Пустеля та релігія

Posted by on August 19, 2016

Відлюдник у пустелі

Із пустелі лунають три поклики. Перший з них — це поклик Бога, який з’являється серед дикої пустелі, як це було у випадку з Мойсеєм. Перші християни вірили, що саме в пустелі може встановитися справжній контакт з іншим, надприродним, трансцендентним світом, що саме тут можна почути найважливіше слово.

Другий поклик породжений відразою: це зневага до світу, до корумпованого та лицемірного суспільства, неминуче приреченого на загибель, де Бога зневажено торгівлею, родиною, безліччю дрібних та буденних бажань. І навпаки, самотність і посушливість пустелі виглядають чистими, принаймні незабрудненими. Дивно, що незважаючи на брак рослинності, саме в пустелі ще можна віднайти останні залишки раю.

Третій поклик — це труби апокаліпсису. Протягом перших сторіч існування християнства кінець світу вважався безперечним і близьким. У будь-яку мить небо могло роздертися навпіл, відкриваючи шлях ангелам-месникам з вогненними мечами. Лихо буде тим, кого ця жахлива картина захопить зненацька в гріхопадінні чи просто в забутті, бо ж його відразу й назавжди вкинуть у пекло. Отож треба, щоб кінець світу застав людину у хвилину роздумів та молитви, коли вона стоїть найближче до Бога. А для цього пустеля просто знахідка.

Осереддя спокус

На початку християнської ери ці три поклики привабили до посушливих земель у Сирії, а особливо — в Єгипті, навколо давніх Фів, силу-силенну людей. Пізніше вони стали легендарними постатями. Найславетніший серед них був святий Антоній, який жив у Єгипті до віку 105 років. З його досвіду видно, що пустеля — не лише святе місце, а й осереддя спокус. Бо саме в пустелі диявол і темні сили прибирають форми скаженого виру, який може затягти до прірви сміливців, які ризикнули відмовитися від світського комфорту й суспільних зв’язків.

Таке самозречене й небезпечне життя далеко від світу в цілковитих злиднях — практика, яку пізніше Лютер і протестанти засудили як глупство — породило надуживання в поведінці, що видаються нам аж надто дивними. Пустеля плідна на причепливі образи, які починають ввижатися цим святим людям, доводячи їх до межі безумства і навіть змушуючи переступити її: це земля дива та галюцинацій, породжених гарячим сонцем; її посушливість є алегорією відлучення душі від Бога; вона є могутнім символом єдності; пісок та вітер виступають символами, невід’ємними від вічної теми швидкоплинності всього сущого, тоді як скеля уособлює постійність; хрещення проводиться життєдайною водою, такою дорогоцінною і рідкісною в пустелі; це барліг невтомних, непосидючих та агресивних демонів, вочевидь розлючених силою волі та самозреченням пустельників.

Церква ставилася до пустельників вельми обережно, принагідно закидаючи їм, що вони не йдуть за прикладом Христа, який вибрав життя й смерть серед людей. А проте в багатьох “Житіях пустельників” докладно описуються їхні діяння.

Не буде перебільшенням сказати, що в них ідеться про фізичні подвиги, ба навіть про змагання або чемпіонат, оскільки пустельники прагнули перевершити одне одного у тривалості посту чи молитви. Одні ховали обличчя, інші умертвляли плоть або роз’ятрювали рани. Святий Макарій Єгипетський стояв на рівних ногах “протягом 60 років”, час від часу бігаючи по пустелі з великим кошиком піску на плечах. Коли його запитали, що він робить, Макарій відповів: “Я катую того, хто катує мене”.

Святий Павло Пустельник, який виголошував щодня триста молитов (він лічив їх за допомогою камінців), відчув себе ображеним, коли дізнався, що дівчина з сусіднього села молиться 700 разів на день. Святий Елпід, який жив поблизу Жеріко в четвертому сторіччі, ніколи не повертався лицем на захід і не дивився на небо після шостої години вечора — а чому, то тільки він сам те знав. Інші заковувалися в ланцюги, оперізувалися колючками або носили чудернацькі шоломи, до яких підвішували каміння, аби не заснути (адже Бог міг прийти “як злодій в ночі”). Вони ніколи не милися, бо зневажали свою тілесну оболонку. Живі личинки мух виповзали з рота грецького аскета на ім’я Матвій. Тіло пустельника Мелетія було вкрите огидними виразками; щоразу, коли з них випадав черв’як, пустельник ретельно клав його на місце, аби не позбутися страждань.

Можливо, найдивнішими постатями серед пустельників були стовпники, які задля наближення до неба вирішили жити на верхівці стовпа. За легендою, найславетніший серед них — Симон Стовпник — жив на своєму стовпі понад 40 років. Він надихнув поета Теннісона на написання поеми, а режисера Луїса Бунюеля — на створення фільму “Симон Пустельник” (1965). Він їв саму траву, яку підіймав на стовп вервечкою в кошику, його послід виглядав як чорні буруб’яхи. Навіть чимало можновладців та монархів приходили до нього на пораду й приносили дарунки, від яких той відмовлявся. Якось привидівся Симонові сонячний янгол, який спустився на вогненній колісниці, аби забрати його на небо. Він вже був і ногу підніс, щоб сісти до колісниці, коли раптом видиво зникло. Щоб покарати себе, Симон поклав стояти на одній нозі до кінця своїх днів, а через рік настала смерть.

