Першими на землі шанувальниками коня були найдавніші племена ямної культури. Доказом тому служить найдавніше в світі ритуальне поховання коня, відкрите в Україні, воно належить до кінця IV тисячоліття до н. е.: череп молодого жеребця разом з ногами іншого коня покладено біля священного вогнища, поряд з фігуркою богині родючості.

Пізніше кінь стає втіленням богів і разом з тим покровителем вождя і символом його могутності. Коню і особливо його голові приписувалася здатність нагороджувати царя фізичною силою і даром перевтілення і відродження після смерті. Тому і знайдені в ямних могилах вождів кам’яні скіпетри з головою коня — символи царської влади, а над похованнями відкриті поховання кінських черепів і ніг.

Звичай вбивати коней на похоронах вождів і полеглих у битві воїнів став особливо поширеним у нащадків ямних племен, від яких цей обряд успадкували скіфи. Своїх царів вони ховали з нечуваною розкішшю. В одному тільки Ульскому кургані, в Прикубанні при похованні царя було принесено в жертву близько чотирьохсот коней.

Цілий табун молодих сильних жеребців золотисто-рудої масті — її вдалося визначити при розкопках був і похований в кургані скіфського царя в Туві.

В індійській “Рігведе” описаний обряд Ашвамедха. Щоб отримати царську гідність і могутність, цар на рік випускає на волю свого кращого білого жеребця, а в місяць рівнодення приносить його в жертву богу грози та війни Індрі. Дружини царя заколюють тварину і ділять її на три частини: голова коня, присвячена богу вогню, повинна доставити царю духовну енергію, тіло – фізичну силу, а хвіст — багатство.

У іранських народів був особливий обряд — причащатися кінською кров’ю при коронації. В образі кобилиці шанували богиню родючості стародавні греки, в образі коня представляли своїх небесних богів стародавні індійці.

Давньогрецький історик Геродот пише про середньоазіатський народ массагетів: «з богів шанують тільки сонце, якому приносять в жертву коней. Сенс жертви цієї той, що якнайшвидшому з усіх богів личить найшвидша тварина». У стародавній Трої на урочистостях на честь божества грози навколо міста возили величезне зображення коня — втілення бога. Цей троянський обряд і послужив грекам підставою скласти міф про Троянського коня.

Звичай присвячувати білих коней небесним богам був і у стародавніх слов’ян. В язичницькому святилищі в Арконі жив білий кінь, на якому ніхто не повинен був їздити, тому що він належав богу Святовиду. А на святі весни в місяць весняного рівнодення слов’яни приносили коня в жертву богу Сонця Яровиту.

Пережитки цього язичницького обряду зберігалися до недавнього часу: в Поліссі в Ярилин день дівчину, заквітчану, садили на білого коня, прив’язаного до стовпа. А на святі Івана Купали кінський череп прикрашали квітами.

Пізніше, коли богів почали представляти в людському вигляді, кінь став незмінним супутником бога. Небесних богів зображують не інакше як на запряжених кіньми колісницях. У Рігведе Сонце називається “швидкоконим”, а промені його порівнюються з золотистими гривами коней. На колісницях, запряжених кіньми, мчать сонячні боги Мітра і Сурья індоіранців, Аполлон та Геліос — греків.

На швидко кінних колісницях постають і боги неба і грому, що мечуть вогненні стріли: індійські Індра та Варуна, іранський Веретрагна («Переможний»), грецький Зевс, римський Юпітер, хетський Пірва і споріднені йому литовський Перкунас та слов’янський Перун. Культ Перуна згодом злився з культом християнського святого Іллі Пророка, про якого досі говорять в грозу: «Ілля Пророк на колісниці катається».

У міфології індоєвропейців дуже популярний сюжет боротьби бога або божественного героя з жахливим Змієм. Неодмінний помічник бога або героя в боротьбі зі Змієм — його кінь. Кінь Індри затоптує дитинчат і носить епітет «зміє вбивця». Белорофону допомагає крилатий Пегас. Борці за торжество добра і світла — сонячні та небесні боги — б’ються на білих і світло-рудих конях, а протиборчі божества темних сил і підземного царства виступають на чорних конях.

Спогад про змієборця зберігся і в руських народних казках: ось через ліси і доли їде на своєму доброму коні богатир битися зі Змієм Гориничем і звільнити полонену царівну, а добрий кінь під час битви затоптує змієні. У міфах і казках кінь часто наділений чудодійною силою і не тільки допомагає герою, але і виступає замість нього. Тут чути відгомін більш давньої епохи, коли не герой на коні, а сам світлий кінь — втілення бога — бився зі Змієм.

Пережитки найдавнішого шанування коня – і в культі богині родючості, матері-землі. Спочатку її шанували в образі кобилиці, потім два коня стали супутниками цієї богині і, нарешті, богиню стали представляти між двома близнюками, які сидять на конях. Один з близнюків перебуває в підземному царстві – його зображують на темному коні, інший – на небі – цей на світлому коні. Стародавні кельти поклонялися богині Еноні – “господині коней” у вигляді жінки між двома кіньми або двома вершниками. Іранці зображували свою богиню сидячою на двоголовій конячці.