Коли кохання і шлюб сумісні

Posted by on February 17, 2015
Журнал Пробудження

сім'я

Як уживаються між собою, в єдиному просторі і часі, кохання, сім’я і шлюб? Чи тягнуть вони упряжку в одну сторону – у бік соціального блага – чи кожен з них рве посторонки в пошуках замкнутого кола миттєвих проблем і задоволень?.. Що стосується любові статевої, то вона начебто не проти полетіти в царство екстатичного божевілля. Навпаки, сім’я зменшує запал закоханих майже ритуальною обрядовістю домашнього вогнища. Шлюб… шлюб же приковує нас залізними ланцюгами зобов’язань до фундаментальної кладки державного поручительства непорушності кохання. Начебто ясно: лебідь, рак і щука при возі з поклажею. А от що за поклажа в тому возі? Звичайно ж, діти. І вельми непросто зрозуміти, як по відношенню до них діє інститут шлюбу і кохання, що створило його…

Існує точка зору, що кохання взагалі не залежить від дітонародження, що діти можуть бути прекрасно виховані і без любовних потягів батьків один до одного. Що можна сказати у відповідь на це? Дійсно, діти часом народжуються і без кохання; зараз їх взагалі збираються зачинати в пробірці. Це, звичайно, доводить невідбутність і неминучість таємничої, вселенської творчої сили, але її самостійність ілюзорна. Істинно життєдайну силу вона проявляє в коханні, в Еросі. Саме Ерос виступає єдиною спонукальною причиною народження, як комашки, так і божественної сутності.

За всіма життєвими канонами, діти, зачаті в коханні (хоча б скороминущому, але щирому), володіють великим фізичним і духовним потенціалом. Чи не тому тваринний світ зачинає себе в граничну, екстатичну мить, а не просто в будь-який момент існування, з механічною необов’язковістю? Людина ж теж в мить парування як би зрікається всіх культурно-цивілізаторських установок, залишаючи за собою лише право на рафінованість еротичного задоволення. Але це падіння в тваринність не є падіння в содомську безодню, якщо виром пристрасті викликана до життя нова душа.

І ще один момент. Батьки начебто можуть виховувати дітей з любов’ю до них, хоча і без любові один до одного. Але навряд чи що, не скуштувавши плоду взаємної любові, вони здатні повною мірою направити її на дітей. Адже взаємна любов чоловіка і жінки відточує, граніт, як діамант, саму ірраціональну суть любові. Інакше й любов до дітей може стати егоїстичною, нерозумно-ревнивою. Дитина, що ввібрала в себе подібну любов, теж створює в собі закутки благочестивого егоїзму.

Звичайно, можна (слідуючи, до речі, за таким авторитетом, як Володимир Соловйов) скептично ставитися до шлюбу і до дітородіння, вважаючи цей людський інститут напівтваринним, а дітонародження – фактом множення страждання і смерті. Але, напевно, не менше доказів можна привести на користь того, що злягання для продовження роду – це справа божественна. Ось і Василь Розанов в роботах «Відокремлене» і «Опале листя» розвиває тему кохання, шлюбу, цнотливості і навіть не чужий патетики в пошуках основи святості шлюбу.

Чому ж святий шлюб? Філософ відповідає: «Та тому, що «святе» їх обох – той факт, що вони «святі» один для одного: не по поверхні ковзають, але йдуть углиб (саме по лініях зв’язку), до Єдиного Образу, якому вони вклонилися. Ось звідки світло шлюбу! Шлюб є поклоніння «невидимому світлу». Чи негативний він? Так він-то і перемагає смерть, чи не алегорично, але фактом: де моє і жінчине в цьому малюку? Ми живі в ньому, а через його народження – живі в нескінченності…»

Згоден: сім’я існує не тільки для дітей і зовнішнього продовження життя; сім’я – це ще й щось інше, що йде вглиб до «Єдиного Образу», творить андрогінність в собі через дотик з ним, бо той «Єдиний Образ», той Нетлінний Андрогін, властивий кожному з них. І кожного з них він наділяє саме тією якістю, яку вони потребують: жіночністю материнства і заспокоєною мужністю батьківства.

Але чому ж тоді з поняттям плотського єднання двох пов’язано настільки багато брехні? Відповідь проста: плоть сама по собі млява і позбавлена пристрасного начала. Тільки імпульсивність душевних принципів наповнює її еротичним змістом. А душевна складова людини, звернена до тілесного, дуже ранима. І коли порушується душевна цнотливість, то в пролом, що утворився негайно спрямовуються натовпи войовничих вакханок, спраглих хмільного життя. До родини чи й до кохання вже тоді?..

Так що ж – шукати, слідом за Розановим, повернення до святості «безгрішної» плоті? Але ж ті, хто пішли шукати цього «нового поклоніння» повинні зберегти в собі цілісність того душевно-психічного стану, що іменується цнотливістю, інакше шанси знайти шукане дуже невеликі. Велике на цьому шляху інше – спокуса піти у продажну любов.

Так, але ж проституцію не подолати ніколи і нічим (Розанов в юності мріяв винищити її «гарматами, порохом і ножем»). Жінка іноді йде на панель з причини нестримної статевої пристрасті (що буває рідко: так би мовити панельна дама за покликанням); іноді – у зв’язку з тим, що злидні стають хронічною хворобою. Втім, нерідко і просто авантюрність характеру (підігріта, як правило, ззовні); таких «підігрітих» більшість.

У давнину пристрасно-одержимі ставали храмовими служительками; виштовхнуті на вулиці убогістю перетворювалися на жертв цієї нещадної вулиці. Ну а «підігріті» цивілізованим способом життя ставали гетерами з жорсткими клановими установками і чітко окресленим колом заборон (майже ритуальних). Нині ж всі вони товчуться на одному п’ятачку, плодячи кримінальні сюжети та венеричні хвороби, причому «підігрітих» стає все більше – їх «клонують» засоби масової інформації. Всі вони, покусані сказом розпусти, – явні вороги сім’ї, на панелі вони навіть безпечніше, тут їх «знімають» тільки ті, у кого відбито моральне нутро.

Втім, багатьом людям властиво вважати, що сім’я за своєю природою егоїстично замкнута, що порятунок людства – в якомусь містично-любовному злитті всіх живих істот. Такий філософсько-мрійливий романтизм обґрунтовується навіть авторитетом Самого Христа; але якщо Христос і закликав залишити сімейне вогнище, щоб слідувати за Ним, то це стосувалося тільки апостолів духу. Безглуздо припускати, що Він закликав всіх відкинути «природну необхідність» – і тим самим очистити Землю від людства.

«Природна необхідність» – не в тому, щоб залишити батька свого і матір свою, щоб виконати волю Отця Небесного; адже Отець Небесний досі не скасував Свій заповіт: «Плодіться і розмножуйтеся». Не може ж бути так, що воля Отця Небесного не стикується із законами природи, Їм же створеної. Волю Отця Небесного потрібно виконати, причому з гідністю, осмислено і вільно.

Однак, скаже ерудований читач, це все, за відомою термінологією древніх, «Афродіта простонародна» або, по-нашому, любов земна. А як же бути, якщо відвідає людину «Афродіта Небесна»? Тут суперечки немає: коли виникає зв’язок з Афродітою Небесною, всі інші зв’язки рвуться самі по собі, бо стають непотрібними – людина живе вже в іншій площині буття.

Що це? Шлях до бажаного об’єднання людей в містичний надприродний організм, в Боголюдство? Можливо; але вступати на цей шлях земному людству ще рано. І часто підґрунтям подібних устремлінь виявляється всього лише наш егоїзм, що повстає проти природної тваринності, з якої вийшло людське его і з якою поки що пов’язане нерозривною пуповиною. Передчасний розрив цієї пуповини чреватий, як кажуть медики летальним результатом. Людська особистість повинна перш зжити свій егоїзм; тоді не потрібно буде повставати проти родової сутності – вона стане необтяжливою і скороминущою. Людина ж, пов’язана родовою порукою, в муках народжує себе, не цілком ще відповідальною за свою свободу, бо не усвідомлює до кінця її творчих можливостей…

Ось ми весь час говоримо: ВІН рветься до Афродіти Небесної, ВІН усвідомлює… Значить, підсвідомо маємо на увазі чоловіка? А як же ВОНА – жінка? Адже як це не здасться комусь парадоксальним, але прокляте багатьма філософами (і не тільки ними) дітонародження і робить жінку жінкою. Тільки тоді розкриваються її потенційні можливості, коли вона проходить через материнство, бо материнство – містично – це початкова якість жіночності. І заклик до відмови від материнства означає заклик до відмови від жіночності – тобто і від любові, від особистого, індивідуального почуття.

Чому індивідуального? Тому що чисто родова функція любові не знає: любов передбачає індивідуальність. У людському суспільстві ця індивідуальність накладається на родовий момент, і той, у свою чергу, починає «озвучуватися» індивідуалізованою любов’ю, підживлюючи її своєю родовою глибиною. Що ж стосується офіційного чи неофіційного шлюбу, то для істинної любові це не має ніякого значення: подібний шлюб, як кажуть, скріплений на небесах. Але, звичайно, може він бути закріплений і юридично – як якийсь захист від випадковостей і негараздів життя. Так що і юридична закріпленість шлюбу теж має (хоча і мале) відношення до таїнства шлюбу, якщо шлюб святий в самому собі. А містичне з’єднання без взаємних зобов’язань та морального боргу – це безвідповідальна і страшна, по суті, гра, яка заперечує людину в людині.

Пізнавши і визнавши все це, ми неминуче повинні вирішити для себе питання: яким бути шлюбу? Адже справедливо заперечують проти якоїсь безособової сім’ї. Значить – сім’я патріархальна? Дійсно, в ній існувала багатошаровість відносин, освячених століттями. Спираючись на ці традиції, старші могли сподіватися на повагу і навіть пошану, бо сувора субординація карала відступників і робила їх ізгоями.

Сьогоднішня старість нага і неприваблива в цій своїй наготі. Всі пристойні і маскуючі старість одежі відкинуті; естетика відносин, «безвідходна» корисність кожного члена сім’ї порушена. Ось тут-то і вступає в силу «індивідуалізованіть», що не знає меж. Тільки дуже сильна особистість може гідно нести свою старість в подібній штовханині. Та й природна любов до дітей заражається егоїзмом і самозамилуванням старшого покоління.

Сім’я – це не просто заявка на любов. Вступаючи в шлюб, ми «даємо підписку» на цілий ряд зобов’язань, необхідних не так двом люблячим, скільки прийдешньому поколінню. Так, сім’я пов’язана з господарством; так, є в ній навіть і те, що можна назвати «елементами рабства». Але ж сім’я – всього лише клітинка величезного соціального організму будь-якої держави; розпад сім’ї створює безладний рух, що веде до появи все більшої кількості людей без роду і племені, які, збиваючись у випадкові групи, являють собою грізну руйнівну силу для всієї держави. Елемент же сімейного рабства в нормальній сім’ї – це просто форма прояву турботи про ближнього. До речі, колишня ієрархічність сім’ї у нас багато в чому вже подолана (в сенсі придушення одного члена сім’ї іншим), і тут вже вступає в права культура і цивілізованість відносин.

Ну а що ж кохання?.. Кохання (якщо воно кохання) залишається в силі – воно є те, що воно є, і сім’я його не пригнічує. Особливо якщо ця сім’я побудована на вікових традиціях народу, на їх релігійних підвалинах. І православ’я, що увібрало в себе досвід рідного, споконвічного язичництва, а також біблійна традиція, освячує шлюб з точки зору, перевіреної майже незліченними поколіннями. Гонитва за модою в шлюбних відносинах дискредитувала б будь-яку релігію, а шлюбний інститут перетворився б на розважальне шоу – що, до речі, і відбувається, коли шлюб з його таїнством випадає з традицій народу.

Сім’я – не могила кохання, а інша її іпостась, де проявляється справжність кохання, його глибина і сила. Мало того: «сховищем» любовних відносин тільки й залишається сім’я, з її категоричним імперативом вірності. І наскільки убуває ця імперативна вірність, настільки убуває і сімейний потенціал: невірність відкушує найбільш ласі шматки сімейного буття. А шлюб як такий або завершує цикл любовних відносин, або з’єднує пари для якоїсь іншої мети – коли досягти її поодинці складно, а часом і неможливо.

Автор: А. Ширялін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers