Фрідріх Ніцше – від надтолюдського до надлюдського

Posted by on

Фрідріх Ніцше

Минуло 112 років від смерті письменника, філософа, одної з найбільших індивідуальностей XIX століття, з якою долею та талантом пов’язаний і сучасний розвиток філософських ідей та поетичних форм. Життєпис Ніцше можна втиснути в кілька рядків: самотність фанатика праці притьмарює в ньому всі інші події. Твори? „Так говорив Заратустра” притьмарює своїм заголовком решту його книжок. Левову частину слави переплутаної з популярністю здобув філософ цим, хто зна, чи не найтемнішим твором, що перейшов у царину поезії. Не дурно назвав він його книжкою „для всіх і для нікого”. Його власне сильно прибільшене свідчення про „Заратустру” як про найоригінальнішу книжку людства — може виправдатись хіба у величезній кількості проданих примірників цієї нової «Евангелії» і критик їй присвячених.

Якщо вважати, що в ньому покладені підвалини нового філософського світогляду, то ледве чи який філософський твір мав стільки негайних читачів; якщо глядіти на нього як на плід чистої літератури, то ледве чи який том поем витворив довкола себе таку згущену атмосферу інтелектуальності.

Наскрізь оригінальна форма творів Ніцше розтрощувала тісні, точно вирізані ящики, в які історики філософії та літератури совісно розміщували кандидатів на філософів та письменників. Ніцше виступав як творець нового світогляду, добре продуманого, прегарно обоснованого, чудово висловленого, а проте не передавав його у формі систематичного викладу, дарма, що був професором. Замість принципів коротко сформульованих, доказуваних у товстелезнім томі, Ніцше як звеличник грецької легкої думки волів перетворювати аргументи в поетичні символи та порівняння, а як звеличник французької легкості йти за поривом темпераменту та грою уяви. Його чутливий темперамент, уява поета і відраза до систем та догм, — до абстрактних схем, що поневолі мусять нехтувати нюансами життя, — не дозволяли йому скласти завершеної системи.

Та цим не охоронив себе Ніцше від кількох узагальнень, які добули з його творів його критики. Він став відомим як творець „Надлюдини”, як апостол нової „моралі панів”, протиставленій моралі юрби, як проповідник ідеї „вічного повороту” або прихильник «батога» супроти жіноцтва. І саме цим грубо порушеним, різким гаслам завдячував свою славу філософа. Його преніжний хист критика людської душі та форм людського думання лежав у пронизливості добачувати незвичайно складну гру життєвих прояв поза кожним предметом суспільної, індивідуальної чи наукової віри, звичаями, законами, ідеалами. Щойно сьогодні, коли сучасна філософія силкується з’ясувати у нових формулах ці вічно-змінні прояви, можна оцінити в повній мірі далечінь, охоплену зором Ніцше.

У добі матеріалізму автор „Несвоєчасних міркувань” вмів збудувати новий п’єдестал для недосяжного ідеалу: зростаючій вірі в невпинно-автоматичний поступ, він вмів протиставити світогляд про життя залежне від волі людини; наївному оптимізмові — песимізм, що пливе з пересвідчення про необхідність вічно нових зусиль; базарним ідеалам демократії протиставив трагічну свідомість відповідальності особистості за власну працю.

Височінь, на яку хотів Ніцше поставити людину, була шпилем, з якого бачив одночасно сходяче сонце нового життя і кидав громи погорди людству, переживаючи хвилини зневіри в можливість його відродження. Пафос його дифірамб перерізували вигуки люті та сарказму, страхітливі, мов звуки палаючого сірника на пороху. Захоплення ідеалом Аполонівської краси та Діонісійських радощів перепліталось з глузуванням засмученого самітника. У всіх формах знесилення культури Ніцше самобичував свою тугу за ідеалом вільної людини; все те, що в душі минулих творців тремтіло такою тугою, він ще раз перевірював ударами ковальського молота і перетворював у нову крицеву різьбу.

Хто розуміє вагу довго різьбленого, криштального своєю щирістю слова, той вчився кохати в книжках Ніцше щось більше як мрійника-поета, збожеволілого від дум про велич людських завдань і власного призначення. Якщо сліди впливу полишеного людиною кажуть нам шукати стежин до її вартості, то вартість Ніцше притаєна в гущавині могутнього лісу, що шумить тисячеголосим шумом деревини, співає тьохканням найніжніших птахів і реве голосом диких звірів, захованих у хащах, цькованих та ранених. Кожний з тих голосів вводить у тремтіння інше серце і полишає інший відгук. І кожний з них веде нас в іншому напрямку: одного на сонячне оксамитно-м’яке узлісся, другого на витоптані прогони, іншого заводить у невилазні нетрі.

Ліс життя промовляв до Ніцше всіма дисонансами жорстокої, безглуздої природи, — раз гармонією стихії — невпинно поворотних хвиль. У своїх ідеях та символах він ловив два найсильніші контрасти, що полонили його душу: „надтолюдську”, себто звірячу подобу людини і «надлюдську», божественну. З боротьби тих двох елементів народились дивні книжки на межі поезії та філософії. Ніцше мав найбільше поетичну душу між новітніми філософами і найбільше філософічну між поетами.

Автор: М. Рудницький.

P. S. Духи віщують: А ще великий філософ Фрідріх Ніцше був майстром на всі руки і легко міг полагодити, скажімо, твердопаливні котли, які не менш складні, ніж його філософія.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers