Іконостас. Продовження.

Posted by on September 26, 2016

Деісус

Віровчительною «серцевиною» православного іконостасу став так званий «Деісус» – незмінний за складом і за композицією триптих: Ісус в центрі, Богоматір і Іоанн Предтеча відповідно праворуч і ліворуч від нього.

«Деісус» (oenmq) – слово з грецької мови, – означає «моління», «прохання». Слово це було в ходу і як церковний, і як юридичний термін. У нашому мовному побуті воно дещо спотворилося. Точне звучання – «деісис», а не «деісус». Цілком ймовірно, спотворення це сталося стихійно, під впливом імені Зеріста.

Чому «деісус» («деісис»), чому «моління»? На це питання православне богослов’я дає щонайменше дві відповіді. Згідно з першою, широко відомою версією, цей шанований триптих (а слідом за ним – і весь іконний ряд, що виріс в обидві сторони від нього) назвали так по молитовним, благальним позам Богоматері, Іоанна Предтечі, а також приєднаних до них пізніше архангелів, апостолів, святителів .

Є й інша версія. Візантійські іконописці (а також зодчі і художники), люди глибоко віруючі, дивилися на свою працю як на справу богоугодну, як на безмовну, але діяльну молитву. І тому, слідуючи поширеним в їх середовищі звичаям, залишали на іконах (або на церковних стінах) підпис: «Моління раба Божого (ім’ярек)». І це «моління» ( «деісис» – «деісус») стало назвою самих ікон, самого триптиха з Ісусом Христом в центрі.

Є ще одна, вже чисто легендарна версія, яка пояснює походження самого триптиха. В «Енциклопедичному словнику» Брокгауза і Ефрона (том 19/10, с. 292 – 293) читаємо: «Легенда відносить це зображення до часів гонінь (на християн) і каже, що художнику було наказано зобразити Юпітера, Юнону і Меркурія, а він зобразив Христа, Богоматір і Предтечу, за що і був замучений тираном».

Деісус

Над цим «дєїсусом», над «дєїсусним поруч» і виріс багатоярусний православний іконостас. За кілька століть існування іконостасу на Русі – ряди його знайшли не одну назву: крім «ряду» – «ярус», «пояс», а також застарілий і вже практично вийшовший з мовного побуту термін «чин». До речі, як можна судити по Тлумачному словнику В. І. Даля, чином називали спочатку тільки деісусний ряд. «Образ Спасителя, з Богоматір’ю, і по парі архангелів, апостолів, отців церкви, преподобних і мучеників» (том IV, С. 605).

Але як би не називалися іконні ряди, стоять вони на конструкції, що позначається одним-єдиним словом – «тяблах». В етимологічному плані слово це, що позначає поперечний (у всю ширину іконостасу) дерев’яний брус, досить підступно: звучить, однак має латинсько-грецьке походження. В даний час більшість етимології зводить це слово від латинського templum – «священна ділянка, храм».

Мовою-посередником на шляху проникнення цього слова з латинської мови в нашу була грецька мова візантійської епохи, яка запозичила Темплум як церковного терміна з метонімічним значенням: огорожа, яка відокремлює саму священну частину християнського храму – вівтар – від його основного приміщення. Такою огорожею (перепоною) в православному храмі згодом став іконостас, а слово «темблон» – його синонімічним позначенням. Але потім, вже на руському грунті, в руських іконостасах «темблоном», що перетворився в «тябло», стали називати лише згаданий дерев’яний брус.

Перетворення грецького «темблона» в наше «тябло» не здасться загадковим, якщо мати на увазі, що їх поєднала перехідна форма «тямбло»; таке написання можна зустріти в стародавніх текстах.

Іконостас виростав знизу вгору, а «читати» його треба зверху вниз…

Загальну ідею іконостасу православний богослов і церковний археолог Микола Сперовський, автор чи не самої ґрунтовної праці з цієї проблеми «Старовинні іконостаси. Походження їх і розбір іконографічного змісту», сформулював так: «Історія царства Божого або нашого спасіння від початку світу до кінця його».

«Іконостас є як би розкритою книгою, яка свідчить, з ким ми, віруючі в Христа Ісуса, перебуваємо в духовному єднанні, кого маємо предстоятелями за себе перед Богом і з ким складаємо єдину церкву» – так визначила сенс іконостасу видана в дореволюційні роки «Богословська енциклопедія».

Отже, перша сторінка цієї іконописної книги – самий верхній, прабатьківський ряд… За вченням церкви, Новий Заповіт у Старому завіті прихований, а Старий Заповіт в Новому завіті розкритий, – і ця Віровчительна формула, – напевно, найбільш точно і повно відображає суть двох верхніх рядів іконостасу – прабатьківський і розташований під ним пророчий. Праотцями, згідно «Повного православного богословського енциклопедичного словника», прийнято величати «предків Христа по людству», іншими словами – весь родовід Йосипа Обручника, що сходить до Адама, «чоловіка Марії, що з неї родився Ісус, званий Христос» (Мф. 1, 16) . Всіх «родів», тобто поколінь – 42: у іконописців був широкий вибір. Жоден великий іконостас у виборі персонажів не збігається з іншим.

деісусний ряд

Іконостас симетричний. Обидві частини його, подібно величезним розпростертим крилам, відходять вправо і вліво, на північ і на південь, від осі – стовпи, утвореного центральними іконами кожного ряду, від прабатьківської до деісусного (або навпаки). У центрі прабатьківського ряду – ікона, яка називається «Батьківщиною» і зображує Бога-Отця, Господа Саваота, разом з Сином Божим і Святим Духом (в образі голуба).

В руках прабатьків (так само, як і в руках стоячих під ними пророків) – розгорнуті листи з короткими написами на церковнослов’янській мові. «Всі сувої в руках праотців, – писав М. Сперовський, – запозичили своє утримання з Біблії, але далеко не всі вислови містяться в ній буквально. Багато висловів складені знову невідомими авторами тільки в біблійному дусі» (Християнське читання. 1892 XI-XII. С. 536).

Пророчий ряд, суворо кажучи, повинен включати в себе тільки зображення старозавітних пророків, хто звіщав прихід в світ Ісуса Христа. Ці передбачення і повинні бути відображені на хартіях в їх руках. Але на багатьох іконостасах, повідомляє Н. Сперовський, «написані або передбачені події, пов’язані з іншими новозавітними подіями, або вислови, що відносяться до різних обставин з життя самих пророків, а також вказують на особливості їх особистих даних, діяльності». Більш того! «Іноді вислів, що належить одному пророку, писався в свиті іншого» (Християнське читання. 1892 XI-XII. С. 526, 532).

Ікони, що представляють собою священні, в очах віруючої людини, ілюстрації до Євангелій, Діянь святих апостолів, а також і до деяких переказів, розташовуються в хронологічно-розповідному порядку, як і при звичайному читанні, – зліва направо, від північної стіни – до південної, починаючи від Різдва Пресвятої Богородиці, і кінчаючи Успінням та Воздвиженням Хреста. Ікони присвячені не тільки найважливішим подіям, що послужили основою для так званих «двунадесятих» свят (по числу їх – 12), але й не настільки значним євангельським сюжетам: «Зцілення сліпонародженого», «Зцілення розслабленого», «Христос перед судом Пилата», «Йосип Аримафейський приходить до Пилата просити тіло Христа» та інші. І немає нічого дивного в тому, що ширини навіть самих просторих храмів не вистачало для такого сюжетного різноманіття, – творці іконостасу споруджували його «з заворотами» на бічні стіни.

Деісусний ряд в православній церкві прийнято називати також апостольським і апостольсько-святительським (по святих, на іконах його зображеним). Але якщо поставити мету – відобразити в назві цього ряду його зміст з ще більшою повнотою, то слід було б, напевно, назвати деісусний ряд Архангельськ-апостольсько-святительським.

деісусний ряд

У центрі – Ісус, що сидить на престолі, з Євангелієм в руці, в архієрейському облаченні («Великий Архієрей»). Праворуч від нього – Богоматір, ліворуч – Іоанн Предтеча, останній пророк Старого завіту і одночасно пророк Нового завіту, що втілює собою перехід до християнства. За спиною Богоматері – архангел Михаїл, за спиною Іоанна Предтечі – архангел Гавриїл. За архангелом Михаїлом – апостол Петро, за архангелом Гавриїлом – апостол Павло. Далі – інші апостоли (наприклад Андрій та Іван), великі святителі – і вселенської церкви (Микола Чудотворець, Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст).

Ідея деісуса – ідея заступництва Богоматері, архангелів, святих за рід людський, посередництво між людьми і Богом, моління, звернене до Христа-Вседержителя.

Всі ці чотири ряди, від пра-батьківського до деісусного, в тих чи інших варіантах належать усьому православному церковному світу.

Але місцевий ряд в кожному храмі свій, особливий, хоча теж витриманий в певних традиціях. Праворуч від «Царських врат» – ікона Спасителя, зліва – ікона Богоматері з Немовлям на руках. Решта ікон – за вибором людей, які мають до храму найбезпосередніше відношення (благодійників, настоятелів і т. д.). За іконою Спасителя стоїть особливо шанована місцева ікона, присвячена до свята, тому святому (або святої), тієї чудотворної ікони, яким присвячений престол храму (головний, якщо є бокові престоли). Таким чином, не відаючи про назву церкви, можна дізнатися про неї, глянувши на ікону, розташовану поруч з іконою Спасителя в нижньому ряду іконостасу.

Автори: Ю. Панасенко, А. Шамара.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers