Манна небесна і земна

Posted by on

Манна

Що їх об’єднувало, трьох «великих ерудитів» XVI століття: німця Лібава та італійців Кардано і Бразаволу (на прізвисько «Муза»)? Насамперед, надзвичайна різнобічність інтересів. Андреас Лібавій був лікарем і філософом, натуралістом і одночасно професором історії та поезії в йенскій академічній гімназії (що стала згодом йенским університетом). Великий математик, лікар, винахідник Джироламо Кардано три науки вважав «божественними» – медицину, математику й астрономію, а ось теології відмовив у цьому визначенні, порахувавши, що вона поступається першим двом в точності, хоча і перевершує їх по числу чудес… І нарешті, Антоніо Бразавола (його-то сучасники і називали «великим ерудитом») вдало поєднував право і медицину, був особистим лікарем папи Павла III. Так що ж їх об’єднувало? Серед іншого – один загадковий предмет, на вивчення якого вони поклали багато сил і праць. Та сама «манна небесна», про яку чули, без сумніву, багато, втім, слабо уявляючи, про що насправді йдеться.

Як стверджується в біблійній Книзі Вихід, людей, які побачили ранок в пустелі вразило видовище (майже вся земля була вкрита тонким білуватим нальотом), вигукнули: «Манна ?!» («Що це?» в перекладі з арамейської). Манна за смаком нагадувала «коржик з медом» (в іншій біблійній книзі, Книзі Числа, – «коржики з єлеєм»).

Що ж це таке – манна? Думки на цей рахунок найрізноманітніші. Насамперед, манною називають хворобливий продукт (зазвичай сік), що витікає з гілок деяких рослин при пошкодженні комахами. На Середньому Сході таку манну («Тарфая») виділяє кора гребенщика (тамариску) при уколах деяких видів комах. Але говорять також «манний ясен», «манний дуб»…

Багато авторів античності (Діоскорид, Страбон, Пліній) вважали манну «густу камедь» – патологічним продуктом, що утворюється в Сирії на маслинах, дубах та вербах. Над загадкою манни безуспішно билися середньовічні богослови і алхіміки, а в XVI столітті – згадані нами вчені-натуралісти: наукових методів хімічного дослідження в ті часи ще не існувало і манні приписували різні лікувальні якості, нічим їх не пояснюючи і не обгрунтовуючи.

У XVII-XVIII століттях спроби виявити й описати лікувальні якості манни робили багато дослідників і лікарів. Так, німецький вчений Ю. Біліц присвятив своє «дослідження» опису «безпечного і корисного вживання манни (дубової та ясена) при лихоманці». Його співвітчизник Ф. Гоффман наполягав на «ефективності використання різної манни» чи не при всіх хворобах (посилаючись знову ж на античних авторів). Цікавий написаний по- німецьки (попередні були на латині) невеликий трактат І. С. Леделя. Автор розглядав не тільки різні «якості» манни, як от: «філологічні, фізичні, медичні, економічні, містичні і символічні», – але й порівнював їх з властивостями … манника – звичайної багаторічної трави, позбавленої якої б то не було «таємничості»! Але ліки ліками, а як же зі «солодкістю» манни, що згадується в біблійних текстах?

Манна

Німецький натураліст І. Бекман на початку 19-го століття припустив, що «солодким початком» служить саккарон – різновид тростинного цукру. Пізніше вийшла фундаментальна праця найбільшого авторитету Е. Липпмана «Історія цукру з найдавніших часів до початку виробництва бурякового цукру», де сказано, що у всіх випадках мова йде про одну й ту ж речовину, відомому також під назвою «медове масло», «росяний мед», «повітряний мед», «солодка небесна роса».

Вперше хімічним складом манни зацікавився видатний французький хімік і історик науки П. Е. Бертло (1827-1907). У першому томі фундаментальної «Хімії в середні віки!» Бертло, аналізуючи витяги з біблійних текстів, задається питанням. «Чи має яку-небудь реальну основу поява особливої білої і їстівної субстанції в районі Синаю? Якщо так, то яка природа цієї речовини?»

У пошуках відповіді Бертло піддав хімічному аналізу тамаріську манну Синаю і дубову манну Курдистану. Вчений звернув увагу на те, що більша частина сухої ваги манни припадає на цукристі речовини, що володіють високими поживними властивостями. І зазначав, що їстівність манни відома дуже давно (в доказ Бертло посилався на арабів і християнських паломників, які замість меду їли манну тамариску з хлібом; а також на курдів, які підмішують дубову манну в тісто при випічці хліба або використовували її в якості приправи до м’яса). І привід до виникнення легенди, швидше за все, могла дати тамаріська манна (хоча, як і дубова, вона не дуже калорійна).

Незважаючи на великий науковий авторитет Бертло, його точку зору на манну поділяє меншість сучасних дослідників, хоча і ту і іншу манну використовують кондитери в країнах Середнього Сходу. Більшою підтримкою користується припущення, вперше висловлене ще в 1776 році відомим російським мандрівником і натуралістом П. С. Палласом. Він пов’язував відомості про «хліб Господній» (Лехемі) з лишайниковою манною. Цей вид – «лишайник їстівний Палласа» – вчений описав під час подорожі по киргизьким степам, хоча пізніше ботанік К. С. Мережковський, грунтуючись на малюнках Палласа, припустив, що той описав навіть «кілька видів (мабуть, два види)».

Безперечно одне: лишайникова манна («земляний», або «небесний хліб») переноситься вітром на великі відстані і випадає в пустелях і степах Середньої і Малої Азії, Північної Америки та Південно-Східної Європи. Саме вона і привернула останнім часом увагу дослідників. Правда, ще Паллас показав: поживність її настільки низька, що ні про яке «прогодування» цілого народу, та ще протягом сорока років, говорити не доводиться. На роль можливого прообразу біблійної манни слід пошукати щось інше…

Однак манна все ж потрапила в мову науки, перш за все хімії, – не як дар небес, а як цілком реальна речовина. Вирішив все випадок. У 1806 році іспанський хімік X. Пруст відкрив спирт в ясеневій манні – його зараз називають манітом. Пруст же прийняв його за особливу «манну-цукор» (пізніше була відкрита справжня «манна-цукор», який назвали манозу). Ще раз хіміки згадали Бертло, причому знову у зв’язку зі «солодкістю» манни. У 1885 році біохімік і лікар Г. Аппінгем захистив у Тартуському (Дерптському) університеті докторську дисертацію, в якій розбирав хімічний склад коконів одного з видів носатих жуків. Вже на початку своєї роботи Аппінгем вказує, що його праця певною мірою є продовженням досліджень Бертло, що вивчав трегалозу (цукор, що зустрічається в грибах, ріжку і манні ) і дав їй цю назву.

Автор: З. Гельман.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers