Чудотворці і чарівники. Частина перша.

Posted by on March 6, 2016

індійська гробниця

Мусульмани, що вперше з’явилися в Індії, спочатку ніяк не могли сприйняти різноманіття споконвічної індійської культури, цей відкритий їм океан ідей, культів і ритуалів. Ісламська культура теж ніколи не була монолітом, однак, при всій відмінності її складових, все в ній підпорядковане ідеї суворого монотеїзму; авторитет Корану і Пророка незаперечний; закони шаріату обов’язкові для всіх без винятку, навіть якщо його рамки здаються комусь тісними. І ось при настільки разючій відмінності ісламу та індуїзму існують, так би мовити, міжконфесійні святині – усипальниці святих, яким століттями поклоняються і мусульмани, і індуси. Хоча, звичайно, ті і інші внесли в це поклоніння свої особливості, свої переваги.

Відвідування усипальниць святих, зване «зіярат», прийнято у всьому мусульманському світі як важлива частина релігійного життя. Зазвичай паломництво до гробниці здійснюють в день кончини святого. Вона називається «урс», що буквально означає «шлюб», «весілля», бо смерть в містичному сенсі – це з’єднання душі з Божественною Коханою.

Мусульманські просвітителі і реформатори другої половини XIX століття одностайно виступали проти засилля пірів та шейхів гробниць, бачачи тут небезпеку для істинного ісламу. Однак на індійському ґрунті практика зіярат прийняла широкий розмах. Цілком у дусі індуїзму число шанованих святих і чудотворних гробниць виросло незмірно. Сталося, безсумнівно, зрощення «народного» ісламу з численними магічними віруваннями «народного» індуїзму. Це визначило і цілі поклоніння, і склад паломників. Воно перестало бути тільки актом благочестя – до святині зверталися по суто практичних проблемах різних каст або соціальних груп, і приналежність до тієї чи іншої конфесії тут вже не грала ролі.

Так, наприклад, воїн ісламу і мученик за віру Мубарак Газі перетворився в заступника бенгальських дроворубів – як індусів, так і мусульман. Лахорські олійники (ки) поклонялися гробниці свого «колеги» Хасана Телі, а суратські ковалі (лохар) – усипальниці Шаха Муси Лохар. Махдум Факіх, похований в околицях сучасного Бомбея, зціляв істерію, Пір Бухарі, що спочиває у Кветті, – венеричні хвороби, а Шейх Суфайд, сплячий вічним сном на березі Джелама, рятував від кашлю, причому не всіх, а тільки рибалок і човнярів.

Можна зрозуміти, чому поклонялися тим гробницям, де покоївся відомий містик, духовний наставник, що славиться святим, або – що особливо шановане в Індії – трагічно загибла любовна пара, чиє кохання і смерть стали народною легендою. Але ось чому індуси поклонялися могилам воїнів ісламу, багато з яких залишили кривавий слід в історії Індії?

Гробницю такого воїна – авадхського чудотворця Салар Масуда – донині шанують не тільки мусульмани, але й індуси. Про нього розповідає шейх Абдуррахман Чішті в творі «Зерцало Масуда» (XVI ст.). 14 Раджаба (15 червня) 1034 року Масуд був смертельно поранений стрілою індуського воїна і, вмираючи, заповідав поховати себе на березі священної водойми, біля руїн храму Сонця. Вважається, що голова цього 19-річного мусульманина покоїться саме там, де колись знаходилося зображення знака Сонця, розвінчанню «чар» якого він віддав своє життя.

Коль скоро Салар Масуд загинув «на шляху ісламу», він став мучеником і отримав у мусульман прізвисько «Газі Міян» («Пан воїн за віру»). Архітектурний комплекс гробниці був зведений близько 1250 року за султана Насіруддіна Махмуді, і вже до кінця XIII століття вона набула широкої слави. Багато знаменитих султанів і воєначальників ісламського світу здійснювали паломництво до неї.

Великий Могол Акбар 1561 року інкогніто, в одязі купця, пройшов кілька переходів з процесією паломників, що прямували з Агри в Бахрейн на урс Газі Міяна. Щороку в день загибелі Газі Міяна в Бахрейні збиралося до двохсот тисяч паломників.

Мусульмани зверталися до Салар Масуда як до воїна ісламу, індуси ж зазвичай називали його ласкавими прізвиськами, роблячи акцент на юному віці святого, – Балі Міян («Маленький пан»), Балі Пір («Маленький «старець»). Особливо цікаво прізвисько «Хатхіле Пір». Слово «хатха» (впертюх, наполегливий) нерідко зустрічається в крішнаїтських співах-бхаджанах і відноситься до юного Крішни, бешкетника та впертюха. Швидше за все історична особистість Салар Масуда в свідомості індусів міцно зв’язалася з найпопулярнішим героєм народного індуїзму – Крішною-дитиною. Звідси, можливо, і той еротичний аспект, який був переданий культу Газі Міяна, в повному протиріччі з історичним прототипом цього святого – суворим воїном на шляху ісламу.

Згідно авадхської легенди, незадовго до смерті Салар Масуд одружився на шляхетній мусульманці з Рудаулі, Зухра Бібі, попередньо вилікувавши її від сліпоти. Однак був тільки укладений шлюбний контракт (ніках-номо), а фактичний шлюб не відбувся. Наречений загинув до шлюбної ночі, і Зухра залишилася незайманою. Після смерті вона також була похована в Бахрейні поряд з гробницею чоловіка, але камінь з її усипальниці був перенесений в Рудаулі, де збудований інший Мазар. Тут в першу неділю місяця джетх (травень – червень) святкувалася «Зухра- крейди», в основному індусами низьких каст. Паломники підносили дружині святого дари, звані «придане Зухри», а головним даром була шлюбна постіль. Частиною урса Газі Міяна в Бахрейні також було відтворення весільної церемонії, під час якої жінки касти «дім» виконували пісні вельми ризикованого змісту. Іноді на узвишші садили двох хлопчиків в повному обладунку нареченого і нареченої, що зображують Газі Міяна і Зухра Бібі.

Зайве говорити, що такого роду ритуали і звичаї ніяк не відповідали практиці шанування святих в мусульманських країнах, де театралізація і еротичний аспект абсолютно виключалися.

(У XIX столітті, в епоху британського панування в Індії, поклоніння індусів Газі Міяну викликало у англійців іронічне здивування. Резидент Ост-Індської Компанії в Авадхи, полковник У. Сліман писав: «Дивна річ, але індуси слідом за мусульманами поклоняються цій гробниці і благають про милість головоріза, чия єдина заслуга полягає в тому, що він відправив у пекло масу їхніх предків під час безпричинного захоплення їхньої країни».)

І тим не менше йшли століття, а авторитет Газі Міяна – святого воїна – анітрохи не слабшав. У XVIII столітті великий пенджабський поет Варіс-шах називає його в числі легендарної групи «П’ять Пірів» (Панч Пір) – найбільш шанованих святих, один з яких легендарний мусульманський святий Хізр.

Мусульмани впевнені, що мучеництво за віру надає загиблому воїну величезну чудотворну силу, а тому він міг мати дітей і після смерті. У жителів історичної області Меват сиріт називають «Балі Міян кбачча» – «дитя Маленького пана».

Далі буде.

Автор: Анна Суворова.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers