Дочки Будди. Продовження.

Posted by on March 18, 2015

будійські монахині

Церемонія постригу в черниці вельми цікава. Дівчину обряджають як принцесу, на голову водружають всипану штучними каменями корону. Все це повинно нагадувати про те, як дві з половиною тисячі років тому принц Сіддхартха Гаутама залишив палац у пошуках істини. Потім майбутню тілащін ведуть в пагоду помолитися перед зображеннями Будди і святих. Після повернення в монастир вона знімає наряди принцеси і одягається в білі одежі, що символізують чистоту намірів і безгрішність. (Цікаво, що і в Стародавньому Римі претендент державної посади одягав білу тогу; саме слово «кандидат» означає «одягнений в біле» – в даному випадку колірна символіка Заходу і Сходу збігається.)

І ось настає найвідповідальніший момент – постриг. Старші черниці дуже вправно орудують гострими бритвами. Справа для них звична. Кілька хвилин – і голова стає гладкою, як яєчко. Бритоголові тілащін виглядають дуже беззахисно. Так і хочеться погладити їх по голівці. Але не можна (бірманці взагалі не люблять, коли доторкаються до їх голови). Незважаючи на гадану вразливість і беззахисність, тілащін сильні духом, наполегливістю в осягненні одкровень буддійського вчення. Деякі жінки-монахині (в їх числі і До Ньян Сарі) вивчили Трипитаку – буддійський канон – нітрохи не гірше ченців. Є й такі, хто знає канон напам’ять. А адже він об’ємніше Біблії в одинадцять разів!

Для тілащін регулярно влаштовуються іспити на знання буддійської історії і священних текстів. Видаються почесні грамоти. Тому значну частину часу черниці проводять з книгою в руках, заучуючи напам’ять молитви і заповіді. Неможливо уявити собі монастирське життя і без медитації, яка очищає свідомість від сторонніх думок, дає внутрішній спокій. Коли дивишся на медитуючих тілащін з відчуженими обличчями, то вони здаються істотами нереальними, не з плоті і крові.

Задивившись на медитуючих, я і сам, здається, втратив відчуття простору і часу. До дійсності мене повернув голос До Санда Тхера. Виявляється, вона вже кілька разів зверталася до мене з питанням, чи не хочу я спуститися вниз і подивитися, як послушниці перебирають рис для завтрашнього обіду. Очима постала мальовнича картина: десятки черниць сиділи перед чашами і швидко-швидко перебирали рис, як ніби невідомі птахи з рожевим оперенням лапками розгрібали зерно.

Буддизм – релігія світовідречення. Монахи і монахині особливо повинні прагнути до відходу від всіх мирських справ. Тому буддійські монастирі на відміну від християнських не ведуть ніякого господарства. Їх обителі в ідеалі не повинні докладати рук до якої-небудь фізичної праці. Обов’язок монаха – діяльність духовна. Реальне життя, звичайно, вносить корективи в ці «позамежні» схеми. Тілащін працюють на кухні. Самі перуть свої шати. Схоже, в день, коли ми прийшли в монастир, було велике прання. Рожеві тоги вітрились на балконах, на мотузках, простягнутих серед двору. Обитель нагадувала гігантський вітрильник з червоними вітрилами, спрямований до нірвани, де немає ні печалей, ні тривог. Правда, романтичний образ дещо псував пил, який підняли послушниці, підмітаючи мітлами доріжки в монастирському саду.

Тілащін живуть на пожертвування. У свята влаштовується церемонія збору подаяння в міських кварталах. З воріт обителі гуськом виходять десятки черниць з чашами для милостині. Настоятелька тримає над головою помаранчеву парасольку від сонця. Процесія обходить дома, і господарі жертвують рис, гроші – хто що може. Тілащін нічого не просять. До Санда Тхера пояснила мені, що їх монастир забезпечений, у нього багато багатих піклувальників та жертводавців; допомагає і держава, так що потреби в зборі милостині немає. Але треба ж надати людям можливість зробити добру справу. За жменьку рису, пожертвувану для тілащін від чистого серця, згідно закону карми, воздасться сторицею.

Втім, більшість обителей ледь-ледь зводять кінці з кінцями. Їм по-братньому допомагають продуктами довколишні чоловічі монастирі – зрозуміло, абсолютно безкорисливо.

Стемніло. У монастирі панує тиша, підкреслювана неголосним мірним бурмутінням молитов і мелодійним шелестом дзвіночків, що прикрашають маленькі монастирські пагодки. Звучить гонг. На цей раз він скликає на останню, вечірню спільну молитву. Мені дозволяють піднятися в молельню, на другий поверх. Мерехтять на вівтарі покриті золотом статуї Будд. Уклінні тілащін шепочуть молитви. Старша черниця ставить на вівтар букети квітів і судини з водою, запалює свічки. Повітря наповнюється запахом сандалу. Проходить десять хвилин, півгодини. Моління триває. Тихо покидаю монастир. За його воротами, незважаючи на пізню годину, жваве життя.

З Айхан доноситься весела музика, щось голосно сміються підлітки. Пішов з монастиря я, що називається, по-англійськи, не попрощавшись. Але ж ми не у Великобританії, а в Бірмі. На наступний день я знову відвідав До Санда Тхера, щоб подякувати їй за розповідь про життя тілащін; черницю я застав за читанням листа. Він прийшов з США, від захопленої буддизмом молодої американки, яка просила прийняти її в монастир на нетривалий час. Напевно, американці дозволять приїхати: в обителі жили жінки з інших держав.

По всій видимості, Бірма – єдина країна в світі, де існують такі унікальні заклади, як буддійські жіночі монастирі. Вони виконують важливу роль, будучи центрами свого роду психологічної профілактики. Втомлена від мирських турбот жінка може на час сховатися тут, відпочити душею. Блідо-рожеві шати – це, можливо, єдиний порятунок для дівчат і дам з не зовсім стійкою психікою. Під монастирським покровом знаходять притулок і сироти, самотні бабусі. Старенькі зазвичай одягаються в одяг темно-коричневого або бордового кольору. Подібних бабусь мені довелося зустрічати і в Бурятії, на святі в Іволгінському дацані, що під Улан-Уде. Правда, поважні бурятки-буддистки були в барвистих національних костюмах, а не в чернечих шатах, але з голеними головами і з величезними чотками на шиї.

Здається, що саме повітря в монастирі наповнене смиренням і цнотливістю, тихою печаллю. Але було б помилкою думати, що всі почуття тітащін померли і вони перебувають у постійному смутку. Зовсім ні. З веселою білозубою посмішкою вони зустрічають жарт, охоче розмовляють. Для більшості з них перебування в монастирі – важливий, але короткий епізод у житті. Один мій знайомий європеєць якось сказав: «У буддійських країнах великий відсоток чоловіків стає ченцями. А що ж буде, якщо і безліч жінок візьмуть обітницю безшлюбності? Так і життя припиниться…»

Напевно, резон в цих словах є. До того ж жінка, за традицією, сповна виконає свій релігійний борг, якщо присвятить сина в послушники або тим більше в ченці хоча б на час. Це вважається куди більш важливим, ніж самій стати тілащін. Почувши мої роздуми на цю тему, До Санда Тхера з м’якою посмішкою зауважила: «Нехай так. Але ж не можна ж і у нас, жінок, віднімати право вибору, право присвятити життя високому служінню Будді, пошуку істини».

Автор: Листопадов Н. А.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers