На дворі йде дощ, погода не льотна і мене в такий час завше тягне пофілософствувати. А філософствувати сьогодні буду на одну з самих вічних тем – про щастя. Мабуть, якщо спробуємо зробити на вулиці соціологічне опитування, питаючи у людей просте питання “Що для вас щастя?” то отримаємо багато різних відповідей. Хтось скаже, що для нього щастя то бути здоровим, для когось знайти кохану людину, мати багато грошей, зробити кар’єру, щоб його розуміли, стрибнути з парашутом. Для когось щастя – зробити світ кращим, а для когось – з’їсти сало з борщем.

(Хоча як на мене, після того як я пообідаю салом з борщем, світ точно стане кращим). І думаю, що не помилюсь, якщо скажу таку річ: кожна людина, що живе (і жила) на Землі, незалежно від віку, статі, соціального статусу, культурного середовища, географічного розташування, так чи інакше прагне щастя. Навіть самий збочений мазохіст, що пробиває цвяхом свою руку, він теж таким дивним чином прагне до щастя. Чи алкоголік, який п’яний лежить біля смітника, він думає, для нього щастя то знайти пляшку горілки, але чи зробить вона його щасливим? Звісно, що ні. От і виходить така нехороша штука: те до чого ми прагнемо і думаємо, що воно принесе нам щастя, часом виявляється лише міражем в пустелі, бац і нема. Часом ми рахуємо щастям те, чого нам саме в цей момент не хватає, а як тільки отримаємо бажане, тут же перестаємо цінити (наприклад здоров’я). Є люди, які мають багато грошей, зробили кар’єру, досягнули успіху, їздять на дорогих машин та живуть у великих будинках, а чи щасливі вони?

Хтось дуже гарно сказав: “Щасливий не той, в кого багато, а той, кому хватає.”
Мабуть трагікомедія нашого життя в тому, що ми всі прагнемо до щастя, але часто плутаємо щастя та задоволення. Останнє лише бліда тінь, жалюгідний сурогат того, що є справжнім щастям. І той хто помилково вбачає своє щастя лише у задоволеннях, схожий на дурня, що намагається наповнити бездонну бочку. Задоволеннями неможливо насититись, їх завжди мало, постійно чогось не бракує, хочеться чогось нового і свіжого. Про це є дуже гарна суфійська притча.

В одній державі жив молодий цар. Він був дуже гордий і владний. Коли він проїжджав по своїх володіннях, народ падав ниць і кричав:
– Віват, імператор!
А ззаду йшов скарбник і кидав цим зігнутим фігурам золоті монети. Люди ж були готові перегризти одне одному горлянки за ці монети з імператорської скарбниці, риючись в бруду в їхніх пошуках. Тим, хто не корився і не схиляв голови перед його світлістю, ззаду йшов кат та рубав голови.
І ось, одного разу, простуючи подібним чином, він зауважив одного монаха, який не схиляв голови і мало того – йшов йому назустріч. Кат, побачивши це, поспішив випередити імператора щоб відрубати непокірному голову. Так як вже не одна голова злітала з плечей з примхи імператора-вільнодумця. І в той момент, коли він вже замахнувся обезголовити непокірного, почув гучний голос свого повелителя:
– Стій!
Молодий цар кинувся до цього мандрівному дервіша, впав на коліна і поцілував його засмальцьований халат.
Народ обурився з цього і почав невдоволено кричати:
– Віват, Імператор! – В надії бути обсипаними золотими монетами. Але імператор пізнав в цьому дервіші свого батька, який зрікся на його користь від престолу і відправився шукати істину.
– Батько, як я радий, що ти повернувся!
– Ні, я не повернувся. Я був на тому краю землі і ось тепер йду на інший край. А дорога моя лежить через твої володіння …
– Але це і твої володіння! Батько, мені боляче бачити тебе в цьому жалюгідному одязі. Скарбник, відсипати йому золота, скільки б не попросив!
– Ні, син. Просто нагодуй мене або дай кілька монет, щоб я міг купити собі їжу. – І простягнув йому свою дерев’яну миску-чашу. Імператор велів наповнити чашу золотом. Але коли скарбник почав її наповнювати, вона виявлялася порожньою. Тоді імператор обурився і велів висипати туди мішок золота. Але все повторилося – чаша була порожня.
Тоді молодий цар велів привезти підводу золота, йому було наплювати, чи спорожніє скарбниця від цього – перед ним був його батько.
І ось, на сороковий підводі, син вигукнув:
– Батько, я не розумію, ми висипали туди 40 підвід золота, але вона як і раніше порожня!
– Синку, я радий, що ти вже на 40-й підводі задумався над цим питанням. Ти занадто рано це зрозумів. Я заради цього відмовився від усього, кинув у неї своє царство, здоров’я, молодість, загалом все, що мав, але вона як бачиш – все порожня!
Бо це є чаша наших бажань і, бездумна спрага наповнення її забере в нас все що ми маємо ……. У неї ми можемо покласти і життя, але повніше вона від цього не стане!

А що ж тоді справжнє щастя? Сократ якось сказав: “Чим менше людині потрібно, тим вона ближча до Бога”. Думаю, справжнє щастя полягає у вмінні цінувати те, що ми маємо, радіти з малого. Це вже велике щастя, що ми живемо, маємо дві руки, дві ноги, голову (хоча і без голови можна бути щасливим) на вулиці світить сонечко, чи йде дощ, співають птахи, їздять машини. Багато в чому, наше щастя залежить від того, яким поглядом ми дивимось на світ. І на завершення ще одна притча, на цей раз буддійська. Кожен цю притчу не зрозуміє по своєму.

В одному буддійському монастирі наставник перебував у глибокій медитації, а його учні сиділи поруч. Коли наставник вийшов з медитації, один з учнів запитав: “Вчителю, коли ви знаходились у медитації, ваше обличчя просто світилось від радості та щастя. Як я можу досягнути такого стану щастя завдяки медитації?” На що вчитель відповів: “Ти не можеш досягнути. Поки ти питаєш як я можу досягнути, ти не досягнеш. Лише коли Я зникає, коли тебе більше нема, тільки тоді можна відчути, що таке справжня радість і щастя”

P. S. Духи вещают: А вообще счастье часто таится и в простых вещах, скажем, для кого-то большим счастьем и радостью будет покушать вкусные макароны barilla, а кого-то не обрадуют и самые изысканные яства.