Недалеко від Улан-Уде, на місці городища I століття стоїть Іволгінський дацан – монастир, духовна школа, центр ламаїстського богослов’я, музей місцевої старовини. Тут резиденція бандідо-хамбо-лами – первосвященика буддистів Бурятії, Туви і Калмикії. Будувався він з початку XIX до середини XX століття, типовий для степового культового зодчества. Архітектуру степових дацанів формували три прообрази: контрастний рельєф Азії, модель світу, що дана ламаїстською енциклопедією «Ганджур-Данджур», і наметові міста кочових імперії середньовіччя.

Гостроверхі піки Гімалаїв та випалена площина Гобі сприймалися як вічна рівновагу. Світ – рівнина, вчить «Ганджур-Данджур», посеред – священна гора Сумбер, чотиригранна піраміда висота і сторона підстави якої рівні. Навколо гори – чотирикутна огорожа, вона віддалена від підніжжя на відстань, вдвічі більшу висоти піраміди… Дацани з їх центральними храмами-цогчінами відтворювали цю вселенську геометрію.

У Бурятії дацани почали будувати з XVII століття. Тут формувався особливий стиль дацанів в їх будівництві та оздобленні. Бурятські дацани спочатку були кочовими, тому добре «пам’ятали» вже здавалося б, забутий стиль ханських ставок – наметових столиць Великого степу. У XIІІ столітті європейських мандрівників вражало планування і розкіш цих пересувних міст монгольської імперії. Головні намети вміщували до тисячі вершників. Розшиті яскравими кольоровими смугами, оббиті левиними і горностаєвими шкурами, вони були не позбавлені витонченості. Всередині – дорогоцінне начиння, підібране зі смаком. Але місто наметів завжди готове згорнутися, перетворившись в похідну поклажу…

Бурятські дацани залишилися зовні «легкі на підйом», навіть коли припинили мандри, застигли в камені і металевих конструкціях. На відміну від тибетських, вони обгороджені не фортечними стінами, а умовними – данина і «Ганджуру» і кочовим звичкам. Ікони стали помітно більше, але за традицією писалися на складних полотнах, а величезні аплікації на шовку все так же можна було скачати в сувій.

Ікони-аплікації бурятських дацанів особливо яскраві контрастні. «Малювати» шматочками парчі та шовку – справа копітка, що вимагає тонкого чуття. Учні майстра зазвичай роблять кожен своє, один досяг успіху в зображенні квітів, інший працює над обличчями «злих геніїв». Найважче вчитель залишає собі: він створює шовкові очі божества.

У степовому дацані гуляє вітерець, поскрипують ширми, мерехтять в невірному світлі позолота статуй, срібні нитяні дзвіночки – чернечий атрибут. І раптом блисне медалями старовинний самовар, знак давнього сусідства з російськими жителями Забайкалля…