З самого малку нас вчать як робити правильно, і як не робити неправильно. Звісно, спершу в цьому немає нічого поганого, більше того, це просто необхідно навіть для нашого виживання (скажімо, заборона «не пхай пальці у розетку» має саме справжнє життєдайне значення). Але ось ми вже підростаємо, дорослішаємо, йдемо до школи, потім поступаємо в інститути-університети. Та й тут на протязі всього нашого навчання, нам продовжують говорити, що правильно, а що неправильно. Мабуть в цьому і лежить найбільша та найфатальніша помилка всієї нашої освіти та виховання!

Адже будь-яка людина, дорослішаючи, формуючи свій світогляд, мислення, думки повинна навчитись сама розрізняти та бачити, що правильно, і що неправильно. І чим скоріше вона це зробить, тим краще (для неї ж в першу чергу). Тоді коли вона це зробить, то отримає одне надзвичайно важливе вміння – ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Відповідальність за власне життя, відповідальність за власні вчинки та дії, відповідальність за власні думки. А ще така людина ніколи не буде покірною. Бо що таке насправді є покора? Коли ми сліпо підкоряємось комусь (як люди підкорялись професору із попередньої статті), то неначе знімаємо з себе відповідальність, перекладаючи її на когось ще. І так, нажаль, живе більшість людей – перекладаючи відповідальність на когось ще: батьків, родичів, начальника, священика, державу, інопланетян. При цьому не здатних приймати самостійні рішення, і то і діло питаючи «як правильно…?» і «чи правильно…?».

Чому так відбувається? Просто нас так виховували батьки, яких так виховували дідусі, плюс школа, яка насправді зовсім не зацікавлена формувати мислячих людей, швидше вона зацікавлена формувати папуг із завченими знаннями. Чому трійошники-бешкетники у подальшому житті часто стають в рази успішніше за слухняних відмінників? Відповідь на це питання є ось тут.

Щодо мене, то я не буду вчити своїх дітей, що таке правильно і неправильно, перш за все, я їх буду вчити відповідальності. Різницю між цими двома підходами у навчанні можна проілюструвати відомим прикладом про рибалку та рибу, коли ми нужденному не даємо рибу, але даємо вудочку та вчимо його самому ловити рибу, ми, передовсім, вчимо його відповідальності (за власне життя). Якщо цю притчу перекласти на сферу навчання та виховання, то риба – це готові, розжовані та розкладені по поличках знання (тільки бери і користуйся), а вудочка та вміння ловити рибу – це вміння мислити. А вміння мислити – це вже початок відповідальності і початок свободи (справжньої свободи).

Відповідально, журнал Пробудження.

P. S. На завершення хотів би процитувати сім умов навчання опублікованих на блозі одного цікавого чоловіка – Назара Козака, викладача історії у Львівському Університеті імені Івана Франка. Ось вони:

Помилки не засуджуються, помилкам радіють.
Ініціатива не карається, а винагороджується.
Оцінюється робота не як результат, а як процес.
Правильної відповіді не існує, існує дискусія.
Усталеного ідеалу не існує, існує шлях індивідуального прогресу.
Вчимось, як треба робити, і не вчимось, як не треба робити.
Радість, а не страх, мотивує до навчання.

З тих мудрих семи умов найбільше імпонує до нашої статті ось ця «Правильної відповіді не існує, існує дискусія»