Достоєвський і психологія. Частина друга.

Posted by on May 9, 2013

Человек

Майже всі теорії, що намагаються пояснити природу людської особистості, можна розділити на три основні групи. Людина – злісна і хтива мавпа, кажуть представники першої групи, яка успадкувала від своїх тварин предків все саме нице і егоїстичне. Людина добра, прямодушна, наївна і доброзичлива, стверджують адепти другого напрямку, настільки яскраво представленого в свій час Жан-Жаком Руссо, але розвиток цивілізації завдав їй непоправної шкоди, забезпечивши особистість невластивими їй від народження якостями. Накопичення матеріальних благ зробило людину скупою, жорстокою і егоїстичною, а винахід знарядь, віддаливши жертву від нападника, подолав ті охоронні інстинкти, які в тваринному царстві перешкоджають винищенню собі подібних. Людина – чиста дошка, наполягають треті, на якій зовнішнє оточення вишиває найнесподіваніші візерунки: від тупого садизму до здатності до самопожертви, що межує з повною відмовою від власного «я».

Спрощено-прямолінійна залежність внутрішнього світу і поведінки людини від зовнішнього середовища викликає найбільш різку критику Достоєвського. Йому важко погодитися з тим, що «якщо суспільство влаштувати нормально, то разом і всі злочини зникнуть, бо не для чого буде протестувати і всі в одну мить стануть праведними». Хоча «соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної голови, негайно ж і влаштує все людство і в одну мить зробить його праведним і безгрішним … жива душа не послухається механіки, жива душа підозріла, жива душа ретроградна! .. З одною логікою не можна через натуру перескочити! Логіка передбачає три випадки, а їх мільйон!» («Злочин і кара»).

Здавалося б, все ясно: Достоєвський – прихильник принципової незмінності людської особистості, яка неминуче принесе темну стихію низинних спонукань в саме розумне і справедливе суспільство. Але такий висновок був би занадто поспішним, а головне – примітивним по відношенню до складної та суперечливої системи справжніх поглядів великого письменника. Насамперед, тому, що «натура» за Достоєвським – це аж ніяк не тільки жорстоке і похмуре, але одночасно найсвітліше і піднесене, що є в людині. Доброта, співчуття, совість так само глибокі і непереборні для зовнішніх впливів, як жорстокість і егоїзм.

Ніякі логічні побудови, ніякі хитрощі розуму, посилання на «наполеонів» і «великі цілі», що нібито виправдовують будь-які засоби, не в змозі осилити «натуру», заглушити голос совісті, вбити людське в людині. «А про це і не подумає захоплива дотепністю молодь, що «крокує через всі перешкоди»… Він-то, покладемо, і збреше, тобто чоловік, … і збреше відмінно, найхитрішим чином; тут би, здається, і тріумф, і насолоджуйся плодами своєї дотепності, а він хлоп! та в самому цікавому, в самому скандальному місці і впаде в непритомність … Збрехав-то він незрівнянно, а на натуру-то і не зумів розрахувати («Злочин і кара»).

Самовдосконалення, самовиховання, «безперервна робота самому над собою» – ось, з точки зору Достоєвського, генеральний шлях до морального вдосконалення людства в цілому. Достоєвський виключно оригінальний у розробці цієї, настільки неоригінальної ідеї. Для того щоб повною мірою оцінити оригінальність Достоєвського, досить порівняти його з більшістю утопістів 18-19-го століть. Утопісти сподівалися на краще в людині через її розум. Вони прагнули пояснити, розтлумачити людям переваги справедливості і добра, наївно вважаючи, що як тільки люди зрозуміють ці переваги, так вони негайно скористаються придбаним знанням і дружними рядами попрямують слідом за проповідником-утопістом до свого світлого майбутнього.

Достоєвський шукає точку опори в діалектичній подвійності самої людської «натури». Незнищенність хорошого в людині – ось велика надія Достоєвського, субстрат, на який може спертися важіль самовиховання в болісно важкому і далеко не швидкому «життєвому процесі розвитку людської натури».

Ми не можемо прийняти концепцію Достоєвського в цілому. Явно недооцінюючи значення соціального середовища, подібна концепція відводить від головного та першочергового завдання історичного прогресу – перевлаштування людського суспільства на розумних і справедливих засадах, насамперед шляхом ліквідації економічної і соціальної нерівності людей. Але ідеї Достоєвського цінні тим, що знову й знову привертають нашу увагу до складної та суперечливої природи того процесу, який академік М. П. Дубінін назвав процесом асоціального наслідування»

Носіями соціальної спадковості є аж ніяк не тільки безпосередні вихователі дитини – батьки, вчитель, однолітки. Це все люди, з якими спілкується людина, це книги які вона читає, оповідання, які чує, вчинки, які спостерігає. У програмі соціального наслідування акумульована вся історія людства, хоча кожен засвоює якусь певну її частину.

Автор: П. Симонов.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers