В Буду ми поїхали на наступний день. Едіт взяла таксі. Майнули кам’яні леви Ланцюгового мосту, короткий серпантин по схилу горба, і далі – гуркіт бруківки. Весь переїзд зайняв хвилин десять. Зупинилися ми біля входу в підвал низенького особняка. Майже скотившись по крутих сходах, опинилися в затишній винарні. Я побачила футбольних фанатів, які сиділи біля маленького телевізора. У ніші під важкою полицею потягував вино юнак у костюмі епохи Відродження. На колінах флейта – вуличний музикант. Потім я побачила Шандора. У напівтемному підземеллі, з вугільно-чорною бородою, він надзвичайно схожий на середньовічного лицаря. Тут кожен день збиралася одна і та ж компанія. Зустрічалися побалакати, пропустити стаканчик, поділитись новинами, посперечатися. Більшість «членів клубу» жили і працювали в фортеці, не прагнучи зайвий раз покинути її.

Випивши трохи місцевого вина, Шандор, Едіт і я вибрались на сонячне світло. Тоді я виявила, що потрапила дійсно в інший світ. Замість рафінованого, європейського Пешта переді мною була вузька середньовічна вулиця. Здавалося, ось-ось із кривого брукованого провулка вийде загін стражників з «Нічного дозору» Рембрандта або мушкетери Дюма. Ми проходили повз винних льохів, заглядали у двори, відділені від сонних вулиць важкими воротами. Усередині двориків було ще тихіше, у величезних дерев’яних діжках росли дерева, над арками будинків виднілися написи: «1500», «1600», «1700 рік».

Шандор повів нас обідати в ресторан. Під гірляндами часнику і паприки я вперше спробувала халасле – суп рибалки. Не можу сказати, що це було вишукано-витончена страва, але нічого більш гострого, смачного, «національного» я не їла досі. Потім ми знову шпацерували по «місту в місті», сиділи в загадкових готичних нішах Будайских підворіть. Едіт і Шандор хором розповідали, що таких ніш немає більше ніде в Європі, історики досі гадають, навіщо їх будували.

У самотнього вікна в центрі площі – єдиного, що залишився від стародавнього храму Магдалини, – я знову побачила бабусь-відьом. Шандор відгукнувся про них з повагою: «Це духи міста. Колись вони мешкали на горі по сусідству, нерідко спускаючись в Буду. Вони втручалися в справи домашні та державні, приносячи чимало клопоту добропорядним громадянам. І воду мутили в Дунаї, топили подорожніх, які намагалися переправитись з Буди в Пешт, поки жителі двох міст не домовились побудувати Ланцюговий міст, а потім і вісім інших мостів. «Але час не щадить нікого, – філософськи закінчив Шандор. – Відьми постаріли, змінили кочовий спосіб життя на осілий. Живуть в сувенірних крамницях. Кажуть, тепер вони приносять щастя». Старенькі сиділи, стояли, літали по всіх куточках Буди, товпилися біля собору Мітяша, на відміну від Пештська – повітряно-легкого і світлого.

Мереживна готика собору викликала у мене зітхання захвату, в Едіт – ревнивий погляд. У соборі йшла служба: урочиста органна музика, свічки і багато живих квітів. Під соковитими вітражами стрілчастих вікон – прапори, древній герб короля, і несподівано – східний розпис колон. 150 років собор був мечеттю, і при останній реставрації вирішили нічого не змінювати. Собор, як Білосніжку, оточують сім веж Рибацького бастіону – іграшкової фортеці, побудованої для прикраси Буди, для забави городян. Туристична братія заповнила драбинки і переходи бастіону. Ми піддалися загальному настрою і стали дертися на оглядові башти. «Едіт, це – твій Пешт, – сказав Шандор, ніби оголосив зупинку. – Ти вважаєш, це красиво?» Поки вони сперечались, я розглядала Пешт: будівля Парламенту, собор Святого Іштвана, вулиці і площі, – і мені це подобалось. «Я б помер в Пешті від вихлопних газів», – говорив Шандор. «А я б у Буді від нудьги», – відповідала Едіт.

Предки Шандора жили в Буді з XVII століття. Він навіть показав будинок, побудований на місці зруйнованого у війну 1848 року фамільного особняка. Шандор возив мене по Будайським горам, Едіт – по рівнинному Пешту. Іноді ми об’єднувалися на нейтральній території – острові Маргіт або в місті-супутнику Сентендре. Мої любі друзі, дуже виховані і добрі люди, намагалися не надто сваритись при мені. Це вдавалось їм насилу. Але проводжати мене вони прийшли разом. Кожен приніс подарунок – стареньку на мітлі – на пам’ять і на щастя. Розчулившись до сліз і обіймаючи двох бабусь одночасно, я щиро зізналась в любові до Будапешту. До Буди і до Пешту. І літак забрав мене від моїх милих друзів. «Чи зустрінуться вони?» – Думала я по дорозі. Через три місяці від Едіт і Шандора прийшла листівка – запрошення на весілля. Одруження намічено в Пешті, святкова вечеря – в Буді. А ще кажуть, що «чоловік з гір не повинен одружитись на жінці з долини».

Автор: Катерина Вереш.