Тут був я

Posted by on May 14, 2014

два леви

- З’їж черв’ячка, ну з’їж.
- Ми не їмо черв’яків.
- Смакота спробуй
- Збоченець
- так ти ж навіть не пробував
- і не збираюся, це гидко
- тут нема нічого ганебного, – він потрусив гривою, ніби намагався витрусити з неї частки пороху чи маленьких камінців, які могли б залишитися там, під час лежання на скалистій місцевості. Насправді ж йому хотілося підкреслити, що поїдання черв’яків, ніяк не впливає на царський вигляд.

В Боа грива не була такою пишною, навпаки, на фоні розкішної гриви Тумби вона здавалась жалюгідною, наче в якось стариганя, що почав лисіти, але ще з цим не змирився тому відчайдушно причісує лисину волоссям.

Зі скелі, на якій вони сиділи, можна було побачити всю савану. Навіть не так. Саванна здавалось вміщалася в простір, який виднівся з тієї висоти. Вони часто сюди приходили. Тумба, знаходив черв’яків, що жили в скелях, вони були особливо великі і м’ясисті, а ще й які соковиті. Боа ж роздумував про сенс життя свого. Йому здавалося, що життя не може бути випадковістю. І раз тут є ця скеля, з якої відкривається такий краєвид – це теж не випадково. А раз тут повно черв’яків, ще й таких великих, що для такої місцевості взагалі є абсурдом – це теж не випадково. А може і його життя є абсурдом коли в ньому зустрічаються елементи абсурду? Який відсоток абсурду повинен бути для того, щоб все життя можна було оголосити абсурдом? 50 Відсотків? 70? 80? І якщо з ним завжди цей ненажерливий Тумба, який поїдає черв’яків – це також не може бути випадковістю. Можливо, навіть він посланий якимись вищими силами випадковостей, щоб допомогти Боа, шукачу істини, нарешті таки її знайти, а може й навпаки. В будь-якому випадку, це ще треба з’ясувати.

Час від часу з ними ще приходив Вібо. Але не зрозуміло чому. Іноді він їв черв’яків і диспутував з Боа. А деколи просто мовчав, наче його з ними нема. А може він і зараз мовчить і це один із таких випадків?

Повіяв вітер, та так раптово, і швидко, що почувся шум, який приніс Боа думки, на які той так очікував.
- Тобі ніколи не здавалось? – він звернувся до свого співрозмовника
- Не здавалось.
- Дай договорити, дурню, – це було грубо, та Боа не міг ризикувати йому треба було випустити ці думки на волю інакше він не знайде спокою. – Не здавалось, що хтось просто вигадує все що має статися, так наприклад він може при бажанні вигадати мені крила, але вони будуть існувати лише в моїй реальності, в тій площині, яку бачу лише я. Що заставить думати всіх навкруги – він зійшов з розуму в нього не має крил. А потім ми просто перетворимося в якогось ексцентричного ідола, який трястиме гітарою і ледве дотягуватиметься до мікрофона, беручи стандартних два акорди і вибиваючи шістірку, тим самим провокуючи хвилю послідовників, які змарнують свій час і зусилля, але так і не досягнуть його рівня харизматичності. Наскільки все це може бути правдою.

Наскільки ймовірно все те, що хтось вкладає випадкові процеси в мою голову лише для того, щоб розважитись, лише для того щоб забавлятися, спостерігаючи як я наче той котик намагаюся дістати лапками до дивного м’ячика на шнурочку, який чомусь завжди недосяжний, здається що ще трошки, ще ще буквально міліметр, але тут хтось смикає його сильніше, хтось натискає на клавіші, заставляючи появлятися людей, наганяючи штучне бажання сходити в туалет, коли туди йти зовсім не хочеться і зупинитися ти не можеш, хоч і знаєш, що ніколи не досягнеш того чого прагнеш. Але сама думка про зупинку викликає зупинку, а бажання не думати про неї тільки лоскоче мозкові клітини, спричиняючи ще одну хімічну реакцію, яка виливається лише в ту думку, думку, яка зводить з розуму, яка ставить перед тобою якусь недосяжну ціль, яка заставляє гнатися за горизонтом, бачити перед собою морквину і відчувати себе осликом, якому чомусь не вистачає впертості для того, щоб опиратися навіть при тому що в нього алергія на цю саму моркву.

Адже опір є лише каталізатором агонії, це як сипучі піски, безкінечна рекурсія, щось таке, що спроби це зрозуміти віддаляють тебе від істини, але ти не можеш зупинитися, не можеш здатися, ти продовжуєш тонути, все глибше з кожною відчайдушною спробою в кожний момент часу.

- Жаль я не настільки розумний, щоб оцінити всю глибину сказаного – з тобою спілкуватися не просто

У відповідь він лише пожав плечима дожовуючи чергового черв’яка. І який це був черв’як, кращий з кращих. Його товщина вражала. Навіть кілець не видно.

Боа спостерігав як антилопи на галявині бігали зигзагами, то туди, то сюди. Складалося враження, що вони репетирують втечу увід хижака. Ось чому їх так складно впіймати. Вони ж постійно тренуються і покращують свої навики. А хіба це справедливо? Ми майже весь час спимо або просто валяємось, вилизуючи собі шерсть і в виживанні покладаємось лише на інстинкти, або на ті уривки спогадів, що залишилися з дитинства, коли ми ще були зовсім маленькими і було так весело і цікаво кусати одне одного за карк і смикати маму за хвіст. Що ж нам заважає повернутися в ті часи? Теперішнє становище? Цар звірів? Що мені з того, якщо не можу робити те що захочу?

- Знаєш,- на диво першим заговорив Тумба, – не всі черв’яки можна їсти повністю, ось ці наприклад, – він повчально підняв за хвіст якогось нещасного хробака. Чи може то була голова. Для Боа вони виглядали однаково. – спочатку треба відкусити їм голову і їсти тільки тулуб, в голові в них отрута і від неї терпнуть ясна, можна втратити зуб, а ти сам знаєш, що таке для нас втратити зуб.
- Як ж ти взнаєш де в них голова? Вони ідентичні, що з одного боку, що з іншого.
- Е ні, хлопче, тут велику роль грає досвід, от бачиш, якщо б ти…
- Досвід? А що таке досвід? Кількість помилок, які ти встиг зробити, але вважаєш, що виніс з них правильні висновки, щоб не повторити їх в майбутньому? Тобто виходить твій досвід є прямо пропорційний відношенню помилок які ти допустив, до висновків, що ти зробив? Виходить, якщо ти робиш висновки з чужих помилок це не досвід, це якась емпірична теорія? Виходить, можна набратися досвіду просто спостерігаючи за іншими. Виходить, досвід не обов’язково на пряму пов’язаний з практикою, а тоді виходить це не досвід а щось інше?
- От бачиш, який ти. Завжди переводиш навіть найочевидніші побутові проблеми в площину метафізичну, ту в якій ти, по твоїх ілюзіях, почуваєш себе впевнено, не задумуючись, що це може принести дискомфорт співрозмовнику. І чого тоді очікувати у відповідь?
- Я просто зробив припущення. Це цілком закономірно. От уяви, наприклад, якби ми жили в світі подвійних інверсій, це по суті був би тотожний нескорочений світ. Тобто все було б таким, самим тільки називалося б по іншому. Небо б називалося. Нененебо. Вода – неневода. Загалом можна і зараз уявити що ми живемо в такому ж світі, просто генетично надто ліниві, щоб використовувати повні назви, і тому в нашому лексиконі тільки скорочення. Ми можемо піти далі і уявити, що в нас світ квінтетичної інверсії тоді, небо буде – нененененененененененебо. А вода – ненененененененененевода. І в кінці кінців ми прийдемо до висновку, що проблема ховається лише в нас самих – ми надто ліниві. Лінь вбиває особистість.
- Газелі не схожі на лінивих, вони постійно гасають, наче за ними хтось женеться, чи може ж ти когось із них назвати особистістю?
- Я ж не спілкувався ніколи з ними, тому й не можу сказати. Вони не підпустять нас і близько до себе.

антилопи

Його погляд мимохідь перенісся в делечину, він помічав на передньому фоні газелей, зебр, і навіть бородавочників, які рилися в багнюці для того, щоб спастися від нестерпної спеки, та не звертав на них уваги.

Було якось не очікувано отримати тематичну відповідь від Тумби, який завжди лише напихався черв’яками і лизав свої лапи.

- Слухай, а якби лінь була чимось матеріальним? Ми б ж могли б тоді використати її з користю. Годувати нею наприклад, твоїх ж хробаків. Чи підманювати газелей. З неї ж може бути користю правда?
- Не думаю, – відмовив Тумба, випльовуючи голову черв’яка, – хробаки не їстимуть що попало,а якщо і їстимуть то виростуть, якими попало.
- Це ти так вважаєш, це стереотипне мислення, ти думаєш, що не можна отримати щось хороше, постійно вкладаючи щось погане. Але ж це не завжди спрацьовує, так наприклад, добриво – в землю вкидають лайно – а виростає прекрасна квітка. Наступні точки після максимальної завжди прямують до мінімуму, може сенс саме в тому, щоб ловити ці точки, знаходити ті винятки й використовувати саме їх.
- Я знаю тільки те, що хробаки не такі дурні і аби що не їстимуть.
- Ми ж вже не говоримо про хробаків, а намагаємось абстрагуватися від них, знайти якісь спільні точки дотику між діаметрально протилежними речами.
- А навіщо?
- Хіба ми не тому прийшли сюди?
- Тут повно жирнючих черв’яків, тому я і тут.
- І все?
- Трапляються ще їхні личинки.
- Невже, тобі ніколи не хотілося отримати щось більше, а ніж повне черево і пара молодих самиць під боком?
- Що ж може бути кращим?

Боа не став відповідати. Він вже мав би звикнути. Адже це не вперше Тумба доводив йому, що вся ця метафізика і пошуки істини не особливо його цікавлять.

Повіяв вітерець, не достатньо сильний, щоб принести якусь прохолоду, але такий, що приніс контраст між спекою та прохолодком. Боа поглянув, як грива Тумби на мить піднялась вверх, так ніби виконала команду «Струнко» перед командиром і раптово прийняла своє звичне положення. Він подумав, можливо Тумба насправді розуміє набагато більше, ніж він сам і просто вдає, безтурботного поїдача черв’яків, для того щоб уникати цих примітивних розмов і запитань, відповіді на які йому давно відомі. А може для нього і справді це все є нецікавим і ходить він сюди тільки заради того, щоб поласувати цим екстравагантним делікатесом. А може його сюди просто присилає соціум, як наглядача за ним, за Боа. Щоб той бува не втнув якусь дурницю. А може для того, щоб він не докопався до правди? Чому він з ним? Що його тримає? Може просто спитати? Та хіба він відповість?

Виношуючи в собі ці думки Боа гіпнотично стежив за зграєю газелей, які то зупинялись, то робили кілька зигзагів, то знову зупинялись, оглядались навкруг, наче перевіряли, чи за ними хтось стежить, скубали траву і повторяли це заново. Рутинна савани, чи варто шукати тут якийсь прихований зміст?

- А чи хотів б ти бути ослом, якщо ти свиня, що вважає себе жирафом?
- Я й свині в житті не бачив, так як і осла, це світська тварина. Але думаю що не хотів б.
- Чому ж?
- Мені і так добре. Не хочу змінюватись
- Тобі ж ніхто не каже, що ти станеш ним, просто чи хотів би ти?
- Чи хотів би я хотіти?
- Так!
- Це ідіотське запитання.
- Зовсім ні, є ж такі речі про які ти говориш, що тобі хочеться щоб вони сталися, але тільки тому, що впевнений, що вони ніколи не збудуться. Ти наче маніпулюєш якоюсь ефемерною реальністю.
- Знаєш, всі ці пусті балачки добрі, але хіба на ситий шлунок, а за той час, який ти мене відволік, я міг з’їсти як мінімум двох хробаків.
- Це невелика втрата в порівнянні з тим, що ти можеш отримати.
- Можу, а можу й не отримати. Тому й вибираю перевірений варіант. Ось скуштуй –цей просто смакота, не рідко таких зустрінеш з кільчастим черевцем, спробуй.

Боа покосився на нього недовірливим поглядом. На мить йому здалося ніби з ними ще є Вібо. Ця думка так збентежила його, що він аж підвівся й оглянув весь пагорб. Нікого там не було. Тільки він і Тумба. Наче, весь всесвіт зосередився на цьому клаптику землі, а те що відбувається внизу – так просто розваги для них, випадкові картинки, що дозволяють не з’їхати з глузду.

- В тебе ніколи не бувало такого?
- Не бувало, – Тумба завжди так відповідав. Він знав що Боа все рівно не замовкне, аж поки не виговориться. А що було б якби він відповідав ввічливо?
- Не бувало такого відчуття, коли ти бачиш, щось прекрасне, щось, що для тебе дороге, то тобі треба дивитися на нього не відводячи погляду, тобі не можна відриватися від нього, бо інакше, інакше воно просто зникне, тобто, не зникне повністю, воно залишиться існувати, але навіть якщо ти відвернешся від нього на мить, то коли повернешся знову туди, воно вже стане іншим, воно зрадить тобі з цим клятим всесвітом, провзаємодіє з бактеріями, розкладеться під впливом мікросекунд, дифузуватиме з землею на якій стоїть, ніколи не було такого враження, що ти не можеш цього покидати? І коли ти повернешся, навіть якщо відволікся на долю секунди, воно вже не буде таким як колись? Тобі завжди треба бути тут.
- В мене воно постійно?
- Справді? – в серці Боа зажевріла надія
- Так, кожен раз коли я бачу нового хробака, не зводжу з нього погляду, аж поки він не опиниться в мене в шлунку.
- Знаєш інколи, якщо прислухатись до шуму вітру можна побачити, що падає дощ.
- До чого тут це?
- Колись може пригодитися.

Боа засумував. Насправді причин для смутку не було. І це засмутило його ще дужче. Він підняв лапу поглянув на неї і спробував залишити відбиток на скалі, та там був лише тонкий шар піску, під яким лежала віковічна порода, тверда і бездушна, як і більшість тих, з ким доводиться спілкуватися. Боа подумав, що так само важко залишити свій слід в серці цих тварюк, як і відбиток лапи на цій скалі. Та й навіщо? Навіть, якщо цей відбиток залишиться, що дасть це Боа, навіть якщо після його смерті, всі дивуватимуться, хто ж це міг залишити такий виразний і великий відбиток на такій твердій породі, для цього ж потрібна неабияка сила.

- А ти ніколи не задумувався, – почав Тумба, – чому такі дивні думки приходять лише в твою голову і чому більше ніхто їх не розділяє?
- Задумувався, але це тільки погіршувало ситуацію.
- Що означає погіршувало?
- В голову приходили ще дивніші думки, які пробували пояснити ті попередні, і наступні були дивніші, за попередні, і так ж до безкінечності, поки до мене не доходило, що я знову погруз в свої рутинні думки.

Тут Тумба зі співчуттям поглянув на Боа. Ніколи той не може бути щасливим. Завжди думає про своє. Про високе. Думки для нього як інфекція, яка невтомно вражає психіку. Може варто було б йому сказати, що насправді все набагато простіше. Що істина не полягає в її пошуках. Що життя таке коротке. І треба хоч трошки насолодитися ним, поки ти відійдеш у вічність. З часом черв’яки стануть не такими смачними, а самиці не такими гарними. Carpe diem. Поки ще є час. А може в Боа своє усвідомлення щастя. Може для нього це філософські диспути і пошуки великого навіть в повіванні вітру і гойдання гілок. Він би точно заявив, що є якась паралельна реальність в якій гойдання гілок спричиняє повівання вітру, а не навпаки.

Адже вони тільки коли є вітер гойдаються. Нащо тоді його розчаровувати. Нехай вважає себе розумним. В кожного свої черв’яки.

- А Вібо це він? – вдумливо спитав Боа, – Не пригадую, щоб у нього була грива.
- Може він лисий
- Може бути. Може й лисий.

Поступово сонце стало великим-великим. І це гігантське сонце робило спроби сховатись за таким маленьким горизонтом, що за дурість з його сторони, подумав Боа. Спробувало б похудати чи що. Але ж так прекрасно, коли відбувається ця дурість, навіть газелі припиняють біганину і починають спокійно перекочуватися з ноги на ногу, час від часу переводячи погляд на захід, та все ж таки вимальовуючи своїми маршрутами зигзаги. Вони схиблені на них. Все навкруги стає помаранчевим і денна спека розчиняється в вечірній свіжості. Стає свіжо, але не холодно, тепло, та не спекотно. Все розчиняється в мягкому світлі помаранчу. Якби не нав’язлива думка, що навіть до прекрасного з часом звикаєш, то хотілося б щоб цей момент тривав вічно.

Захоплені цим видовищем, хтось із них сказав.
- тут так красиво… йдем звідси.

Захід в савані

Автор: Теодор Мороз.

P. S. Інші статті автора тепер можете почитати на сайті http://thereisnosun.com.ua/

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers