Почаївська лавра – одне з найсвятіших мальовничих місць на території Західної України, яке також має цікаву багатовікову історію. Чернецтво на горі Почаївській йде корінням у давні часи Хрещення Русі: за першопрестольним Києвом Волинь вважалася найдавнішою серед християнських земель на Русі. Після свого хрещення, рівноапостольний князь Володимир привів на Волинь грецьке і болгарське духовенство і взявся за хрещення сіл та міст. Він заклав тут нове місто – Володимир-Волинський, де в 992 році заснував єпископську кафедру і побудував соборний храм в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Це місто стало церковним і політичним центром західноруської околиці.

За деякими джерелами, західна частина нинішньої Волині вже в кінці IX століття входила до єпархії рівноапостольного Мефодія, але важко визначити точні терміни початку чернечого життя на Почаївській горі, так як невелике число ченців, що подвизалися в її печерах і лісах, не можна назвати чернечого братією в повному сенсі слова. Але такий ж початок мали багато знаменитих монастирів, в тому числі Троїце-Сергієв, Кирило-Білозерський та Києво-Печерський. До формування міцної і чіткої чернечої общини на Почаївській горі пройшло кілька століть. Каталізатором послужило татаро-монгольське нашестя.

Історик Православної Церкви преосвященний Макарій пише, що після розорення Києва ченці Печерської Лаври «жили не в самій обителі, а навколо неї, по нетрях і лісах, у відокремлених печерах, і тільки таємно сходилися в один вцілілий від розорення приділ Печерської церкви для здійснення богослужіння» . І ось, після навали Батиєва, на Волинь пішли вцілілі православні ченці з Києво-Печерської Лаври. Вони принесли з собою строгий, аскетичний дух преподобних Антонія і Феодосія Печерських, які благословили з Києва все православне чернецтво. Почаїв прийняв їх благословення разом з укладом і ладом.

Цікаво відзначити, що в народній свідомості спорідненість цих двох обителей виразилася в легенді, що між печерами київських та почаївських подвижників існує прямий таємний хід.

Згідно іншим переказами, чернече життя на Почаївській горі почалася ще до навали татар, що тут заснував свій «монастир-скит» грецький чернець з Афону, преподобний Мефодій Почаївський (1228 рік), і що, почувши про його подвиги, сюди прийшли ченці з Києва, приєднавшись до учнів Мефодія.

Заснування багатьох українських монастирів безпосередньо пов’язано з дивом явища Пресвятої Богородиці. Церковний переказ свідчить, що з початку татаро-монгольського нашестя ченці Почаївських печер, як і вся віруюча Русь, молилися Матері Божій, просячи Її заступництва. Молитви ченців були почуті: одного разу вночі, після закінчення молитовного чування, вони, разом з селянами-пастухами з сусіднього села, побачили на вершині гори Богородицю, яка стоїть і молиться у вогняному стовпі. Потім Пречиста піднялася від землі, залишивши на скелі слід Своєї правої Стопи, яка з того часу і до сьогодні наповнюється цілющою водою.

Найперше записане і засвідчене зцілення, джерелом якого була цілюща Стопа, відбулося в 1664 році. Розповісти про всі добре відомі з тих пір випадки – просто неможливо, слід лише відзначити, що і в наш час люди, як і раніше йдуть зі своїми болячками і молитвами доторкнутися до цієї святині і випити цієї води.

Історія формується сильними особистостями, і в історії Почаївської Лаври з ряду видатних діячів, як духовних, так і мирських, особливо яскраво виступають чотири дуже різних постаті: Анна Гойська, князь Костянтин Костянтинович Острозький, преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський, і польський граф Микола Потоцький . Всі вони по-різному залишили свій незгладимий слід в історії монастиря.

Анна Гойська, вдова земського судді, жила в середині XVI століття в маєтку недалеко від Почаєва. У 1559 році в маєтку Гойської зупинився проїздом грецький митрополит Неофіт. Імовірно, він приїхав у церковних справах, які на той час сильно ускладнилися на Волині у зв’язку з Брестською унією. В знак подяки за гостинність Гойської, митрополит подарував їй древній образ Богоматері з Немовлям Предвічним, привезений ним з Константинополя. Ікона простояла в молитовні в маєтку тридцять років, і тоді домашні стали помічати, що вона випромінює незвичайне світло. Сама Гойська, навіть після того, як побачила ікону «у великому світі», не надала цьому особливого значення. Але незабаром благодатна сила образу сповістила про себе першими чудесами, і Гойська урочисто передала її на вічне зберігання монахам Почаївської гори. То було, мабуть, в самому початку 1597 року, так як вже 1 лютого того року Гойська склала «Фундушений запис» (заповіт) на благоустрій Почаївського монастиря. Анна Гойська дуже щедро наділила монастир всім, що було в той час необхідно для його процвітання.

Та сама чудотворна ікона.

Але повернемося трохи назад, після падіння розореного Києва і припинення роду Галицько-Волинських князів (1336 – 1337 рр..) Володимир-Волинський, Холм і Луцьк з усіма землями і православним населенням виявилися в правлінні князя Литовського. З одруженням князя Ягайла з польською королевою Ядвігою в 1386 році почався активний наступ латинства. Права православних ущемлялися все більше, а в 1542 році латинське духовенство, від імені свого сейму в Петракові, закликало короля «закрити галицьке єпископство, заборонити православним будувати нові церкви, дзвонити в дзвони, здійснювати хресні ходи і щоб тих, хто повернувся до православ’я, знову повернути і знову хрестити ».

Православне духовенство не мало ані сил, ані бажання чинити опір тим, від кого залежав їхній хліб. Реальним оплотом православ’я стали міські православні братства навколо вцілілих церков. Братства завели лікарні, друкарні і школи, частково для того, щоб протистояти унії, яка вже готувалася церковними верхами.

Особливо важливу роль у захисті православ’я зіграв князь Костянтин Костянтинович Острозький (1526-1608), духовний син преподобного Іова, який став ігуменом Почаївським. Завдяки зусиллям князя в Острозі в 1581 році була видана повна Слов’янська Біблія, що стала великим пам’ятником духовної літературної спадщини. Здійснив видання знаменитий російський першодрукар, (який згодом втік з Московії до Львова) – диякон Іван Федоров. У передмові до цієї Біблії князь Острозький писав: «Я згадав слова Спасителя: шукайте найперше Царства Божого, і все решта додасться вам. Від того у мене народилося непереборне бажання перед своєю кончиною залишити вам, православні, який-небудь духовний дар. Бо коли я подивився на церкву, спокуту чесною кров’ю Христа, я побачив, що її зневажають звідусіль вороги і ніхто не може протистояти їм через брак духовної броні – Слова Божого ».

Це був воістину великий дар: до 1751 року Острозька Біблія передруковувалася спершу без змін, а потім лише з невеликими виправленнями. Видавалася ця Біблія і в Почаєві.

Діяльність князя не обмежилася виданням Біблії. Він ревно займався православною освітою і організував школу («Академію») для підготовки православного духовенства. З цієї школи вийшло кілька духовних письменників, які захищали православ’я проти католицької та протестантської пропаганди.

І саме в цей час Бог явив на Русі великого святого, духівника князя Острозького і багатьох інших, преподобного Іова, чудотворця і ігумена Почаївського. Преподобний Іов – в миру Іван Залізо – народився в 1551 році і рано прийняв постриг. На прохання князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який збирав навколо себе сили для зміцнення православ’я, Іов був переведений з Угорніцкої обителі в Дубенську на Волині. Тут ченці поставили його ігуменом, і тут він трудився близько двадцяти років, захищаючи гнане православ’я усним і письмовим словом. Перо в той час було єдиною зброєю в богословських дискусіях. Ігумен ратував за розповсюдження книг серед православних і завів в монастирі кваліфікованих перекладачів та переписувачів. Життєпис преподобного каже, що і він сам «писанням таких книг вправлявся».

Але мирська слава сильно обтяжувала преподобного Іова, і в 1604 році він таємно пішов на Почаївську гору, щоб рятуватися в мовчанні і пустельному житії. Але Господу було завгодно інакше. Незадовго до того Почаївський монастир отримав багату спадщину від Анни Гойської, і почаївські ченці, відчуваючи в новому братові надзвичайну духовну силу, поставили його ігуменом нового гуртожитку. Знову всі тяготи, чужі його духовному строю, лягли на плечі преподобного. Крім нескінченного захисту інтересів обителі, він брав участь у всіх монастирських роботах. Особливо важливою його турботою було православне просвітництво. Ще до появи Іова в Почаєві, обитель мала прекрасну, на ті часи, друкарню, залишену Анною Гойською.

Тепер можна було не переписувати, а друкувати необхідні для просвіти книги. Як було згадано, преподобний Іов писав книги і сам. Його праці, засновані на творіннях Святих Отців, в стилі повчань і бесід, частково були опубліковані в 1884 році під назвою «Бджола Почаївська.» Відмінна риса його творчості – виняткова ясність пояснень церковних істин.

Далі буде.