів та повсюдного голодомору. Людство має відсунути цей страшний день, забезпечивши Сонце енергією. Щоб Сонце світило, а світ не загинув, потрібні людські жертви. Міф про народження п’ятого сонця, як бачимо, є міфом-підвалиною для обрядових жертвопринесень у ацтеків.

Найвідоміша версія цього міфу згадується літописцем XVI сторіччя ченцем Бернардино Саагуном у його «Загальній історії речей у Новій Іспанії». Бернардино Саагун розповідає про те, як боги на раді в Теотиуакані запитали: «А хто з нас відповідатиме за освітлення Землі? Один з богів на ім’я Текусицтекатль одразу зголосився добровольцем. Тоді боги запитали: «Хто ще?» Ніхто більше на таку працю не погодився. Промовчав і прищавий, не дуже вельможний бог Нанахуатцин, що сидів осторонь інших. Боги повернулися до нього і сказали: «Будеш ти, прищавий!» Він відповів: «Ваше прохання приймаю як вашу ласку, хай так і буде!»

Обидва обранці почали з чотириденної спокути, а потім запалили багаття на скелі, що її сьогодні зовуть святою скелею Теотекскаллі. Всі жертвопринесення з боку Текусицтекатля були вельми цінними: замість пальмового листя він жертвував дороге пір’я, замість оберемків сіна — золоті снопи, замість колючок агави — колючки з самоцвітів, замість закривавлених гілочок — коралові віти, а до того ще й найліпший бурштин. Зі свого боку Нанахуатцин жертвував замість пальмового листя дев’ять зелених очеретин, зв’язаних по три стеблини, сіно та колючки агави, скроплені власною кров’ю, а замість бурштину — струпи від своїх чиряків.

Опівночі боги стали обабіч багаття, де вогонь палав аж чотири дні. Поміж двох рядів богів обличчям до полум’я стояли Текусицтекатль і Нанахуатцин, коли раптом боги звернулися до першого обранця: «Нумо, Текусицтекатль, стрибай у багаття!» Та багаття було палюче, і він попри весь свій запал злякався і відступився. Тоді боги звернулися до Нанахуатцина, і той не вагаючись кинувся в полум’я, де одразу почав смажитися. Побачив це Текусицтекатль та й собі стрибнув у багаття. Тільки-но обидва боги згоріли у вогні, всі посідали навкруг і почали чекати на друге пришестя. Після довгого чекання небо зайнялося, і світло залило землю. Кажуть, боги стали навколішки, щоб побачити, звідки з’явиться Нанахуатцин, який зробився сонцем. Не всі вгадали, що сонце тремтливо зійде на сході. Ніхто не міг дивитися на нього, від нього сліпли очі, таке воно було сяйне від проміння, що линуло всюди.

Кохання Етси та Нанту

У одному з міфів амазонських індіанців племені хіваро Сонце є сином Творця. Творець набрав у рота болота і чвиркнув ним на сонного Етсу. Це болото стало жінкою Нанту (Місяцем), з якою Сонце хотіло поєднатися. Однак полохлива Нанту уникає домагань Етси. Якось вона скористалася миттю неуважності Етси, який прикрашав собі обличчя, аби її спокусити, і стрілою злетіла у вищий світ. Там вона також розмалювала собі обличчя, щоправда, чорною фарбою, а потім здерлася на небесне склепіння, мов ягуар.

Щоб наздогнати Нанту, Етса скористався допомогою двох пар папуг, яких прив’язав до ліктів та колін. Птахи знялись у повітря і перенесли його до Нанту. Одразу між ними спалахнула жахлива сварка, розлючений Етса вдарив Нанту — так сталося місячне затемнення. Потім почала перемагати Нанту — так сталося сонячне затемнення. Наслідок цієї сварки, що повторюється знов і знов, відомий — цілковита покора Місяця Сонцю. Переможена Нанту плаче, від чого її обличчя стає червоним: сльози — це дощ, який випадає, коли місяць має червоний колір.

Зрештою Етса і Нанту побралися на берегах річки Кануси. Вагітна від Сонця Нанту роздувається і народжує дитину на ім’я Унуші (Ледар), пращура індіанців племені хіваро. Невдовзі Унуші мав цілу низку братів та сестер, включно з прісноводним дельфіном, пекарі й, насамперед, з молодою жінкою на ім’я Маніока, найближчою подругою племені хіваро.

Пані Сонце і пан Місяць

Традиційна поезія балтійських країн також має багату скарбницю легенд про сонце, місяць та зірки. У популярній литовській пісні Місяць (чоловік) і Сонце (жінка) — це розлучене подружжя. Винуватцем розлучення був Місяць, який зрадив свою дружину з ранковою Зіркою. Втілення грому Перкунас покарав зрадливого чоловіка ударами меча, звідки й пішли фази Місяця. Схоже на те, що такі розповіді є продовженням давніших традицій космологічного характеру. У записаній в XV сторіччі розповіді християнського місіонера йдеться про те, що в одному з племен цього краю шанують величезний залізний молот.

Місцевий жрець пояснив місіонерові, що пані Сонце, яку колись тутешній володар кинув до башти, була визволена знаками Зодіаку, які користувалися величезним молотом, аби ту башту розвалити.

За давньою ісландською міфологією («Зачарування Гилфі» — перша частина «Едди», записаної Сноррі Стурлусоном прозою в XIII сторіччі, Мані (Місяць, чоловічого роду) є братом Сонця (жіночого роду), а обоє вони — діти Мундилфарі «Та, хто керує часом»). Місяць невтомно й невпинно біжить за Сонцем по небу, а за кожним з них женеться жахливий вовк. Перед кінцем світу ці два вовки їх наздоженуть і розшматують. Зникнуть зірки, розваляться гори, океан затопить суходіл, загинуть і боги, й люди. Проте на зеленій і чудовій землі, що з’явиться серед моря, будуть і ті, хто врятувався: кілька богів, а також пара людей, які харчувалися ранковою росою. А дочка Сонця піде материнською стежкою серед полів, що родитимуть навіть без обробітку.

Небесна колісниця Геліоса

За грецькою міфологією Уран (Зоряне Небо) та Гея (Земля) були першою парою у світі, де до них існували лише Безодня та Бажання. Вони народили титанів, обдарованих безмежною, але дикою силою. Серед титанів були Гіперіон («Той, хто кружляє вгорі») і Тейя («Дивовижна»). Ця перша генерація статево визначених персонажів подібна до Ночі, яку без батька породила Безодня (Хаос). Уран не дозволяє титанам виходити «на світло» і ховає їх у надрах Геї, з якою продовжує співжиття. Гея збунтувалася, озброїла свого молодшого сина Кроноса, який відрубав Уранові дітородний орган, і відтоді Зоряне Небо відокремлене від Землі. У наступному поколінні Геліос (Сонце), брат Місяця та Аврори, сучасник Зевса та Богів-олімпійців, вважається плодом кохання Гіперіона та Тейї. Від своїх батьків-титанів сяйний Геліос успадкував дивовижні якості та небесний шлях.

Геліос — чудовий візник. Вдень він спрямовує свою колісницю, запряжену крилатими кіньми, зі сходу на захід через все небо аж до краю світу — на береги ріки Океан, чиї життєдайні води оточують Землю. Тут він сідає у велетенський келих або чан, який з ночі до ранку служить йому за човен у мандрах через бурхливі хвилі Океану.

Дочки Океану стали подругами Геліоса. Від їхнього кохання народилися дивні й грізні діти: чарівниця Кірка (Цирцея), що живе на західному острові Ея (за Одіссеєвою легендою, він розташований в Італії), а також Еет, цар Колхіди, землі поблизу підніжжя Кавказу на березі Чорного моря. Еет був батьком іншої славетної чарівниці Медеї.

Геліос був чудовим спостережником дій людей і богів, шпигуном на службі своїх кузенів — олімпійців. Ніщо не уникає його уваги, навіть викрадення Персефони, дочки Деметри володарем царства мертвих Гадесом (Аїдом). А сам він живе не знаючи турбот, що бентежать богів Олімпу. Якщо ж трапляється, що хтось його образить, то мстяться за нього інші. Так, наприклад, супутники Одіссея завдали йому шкоди, коли вбили і з’їли частину його отари. Зевс, до якого Геліос звернувся з проханням відплатити за образу, покарав їх загибеллю в морській катастрофі.

Ніщо не може порушити спокійної трансцендентної регулярності Геліоса. Якось його син Фаетон попросив батька дозволити йому покерувати сонячною колісницею, аби підтвердити свою богоподібність. Не маючи батькової вправності, юнак скерував колісницю надто близько до Землі, й та загорілася. Зевс вдарив по зухвальцю блискавкою і кинув його в річку. Геліос навіть не справляв жалоби, цим займалися Геліади, чиї сльози стали краплями бурштину, матеріальним виявом сонячного болю.

Для того, щоб Сонце навмисно змінило свій шлях, потрібно було здійснити страхітливий злочин. І вчинив його Атрей, який повбивав дітей свого брата-близнюка Фієста і приготував з них страви для їхнього батька під час бенкету. Коли Фієст попоїв, брат показав йому голови його дітей і відкрив секрет приготування страв. Під впливом жахливого злочину Геліос раз і назавжди змінив свій шлях.

Далі буде.

Автор: Філіп Боржо.