В Сахару на велосипеді. Частина перша.

Posted by on

В Сахару на велосипеді

Близько 20 років ми подорожуємо по світу. Свого часу об’їздили з рюкзаком майже весь Радянський Союз від Карпат до Чукотки, від Кушки до Хібін, спускалися в глибокі печери, піднімалися на вулкани, сплавлялися по гірських річках. За останні кілька років об’їхали на велосипеді чимало європейських держав, серед яких були і досить екзотичні, наприклад, Андорра.

Однак для нас, як і для всіх справжніх любителів пригод, завжди більш привабливими були «заморські країни». Особливо – Африка. Можливо, в силу того, що кілька поколінь людей в нашій країні серед перших життєвих заповідей засвоювали, як аксіому: не ходите, дети, в Африку гулять. А заборонений плід – найбільш солодкий, незважаючи на жахливі образи акул, горил і злого Бармалея.

У повній відповідності з теорією психоаналізу, цей давно забутий дитячий страх раптом нагадав про себе, коли ми з дружиною почали збирати рюкзаки, готуючись до відльоту в цю саму Африку, точніше – в Туніс. І добре б для того, щоб поніжитися в пінливих хвилях, полежати під свіжим морським вітерцем в тіні якої небудь пальми, потягуючи холодну колу або пиво, як це роблять всі нормальні люди. А тут – хочемо в Сахару! Та ще на велосипеді. Ну, а якщо говорити серйозно, то вже сім років ми щорічно подорожуємо по пустелях. Колеса наших велосипедів намотали не одну тисячу кілометрів по Каракумах, Кизилкум, Монгольській Гобі. Так що Сахара – чергова, більш серйозна ступінь, про яку давно мріяли і до якої прагнули. І хоча досвід накопичений чималий (а може бути, як раз тому), Сахара викликала в душі якийсь трепет. Одним словом, для першого знайомства з найбільшою пустелею світу ми вирішили не замахуватися на рекордний кілометраж, а обмежитися «розвідкою боєм», вибравши, тим не менш, маршрут таким чином, щоб кілометрів 100 пройти по чистим піскам, а інші – по грунтовим і кам’янистим дорогах.

Певної стриманості в планах вимагав також обраний для подорожі час – середина червня, розпал літа в Сахарі. Чекали нас і деякі інші труднощі, ступінь серйозності яких оцінити було важко. При цьому можливі проблеми спілкування з місцевим населенням при повному незнанні нами французької та арабської мов, а аборигенами – російської та англійської, – це дрібниці. У пустелі завжди можна за кількома жестам і окремими словами зрозуміти людину. Куди важливіше питання, наскільки достовірною є інформація на наших картах-пятикілометровках, самих останніх з наявних у нашій країні, але все-таки досить старих; яке реальне розташування джерел води, стан доріг і стежок? Ми не стали грузити цими проблемами наших відправників з туніської фірми OASIS-TOURS. Вони є професіоналами в області «цивілізованого» туризму. Все, що вони могли для нас зробити – перельоти, готелі, переїзди по Тунісу – вони зробили.

Початок подорожі налаштовував на безтурботний лад. Зустріч в аеропорту, три дні акліматизації в готелі «Сахара-біч» на узбережжі, екскурсії, відвідування гучних і строкатих туніських базарів… Закономірним підсумком перших днів, проведених на березі Середземного моря, стало зрадницьке почуття небажання змінювати «Сахару-біч» на Сахару без «біч» – без кондиціонерів, басейнів, та й без води взагалі. З одним тільки піском і палючим сонцем. Бацила комфорту початку роз’їдати наші душі. Більше того, коли в призначений ранок ми завантажили наші велосипеди, повністю підготовлені до подорожі, в багажний відсік екскурсійного автобуса, а самі зайняли місця в його прохолодному і м’якому салоні, ми вже не відчували себе відважними першопрохідцями, справжніми туристами, з юності звиклими із зневагою дивитися на «матрацників». Від виду веселих, безтурботних італійців, німців, іспанців, з якими на кілька годин перетнулися наші шляхи, на душі стало якось сумно.

Ось підвезуть їх до пустелі, покатають на верблюдах, погодують в ресторані, народним танцями потішать, а назавтра назад на пляж повернуть. Ми ж завтра невідомо де будемо … Але от що дивно: варто було нам вивантажити свій багаж і зайнятися звичною передстартовою роботою – нав’ючувати велосипеди, заповнювати каністри водою як моментально настало зцілення. Туга і сумніви зникли. На зміну їм прийшло бажання якомога швидше рушити в дорогу, незважаючи на вечір. Залишитися ночувати в готелі? Ні за що! Ніякий готель не зрівняється із самотнім наметом на безкрайньому просторі, під небозводом, усіяним міріадами зірок. Геть, блага цивілізації! Привіт, Пустеля!

… Оазис Дуз в Тунісі називають «воротами Сахари» – здавна через нього проходить караванний шлях в Алжир. Оазис придбав широку популярність завдяки щорічному Міжнародному фестивалю погоничів верблюдів. Фестиваль проходить в грудні, його програма включає різні змагання, виступи музикантів, співаків, танцюристів.

верблюд

На південь від оазису Дуз починаються піски Сахари, північної її частини, однією з найбільших піщаних пустель, званою Великим Східним Ергом. Французький вчений, дослідник Сахари Анрі Лот охарактеризував її так: «Східний Ерг – найбільша піщана поверхня на всій земній кулі – справжнє піщане море, яке завжди в хвилюванні через вітри, що постійно тут дмуть».

В оазисі Дуз нам коштувало великих зусиль з’ясувати, де починається дорога, яка веде навпростець до оазису Ксар-Гілан, до якого близько ста кілометрів. За моїми даними, через деяку відстань вона перетворюється в стежку і йде по суцільним пісках, і все, до кого ми зверталися, жваво реагували на назву Ксар-Гілан, але показували зовсім в іншу сторону, на дорогу, що йде в обхід пісків по краю пустелі. Відстань по ній збільшувалася до 150 км. У відповідь же на наші наполегливі запитання з приводу прямої дороги через пустелю співрозмовники, подивившись на велосипеди, лишень качали головами: ні, неможливо.

Все ж нам вдалося відшукати початок потрібної дороги. З пагорба, на якому розташувалися крайні будиночки оазису, вона виглядала білою прямою лінією, що розтинає рівну поверхню, сіру від дрібних кущиків верблюжої колючки.

Сахара

Покриття з добре укоченої щебінки дозволяло їхати досить швидко, навіть незважаючи на піщані замети, що часом перегороджували шлях. Через 10 кілометрів зробили зупинку. У цей момент на дорозі позаду нас здалося хмарка пилу, і незабаром перед нами, різко загальмувавши, зупинився джип камуфляжної розмальовки. З нього вискочили двоє поліцейських, попросили пред’явити документи і після довгого і уважного їх вивчення запропонували нам повернутися разом з ними в оазис. Це ніяк не входило в наші плани.

Сперечатися з владою марно, тим більше, не володіючи французькою, але і здаватися ми не збиралися. Розгорілася бурхлива дискусія. Наскільки я зрозумів, претензій до наших документів вони не мали, за шпигунів нас не прийняли, а діяли, на їхню думку, виключно з міркувань нашої безпеки, наполягаючи, щоб ми об’їхали пустелю стороною. Судячи по їх стурбованому вигляду і наполегливості, ми були для них потенційними смертниками. Показуючи рукою в бік пустелі, вони твердили причину заборони: «тре діфісіль» – дуже важко.

Вдалося все ж таки знайти компроміс: ми їдемо з ними в поліцейську дільницю і пишемо розписку, згідно якої вся відповідальність за можливі надзвичайні події лягає на нас. Якщо шеф поліції буде згоден, то нас відпустять зі світом. Більше того, ми «ретурне» на їх джипі на те місце, де зараз знаходимося.

Більше двох годин пішло на переговори з шефом поліції, під час яких нам розповідали жахливі історії про джипи, що відхилилися від дороги і зниклі навіки, а також на складання довжелезного арабського тексту майбутньої розписки. Нарешті, всі присутні при церемонії підписання цього важливого документа змогли з полегшенням зітхнути. За винятком сержанта, якому ми нагадали про обіцянку «ретурне» нас на дорогу.

Втрата часу склала близько п’яти годин. До того ж замість передбаченого денного відпочинку, обіду і сну ми отримали порядне нервування. А до наступного оазису 100 кілометрів, найважчі піски, і розраховувати можемо тільки на воду, яку веземо з собою – 38 літрів на двох. При виробленій нами нормі – близько 5 літрів на людину в день – цього запасу має вистачити дня на три-чотири.

За півдня без значних зусиль проїхали 30 км. До найближчої води залишається 70. Так що, здавалося б, третину шляху здолали. Але така арифметика в пустелі не працює. Тверда наїжджена дорога скінчилася. Перед нами лише заметена піском колія. А попереду нас чекають дюни, і темп руху буде сильно залежати від їх конфігурації і висоти, щільності піску, наявності колії або стежки, а також від того, чи будуть проблеми з орієнтуванням і як часто доведеться проводити розвідки.

Автор: Микола Зімін.

P. S. Духи вещают: Оазис Дуз, еще поэтично называемый «воротами Сахары» действительно волшебное место, вот было б здорово там побывать на ежегодном фестивале погонщиков верблюдов. Кстати бедуины, живущие в пустыне, и ведущие кочевой образ жизни еще как умеют веселиться. Думаю, какой нибудь бедуинский тамада мог бы стать веселым ведущим на юбилей, свадьбу или еще какие-то торжественные мероприятия. Было бы не только весело, но и весьма экзотично.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers