Знаменита статуя Венери Мілоської, гордість Лувру, кращого музею Франції, була, як відомо, знайдена в 1820 році. Знайшов її простий грецький селянин на прізвище Юргос. Юргос поняття не мав про археологію. Він займався справою: обробляв ділянку, що належала йому і годував численну родину. Венеру він знайшов випадково. Якось, копаючи свій город, він наткнувся на кам’яну плиту, а потім на кілька тесаного каміння. Камені ці вельми цінувалися на острові Мілос, де жив Юргос. Місцеві селяни, не ламаючи собі особливо голову над їхнім походженням, вживали їх при будівництві будинків. Юргос продовжив свої розкопки. Яке ж було його здивування, коли він раптово виявив свого роду нішу, а в ній прекрасну мармурову статую напіводягненої жінки рідкісної краси. У ніші знаходилися ще дві статуетки Гермеса, як згодом визначили вчені, і кілька дрібничок з мармуру.

Юргос зрозумів, що йому вдалось знайти щось набагато цінніше, ніж пара тесаних кам’яних плит. Він переніс свою знахідку в сарай, а потім, так у всякому випадку зазвичай розповідають, продав її якомусь Марцелюсу, секретарю французького посольства в Стамбулі. (Греція, в тому числі і острів Мілос, в ту пору була під владою турків). Маркіз де Рів’єр, французький посол у Туреччині, послав знайдену статую в дар Лувру. Так велике творіння грецького скульптора Агессандра, виліплене в IV столітті до нашої ери, опинилось, врешті-решт, в паризькому музеї. Венера, яка отримала назву Мілоської, в честь острова, де вона була знайдена, дуже швидко набула гучного розголосу. Та й не дивно. Небагато можна налічити настільки ж досконалих творів мистецтва античності. Засмучувало тільки одне: ця дивна статуя, яка стало свого роду синонімом ідеальної жіночої краси, як Аполлон Бельведерський – чоловічої, мала свій недолік: у Венери були відбиті руки. Таку – з обрубками замість рук – її можна і понині побачити в Луврі; такою вона представлена і на незліченних репродукціях.

Але ось що цікаво. Венеру Мілоську в ту пору, коли вона ще перебувала в сараї у Юргоса, бачило кілька людей. Двоє з них залишили про це записи: французькі моряки Маттерер і знаменитий згодом Дюмон-Дюрвілль, що відкрив Землю Аделі в Антарктиці. До речі кажучи, у Юргоса вони були в один і той же день, в один і той же час: адже вони плавали разом на човні, який займався гідрологічними дослідженнями в районі Грецького архіпелагу.

Через 22 роки – в 1842 році, згадуючи про обставини, пов’язані із знахідкою Венери, Маттерер писав: «Пан Брест розповів нам про тільки що знайдену одним селянином статую … Ми попросили пана консула показати те місце, де вона була знайдена. Він охоче погодився, і незабаром ми вже стояли перед нішею, зробленою з тесаних цеглин. «У цій ніші, – сказав пан Брест, – знаходилась статуя. Зараз вона перенесена»… Важко передати наше здивування, коли нашим очам представилась чудова статуя з мармуру. На жаль, руки у неї були відбиті і трохи пошкоджено кінчик носа ».

Але в 1821 році Дюмон-Дюрвілль в доповіді Французькій академії наук повідомляв: «Статуя зображала жінку. У лівій, піднятій догори руці вона тримала яблуко, а правою притримувала спадаючі від стегон одіяння. Згодом і та, і інша рука були пошкоджені і в даний час відділені від тулуба». Два оповідання, дві версії. І на додачу прямо протилежні. Хто ж правий? Чи мала знайдена Юргосом статуя руки чи ні?

Не будемо томити читача. Маттерер кілька років потому змушений був зізнатись в тому, що він сказав неправду. На цей раз він писав: «Коли ми з Дюмон-Дюрвіллем бачили статую, її ліва рука, якою вона тримала яблуко, була піднята, права ж яку вона тримала на стегні, дещо пошкоджена на згині». У 1852 році це було підтверджено консулом Брестом. А ще двадцять років потому – сином Юргоса.

Так йшли справи. Але чому ж Маттерер сказав спочатку неправду? І, головне, де і коли, за яких обставин Венера Мілоська втратила свої руки? Розгадка всій цій мало кому відомої історії така (про неї зберігся розповідь в неопублікованих мемуарах Дюмон-Дюрвілля і частково у Маттерера). Дюрвілль і Маттерер не купили Венеру – вона виявилася їм не по кишені. Вони повернулися на свій корабель. Через кілька днів судно прибуло до Стамбулу. Офіцери корабля були запрошені у французьке посольство. Під час прийому Дюмон-Дюрвілль розповів про знахідку Юргоса. Секретар посольства Марцелюс буквально, мало не в той же день, відправляється за дорученням посла на спеціальному судні під командуванням лейтенанта Робера на острів Мілос. Три дні потому він доставив статую в Афіни. Але до цього часу Венера вже була без рук. Що ж трапилося?

Дюмон-Дюрвілль пише про це так: «Наскільки можна судити, селянин, якому набридло чекати покупців, зменшив ціну і продав її одному місцевому священику. Він хотів піднести її в дар перекладачеві константинопольського паші. Пан Марцелюс прибув якраз у той момент, коли статую вже зібрались вантажити на човен для відправки в Константинополь. Бачачи, що ця чудова знахідка вислизає у нього з рук, він вжив усіх заходів для того, щоб отримати її, і священик, врешті-решт, не без опору, погодився поступитись».

Але Дюрвілль не зовсім точний: священик і не думав поступатись статуєю. Навпаки, він категорично відмовився її продати. Тоді Марцелюс зажадав у Робера два десятки матросів, вирішивши, як пише Маттерер, звільнити богиню, чого б це не коштувало. Зав’язалась сама справжня бійка. У цій сутичці французи взяли верх. Під час бійки Венері, яку кинули на дорозі і втоптали в бруд, і відбили руки. Така неприваблива правда. Ось чому Маттерер, побоюючись дипломатичного скандалу, – в 1842 році всі «герої» цієї історії і перш за все посол де Рів’єр ще були живі, – намагався приховати її і лише згодом описав все, як було. Ось чому так дипломатично обережний у своїх мемуарах Дюмон-Дюрвілль. Ось чому, нарешті, у Венери Мілоської не має рук.

Автор: А. Варшавський.