Симон Стовпник

Симон Стовпник у фільмі Бунюеля.

Тілесні немочі

У цій пустелі, яка була водночас і викликом, і ареною випробувань на стійкість, пустельники, здається, страшенно боялися жінок. Щоб позбутися цього страху, вони вдавалися до крайнощів, навіть до самоскалічення. Один із пустельників якось побачив на піску слід жіночої ноги й одразу ж стер його. Другий, подорожуючи із власною матір’ю, коли переносив стареньку через потік, обмотав свої руки багатьма шарами тканини, — аби в такий спосіб уникнути контакту з небезпечним тілом.

Ходить чимало оповідок про те, як пустельники приручали диких звірів (дехто говорив крокодилячою мовою, дехто навчив ведмедя виганяти овець на пасовисько в певний час), однак жінки, навіть святі жінки, викликали в них жах і сум’яття. Святий Мартиніан із Цезарії в Палестині навмисне сильно обпік собі ноги, аби позбутися молодиці, яка до нього липла. Як тільки опіки загоїлися, він подався в інший різновид пустелі на скелю серед моря. Якось об цю скелю розбився човен, всі загинули, крім дівчини, яка вп’ялася в дошку і волала про допомогу. Святий Мартиніан витяг її на скелю, але, не бажаючи лишатися разом з нею, сам кинувся в море. Дяка Богові та течії, він таки дістався берега.

Та й самі жінки, що йшли жити в пустелю, також потрапляли до подібних пасток. Аполлінарія, дочка імператора Анфіма, перед тим як податися в пустелю поблизу Фів віддала своє обличчя на поталу болотяним комарам, аби не спокушати вродою інших пустельників.

Дехто спокусам піддавався. Після довгого перебування в пустелі якийсь Херіон повернувся додому в Олександрію і почав учащати до веселого товариства та на кінні перегони і зрештою одружився з танцюристкою. Однак Бог не полишив його увагою, у хроніках мовиться про те, що Він врятував Херіона від гультяйства, “пославши йому пухлину на шийні залози”.

Небесна тиша може бути почута не лише в пустелях, а й в інших місцях, отож деякі пустельники переглянули свої погляди. Ще деякі виявили впертість і пройшли шлях від галюцинацій до безумства. Часом вони утворювали цілі зграї й озброєні колючими палицями, били всіх, хто видавався їм нечистим, навіть нападали на міста. Так, наприклад, у 415 році в Олександрії було вбито філософа-неоплатоніка благочесну Гіпатію, її тіло розшматував натовп християн.

Дехто з аскетів зустрічав у пустелі той самий світ, від якого тікав. Неподалік міста Оксиринхос у пустелі поблизу Фів подейкували, що там живе “дивовижна кількість пустельників” — десь понад 10 тисяч плюс і ще 20 тисяч пустельниць.

У таких великих громадах годі жити без законів, принаймні без якихось правил. Перші об’єднання пустельників у певні групи, перші спроби організації суспільного життя й перші кодекси поведінки ченців були викликані реакцією на духовні й фізичні загрози і потребою створити новий лад. Секту ессенів заведено ввважати за першопочаток такого руху на Заході.

Перші чоловічі та жіночі монастирі постали поблизу Фів та в Сирії ще у п’ятому сторіччі. Слово “монах” походить від грецького слова, яке мало значення “один”, проте ніхто з ченців не є самітник. Навпаки, саме життя у громаді визначає життя кожного ченця.

Невдовзі монастирі перебралися з пустель ближче до міст і навіть у самі міста, оскільки пустелі з каменю й піску не вилікувати пустелі в душі, для цього потрібні інші засоби та ліки. Отак церква знову повернулася до світу, який тим часом не поглинуло полум’я небес. Однак перехід через пустелю залишив глибокий слід як у містичному запалі (я наодинці з Богом), так і в необхідному пристосуванні до інших (я серед людей). Такі сліди були породжені почутими покликами тиші неба, довершеної самотності, тяжкого й черствого життя, не остаточно втраченого світу, галасливого диявола, якого не завжди в собі знаходиш, а найбільше — покликом людської плоті, міцної і ніжної, злої і м’якої, якої не змогли знищити ні пісок, ні вітер.

Автор: Жан Клод Кар’єр.

P. S. А вообще, пожалуй, в таком месте как пустыня было бы хорошо не только отшельникам пребывать в молитвах и медитациях, но делать что-то более полезно материальное, например, строить солнечные электростанции, аккумулирующие энергию Солнца (которого в пустыне с избытком). Хотя сейчас можно даже в обычный дом купить солнечную электростанцию, правда небольшого размера, и будет довольно таки неплохой дополнительный источник энергии, причем абсолютно экологически чистой.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers