Чи хотіли б ви знати своє майбутнє? Те що станеться з вами завтра, через тиждень, місяць, 20 років, коли одружитись, скільки будете мати дітей, в якому віці помрете? Я б не хотів, ну якось не цікаво було б отак все знати. А так не знаєш, що тебе чекає завтра, з якої сторони вискочить кролик, життя дивовижне та повне всіляких несподіванок та сюрпризів (як приємних, так і не дуже), правда класно? Однак не всі погодяться зі мною, така вже людська натура – хоче знати наперед. Що буде завтра, через тиждень, місяць, дехто он навіть вже знає, в якій могилі та на якому цвинтарі буде спочивати у вічному сні, жах. Є гарна приказка: “хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани”. (Думаю, якби Бог не був Богом, Він би вже давно помер від сміху). А ще є така штука, як доля, яка ніби то і визначена наперед, а з другого боку ми самі її визначили і продовжуємо визначати. Так от, людська цікавість до майбутнього та долі невмируща і з давніх часів знаходить своє відображення у традиції та культурі багатьох народів. Не виключенням є й український народ, а найбільш яскравим таким відображенням тої цікавості є Андріївські вечорниці.

Андріївські вечорниці – традиційні гадання на день святого Андрія, дуже давній слов’янський звичай, який йде з далеких язичницьких часів. Як і зі всіма великими подіями дохристиянської язичницької культури, з приходом християнства, вечорниці склеїли із днем святого Андрія Первозваного, одного з дванадцяти апостолів Христа. Звісно, до гадань та вечорниць, які тепер проходять в його день – 13 грудня, святий Андрій жодного відношення не має.

Колись давно вечорниці починались ще в кінці листопада та продовжувались аж до початку великого посту, брали в них участь здебільшого дівчата, (котрі, куди більш цікаві, аніж хлопці), хоча і хлопці теж. Для проведення підшуковувалась простора хатинка, де всі збирались і засиджувались до вечора, звідси і назва – вечорниці. Погода бррр, на дворі дощ зі снігом (чи сніг з дощем), роботи в полях всі завершились, на зиму запас заготовлений, що молодим людям ще робити лишається як не збиратись на вечорниці? (телевізорів не було, а ніяких “контактів”, “однокласників”, “фейсбуків” подавно, тож вечорниці були тими давніми “контактами”, які проходили в реалі).

Вечорниці, Ілля Репін. 1881 рік.

Найбільш хвилююче питання, яке цікавить молодих незаміжніх дівчат усіх часів та народів – коли вони врешті вийдуть заміж, та чи буде ладним чоловік? Це була головна тема всіх дівочих вечорниць. Дівки проводили самі різноманітні гадання на цю одвічну тему. Наприклад, дівка знімала свій чобіт, та з заплющеними очима щосили кидала чоботом (як іракський журналіст мештом в американського президента). Потім дивилась – в який бік чобіт носком упав, значить, з того боку її наречений буде шукати. Або ще – брали перстень, галузку мірти, ляльку й квітку паперову, потім тягнули, якщо перстень випадав, зрозуміло – чекайте весілля. Ну і ще багато всяких різних видів гадань було.

Не знаю, чи збувались їхні гадання, мабуть все було як мало бути незалежно від того, в яку сторону носком падав чобіт. І якщо наречений приходив не з тої сторони, тим не сильно переймалися (головне, щоб приходив взагалі). Але ж головне не результат, а сам процес.

Хлопці теж збирались у компанії, та ходили в гості до дівчат (на то вони і хлопці). Під час таких спільних посиденьок довгими зимовими вечорами, між молодими хлопцями та дівчатами частенько зав’язувались серйозні стосунки, запалювався вогник кохання, а вже на літо справлялось весілля. Таким чином, Андріївські вечорниці (і взагалі вечорниці) відігравали дуже корисну соціальну (і демографічну) функцію – сприяли створенню нових сімей, як наслідок збільшенню населення. Отак і жили наші предки багато поколінь. Шкода, що у гучному гулі прогресу, комп’ютерів, інтернетів, за всіма цими контактами та фейсбуками ми трохи підзабули свої давні одвічні традиції, а як було б файно замість безглуздого інтернетського чату, чи скайпу зібратися десь під стріхою при свічках і справити Андріївські вечорниці. Бажаю всім веселих святкувань.