Повернення особистості через портрет. Частина третя.

Posted by on

Портрет

В останні роки робота в госпрозрахунковій поліклініці звільнила багато часу і дозволила мені використовувати скульптуру в якості самостійного методу лікування. Хворі попередньо проходили обстеження у невропатолога, патопсихолога, психіатра, в клінічній лабораторії. Результати обговорювалися з хворим і його родичами, пояснювалась їм техніка лікування і, якщо зацікавлена сторона продовжувала наполягати на лікуванні портретом, призначався час першого сеансу. На сеансах неодмінно був присутній клінічний психолог, який крім обстеження вів протокол, а також фотограф. Так скульптурне портретування із засобу спілкування і зняття резистентності до препаратів перетворилося на самостійний ритуал лікування, фінал якого визначається естетичною завершеністю портрета.

Тут виявилася ще одна відмінність від чисто наукової медицини, де є початок лікувального процесу, просування, але немає кінця. Таким чином, спочатку проводиться обстеження, і визначаються «учасники» сеансів психотерапії – всі вони, поряд з хворим, ознайомлені з технікою лікування і чекають одужання після закінчення роботи над портретом. Сеанси не обмежені в часі і можуть тривати від декількох хвилин до сорока і більше годин. Не обмежуючи в часі лікувальний процес, я будив у собі справді моральні переживання стосовно хворого, а у нього – принаймні, довірче ставлення до майбутньої спільної роботи.

Вимога точного відтворення особи породжує і вимогу точного визначення своїх цілей і суджень – основний конфлікт між лікарем і пацієнтом, який продуктивно долається по ходу роботи над портретом.

У професійному мистецтві, де можуть бути допущені різні інтерпретації особи аж до повної дзеркальної несхожості, розмови на тему «схожий – несхожий» ознака поганого тону. Під час лікувального портретування ситуація інша. Ототожнення себе з портретом – головне джерело одужання. Воно цементує весь ритуал психотерапії і виявляється вже з перших хвилин роботи, хоча і на верстаті лише аморфний шматок глини або пластиліну. Розвиток реалістичної (аналітичної) оцінки свого обличчя породжує сильні потрясіння, що руйнують звичний хід мислення хворого, «прив’язує» його до свого народжуваного образу, змушує часто (іноді «таємно») підходити до дзеркала з метою вивчення окремих деталей, ідентифікації з портретом.

Це не може не відбитися і на виборі понять, якими виражаються актуальні переживання, ведеться діалог. Наприклад, один з моїх хворих, коли на верстаті була лише груба маска, запитав: «Невже у мене такий кут рота?» – Підійшов до дзеркала, перевірив і повернувся з невизначеним виразом обличчя. Інших хворих дивує форма вуха, носа, малюнок очей, губ, не кажучи вже про сприйняття цілого. Такого роду незрілість поширюється і на поняття і принципи, необхідні для творчості та соціалізації. Незнання деталей свого обличчя супроводжується ще більшим незнанням осіб своїх близьких – дружини, дитини, матері, батька, братів і сестер. Таким чином, разом із засвоєнням реалістичного погляду на свою зовнішність, у діалозі засвоюється і фундаментальні категорії спілкування, встановлюється гармонія між аутистичними і реалістичними функціями мислення.

Ототожнення себе з портретом після кожного сеансу підвищує цінність психотерапії. Виникає і розвивається ситуація причетності, співучасті та творчої співпраці. Нерідко перед лікарем постає стіна мовчання або резонерства, надцінних або маячних переживань хворого, його недовірливість і негативізм здаються непереборними. У процес ототожнення включаються мимоволі і всі присутні (навіть випадкові) – так прокладається «стежка» для усвідомлення своєї хвороби. Власне мистецтвознавчі мотиви при обговоренні зведені до мінімуму, увага сконцентрована на тому зображенні, яке в даний момент виникло на глині або пластиліні. Ототожнення себе з зображенням починається задовго до істинної портретної схожості – при моїх різких рухах під час роботи обличчя хворого іноді смикається, він просить: «Не коліть мене, не бийте мене!».

Паралельно з роботою над портретом виникають і розвиваються бурхливі обговорення деталей особи хворого, який настільки «включений» в цей процес, що нерідко на своєму обличчі несвідомо повторює рухи скульптора – розгладжує його, потирає і т. п. Це створює значне емоційне напруження, а в кульмінаційних моментах – інтенсивну розрядку накопичених переживань. Подібні явища відомі і професійним портретистам, проте в майстерні художника вони вторинні і гасяться тому, що самостійної цінності не представляють.

Інтерес хворого до свого народженого образу настільки високий, що часом доводиться переривати роботу, щоб дозволити хворому усамітнитися перед дзеркалом або навіть запропонувати йому щось доопрацювати на скульптурі.

Автор: Г. Назлоян.

P. S. Духи вещают: Подумалось, а ведь такая форма арт-терапии может попутно решить и другие насущные проблемы, например, даст ответ на вопрос, как избавиться от пивного живота мужчине – для этого надо этот самый пивной живот нарисовать на портрете, а тогда автор живота, увидев себя со стороны таки начнет предпринимать конкретные шаги по его (живота) устранению.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers