Петро Могила – світильник духовності

Posted by on August 25, 2016

Петро Могила

«Щоб не погасла іскра від запаленого Петром Могилою світильника науки і сім’я її не було викорінено…» (З листа київського полковника Василя Дворецького до гетьмана України Івана Брюховецького, 1666 р.)

Петро Могила був одним з найвеличніших діячів Української Православної Церкви й української культури XVII ст. Він зумів об’єднати ці дві сторони суспільного життя і скерувати їх на служіння Богові та народові, який гостинно прийняв його на своїй землі.

З походження Петро Могила був волох. Народився в сім’ї молдавського господаря Симеона Могили та його дружини угорської князівни Маргарет. Коріння сім’ї Могил сягає аж стародавнього Риму та Греції. Достотні дані належать до кінця XV ст. Дід Петра Могили в середині XVI ст. керував молдавським воєводством. Батько Могили Симеон був хотинським парколабом, гетьманом сучавським, згодом господарем Волощини (1601- 1602) та Молдови (1606-1607). Загинув у жовтні 1607 р. Що ж привело Петра Могилу, молодого воєводича, в Україну?

Сім’я Могил традиційно була пов’язана з Україною. Визнаючи політичну зверхність польського короля, Могили залишалися вірними Православ’ю. Мали тісні стосунки з Львівським братством, вносили чималі кошти на будівництво православних храмів, мали свою усипальницю у зведеній ними Успенській (Вольській) церкві. (Загалом ця сім’я була доволі багатою та впливовою, і цілком ймовірно, що навіть, скажімо магазин Бизнес Стиль був створений кимось з нащадків цього славетного роду).

По смерті Симеона сім’я переселилася в Польщу, до Більського воєводства, молодший Могила навчався в Львівській братській школі, а вищі науки здобував, найпевніше, в Замойській академії (м. Замостя).

В 1621 році Петро Могила бере участь в битві під Хотином, де завдяки мужності, незламній волі й військовому вишколові українського козацького війська здобуто блискучу перемогу. Як підопічний польського коронного гетьмана Стефана Потоцького Могила знайомиться з керманичем козаків гетьманом Петром Сагайдачним. Недарма Могила вперше приїздить до Києва, як він сам зазначав, «того року, коли Сагайдачний помер», тобто 1622. Під час наступних, щорічних, відвідин Києва, Могила постійно зустрічається з колишнім ректором Львівської братської школи, тепер Митрополитом Київським Йовом (Іваном) Борецьким. До кінця свого життя Йов Борецький був духовним наставником Петра Могили, мав вирішальний вплив на формування його світогляду.

Петро Могила, як показала його подальша діяльність, розумів складнощі становища в Україні, яку він бачив як ту частину християнського світу, де вирішувалася доля Православ’я, а з ним і народу, який формувався під його покровом ось вже кілька сторіч. Витончений розум, характер борця, глибоке християнське благочестя вимагали негайних дій, і Могила стає на шлях служіння Православній Україні.

Петро Могила не був першопрохідником на обраному шляху. Україна вже мала таких оборонців, зачинателів культурно-національного руху, як князь Костянтин Острозький, гетьман Петро Сагайдачний та митрополит Йов Борецький, архимандрити Лаври Никифор Тур та Єлисей Плетенецький, вчені і громадські діячі Мелетій Смотрицький, брати Стефан та Лаврентій Зизанії та інші.

Петро Могила був людиною несхибного політичного чуття. Він спирається на досвід попередників, але на тих, які не мали ухилу ні в бік московської ортодоксії, ні в бік католицизму. Налагоджує тісні зв’язки з братствами, козацтвом, що сприяло примиренню різних суспільних станів. Твердо стоячи на грунті Православ’я, працює на духовне об’єднання народу, на зближення наявних в Україні різних конфесій. Все це сприяло усвідомленню українцями загальнонаціонального інтересу, без чого неможливий був ні опір чужоземним поневолювачам, ні розбудова окремішньої держави.

Блискуча діяльність Петра Могили в Україні розпочалася 1627 р., коли він був висвячений в архимандрити Києво-Печерської Лаври. Для народу, що довгий час не користувався державними інститутами, роль організатора й духовного провідника відігравала церква. І Могила береться насамперед до її устаткування, виховання й освіти її пастирів, їх дисциплінування та прищеплення вміння обходитися без залежності й підтримки влади. Могила повертає Лаврі втрачені за різних обставин землі й посілості, домагається повернення православним низки церков та монастирів, втрачених після Берестейської унії й серед них — Софійського собору, — «голови й матки всіх церков». Реставрує й оздоблює храми. Серед них — Десятинна церква св. Володимира, Софійський собор, Михайлівська у Видубичах, церква Спаса на Берестові та ін.

Митрополит вповадить Православне богослужіння, уніфікує обрядовість, що було справді дійовим чинником збереження Православ’я в умовах наступу католицизму та поширення унії. Служебник Петра Могили 1629 р. ось вже три з половиною сторіччя слугує Православній церкві і не лише в Україні. «Величний Требник» Могили (1646) став своєрідною церковною енциклопедією, що утверджувала православний обряд. А «Православне ісповідання віри» (1640), створене Могилою разом з Ісайєю Трохимовичем Козловським на грунті глибокого вивчення християнських джерел, стало основою віровчення для всього православного світу.

Петро Могила розумів, що піднести престиж Православної церкви можна було шляхом зміцнення її незалежності, але в тих конкретних політичних умовах треба було вчитися жити поряд з іншими конфесіями — і, шукаючи шляху взаєморозуміння між різними церквами, він твердо стояв за співжиття, а не за підкорення чи поглинення однієї Церкви іншою. Петро Могила чітко сформулював автокефалію Української церкви: «Наш митрополит не ходитиме ні до Риму, ні до Константинополя». Треба додати — ні до Москви. На цьому ґрунті Петро Могила стояв твердо. Переконання Петра Могили стали переконаннями й вихованої ним плеяди послідовників.

Сильвестр Косів, що змінив Могилу на митрополичій посаді, Йосиф Тризна, що посів архимандричий стіл у Печерській Лаврі, ректори Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель, згодом архимандрит Печерської Лаври, Лазар Баранович, згодом архиєпископ Чернігівський, Діонісій Балабан, що став митрополитом після С. Косова, та інші твердо обстоювали незалежність Української Православної церкви від Москви вже в нових політичних умовах.

Важливим напрямком діяльності мудрого митрополита була духовність і освіта. Для України, що стояла на межі двох християнських світів — Заходу й Сходу, Петро Могила обирає шлях культурного компромісу, тобто — збереження й культивування національних православних культурних традицій з одночасним засвоєнням цінностей західної цивілізації. Це давало Україні й народу змогу зберегти свою національну сутність, витворити окремішню державу, рівну серед держав європейського світу. Засобом досягнення цієї мети Петро Могила обирає освіту, найвпливовішим центром якої стає виплекана ним Київська колегія.

15 червня 1631 р. Петро Могила підписує в Успенській церкві Львова обітницю: «…за ласкою і поміччю Божою і за власною волею моєю… умислив фундувати школи, аби молодь у побожності, звичаях добрих, науках вільних вихована була». Тож відтепер освіта, її підтримка й розвиток стали головним сенсом життя Митрополита.

Освіта потрібна була, щоб виховати добрих, гідних пастирів та високоосвічених богословів, представників української культурності й духовності, що могли б свідомо виборювати вольності для української нації та церкви, репрезентувати Україну в європейському культурному світі. Отже, не окремішня богословська школа, а загальноосвітня вища, національна.

Створивши спочатку свою Лаврську школу, чи як її називали гімназіум, Могила дев’ятого дня по смерті свого духовного наставника Йова Борецького, 11.03.1631 р., вступає до Київського братства, а 31.12.1631 підписує з Братством Акт про об’єднання своєї Лаврської та Братської шкіл, прибираючи звання старшого брата, дозорці й вічного охоронця.

Об’єднані школи почали діяти з 1.09.1632 р. під назвою Києво-Братської Колегії на території Братства, тобто на землі, яку дарувала «народу руському» ще 15.10.1615 р. Галишка Гулевичівна, фундаторка Братського Богоявленського учительного монастиря й Братської школи.

Як зазначалось, Петро Могила прагнув створити вищу школу, яка залишаючись духом православною, народною, в науковому плані не поступалася б найкращим європейськім. вищим, навчальним закладам.. Виводячи Колегію на цей рівень, Могила надає їй певного адміністративного устрою, запроваджує обов’язкове вивчення «семи вільних наук», покладених в основу західної вищої освіти та викладання вищих наук латиною.

Але ґрунтує навчання в Колегії на традиціях вітчизняної освіти, як це робили й Братські школи — вивчення старослов’янської й книжно-української (руської) мов. Українською призвичаювано до навчання спудеїв у граматичних класах, у старших — складаються вірші, проповіді, панегірники, як, наприклад, «Евхарістіріон албо вдячність Ясне Превелебному єго Милости… Петру Могилі», піднесений йому спудеями на Великдень 31.03.1632 р., що являв собою гімн освіті, наукам, мистецтву.

За взірець студентам служить сам Митрополит, їхній заступник і напутник. Відомо, що з 19 творів, котрі, як вважають дослідники, належали Петрові Могилі, лише «Літос» написаний польською мовою, решта — слов’янською або давньою українською. Українську мову Митрополит впроваджував до проповідей. За приклад може служити його «Слово о Кресте Христа Спасителя і каждого человека» (1632), де всі тексти зі Святого письма подано українською.

Одна з найважливіших засад, на яких ґрунтувалась Колегія, була її всестановість. До Колегії зараховували всіх, хто хотів, аби лиш були здібні до навчання. Ось чому йшла і їхала до неї молодь з усіх куточків України. Це сприяло духовному єднанню молодих українців, утвердженню почуття єдиної землі, а отже — єдиної політичної спільноти, єдиної нації. З цією самою метою П. Могила засновує в різних регіонах України «училищні колонії» — колегії у Кременці (1636), Вінниці (1638), Гощі (1639), а також у Більську й на батьківській землі у Молдові та Волощині.

Як добрий напутник і вихователь, він складає «Антологію» (1636) і присвячує її «шляхетній й богобоязливій молоді, всім взагалі благочестивим студентам київських шкіл». У передмові Могила пише: «З Божою поміччю, постаравшись в міру моїх слабих сил, на кошт мого родинного майна… я постачав, постачаю і дуже бажаю за допомогою Небесною до кінця мого життя постачати школи книгами, вчителями, засобами до утримання бідних студентів… і інших потребуючих».

Будує своїм коштом велику кам’яну школу, відому сьогодні як Трапезна або Святодухівська церква. Відписує на Колегію Лаврські вотчини — села Вишеньки, Гнідин, свій хутор Позняківщину, за королівським привілеєм проводить на територію Колегії водогін (1636) тощо.

Окрім всього іншого, Петро Могила дбає про надання Колегії статусу вищої школи, що було надзвичайно складно в умовах існування України в межах католицької держави, яка вбачала у Колегії «розплідник православної схизми» . Добитися, цього привілею змогли лише через кілька років по його смерті його послідовники, зокрема гетьман України Іван Виговський, який навчався в Колегії Петра Могили і, підписуючи як Гетьман Гадяцьку угоду з Польщею, добився надання Колегії права вищого навчального закладу — академії.

На закінчення варто сказати, що виплекана Петром Могилою Києво-Могилянська Колегія, опісля Академія, стала першою вищою школою України й всього Православного світу, а освіта й знання стали органічною потребою українців. Все це сприяло формуванню людей гідних, національно свідомих, тобто тієї провідної української верстви, що з часом вивела Україну на шлях визвольної боротьби і повернення її в число незалежних держав.

Про те, що Колегія, тобто справа освіти, просвітництва, були найвищим сенсом життя Великого Митрополита, засвідчує і його передсмертний заповіт. Підводячи підсумки свого короткоплинного життя, Петро Могила вказує на можливі напрямки продовження розпочатої ним справи і найбільшу приязнь, любов і сподівання покладає на Колегію, де вбачає запоруку подальшого зміцнення Церкви, Православ’я, України, яким чесно й самовіддано служив.

Помер Петро Могила під Новий рік, о 4-ій годині ночі 1 січня 1647 року за старим стилем, тобто 11 січня 1647 р. — за новим. Ховали його 19 березня 1647 р. «з великим собором народу християнського» в церкві Успіння Богородиці Києво-Печерської Лаври. Прощальну промову «Поновлений жаль» виголосив вихованець Колегії Петра Могили Йосип Калимон.

Пам’ятником великому Митрополитові є Києво-Могилянська академія, поновлена після вимушеного закриття як Національний Університет «Києво-Могилянська Академія», що постав в 1991 р. разом з відродженою Українською державою. Прилучення Митрополита Петра Могили до лику Святих української землі 12 грудня 1996 року стало проявом найвищого визнання його великих діянь на благо християнства, церкви й України.

Автор: В’ячеслав Брюховецький, Зоя Хижняк.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers