Перська містична традиція порівнює сферу духових пошуків із перехрестям пустельних долин. Суфізм налічує сім таких долин: пошуки, любов, знання, відмежування, єдність, подив та знищення. Цей шлях пошуків — небезпечний. Аскетизм, покликаний очищати душу, зречення тілесних утіх, відмова від земних бажань — всі ці терни чекають на того, хто піде шляхом містика.

Золото, посідання маєтності, що тішить око та слух і будить заздрощі та бажання, — вся ця світова марнота постає як марево на шляху спраглого мандрівника. Кожен караван потребує провідника, коли хоче перетяти пустелю; жоден з них не настільки дурний, щоб наважитись долати піскові замети без когось, хто б його вів. Так само й іранська містична традиція вимагає від правдошукачів шукати допомоги в пірів, вчителів, спроможних показати їм шлях Жоден учень не ризикнув би ступити на шлях благочестя без допомоги напутника, що передав би йому потрібні знання. Подібно до провідника каравану, що тримає верблюда за повід, щоб вести тварину з верхівцем небезпечними шляхами, духовий вчитель провадить новонаверненого на ланцюгу своїх настанов.

Аттар, великий перський поет XII сторіччя, змальовує у “Пташиній раді” подорож, яку здійснюють пернаті, надумавши одного дня вирушити на пошуки свого царя. На чолі з одудом, птахом, з яким пов’язані широкі міфологічні асоціації, — він був Соломоновим компаньйоном і знав, як уникати міражів та виявляти здаля джерела, — вони подалися до гори Каф, домівки Симурга, пташиного керманича. Чимало мандрівників не знесло спеки, голоду та спраги і, жахаючись невідомості, воліло повернутись до любих їхньому серцю земель. Решта мали мужність летіти далі, терплячи всі небезпеки мандрівки. Багато їх, позбавлених харчу, води й рятівного холодку, згинуло в дорозі. І лише тридцятеро птахів — по-перському — симургів — досягло своєї мети, перелетівши гору Каф і зайшовши в містичне спілкування із предметом своїх пошуків.

“І ось цих тридцятеро птахів споглядають Симургів лик, розмірковуючи про свої власні подобизни… Вони бачили, що то правдивий Симург, і, якби звернули погляди на самих себе, то побачили б, що вони й самі Симурги. Зрештою, покрутивши мозком, птахи доглупалися, що вони та Симург насправді одне й те саме”.

Велетні-людожери та духи

У перських легендах та поетичних епосах пустеля виступає також як земля велетнів-людожерів, духів та ельфів. У своєму “Симурговому заклятті” іранський любомудр XII сторіччя розтлумачує, як уникнути велетнів-людожерів, знаних як доуал-па, що вистрибують на плечі мандрівникові й не злазять з нього, поки не задушать своєї жертви ногами. “Здибавши подорожнього, доуал-па нараз стрибають, викидаючи вгору ноги, обхоплюють ними йому горлянку й так уповільнюють його рух, що він більше не знаходить Води життя. Але я чув, що людина може врятуватись, якщо сяде на Ноїв ковчег і візьме в руку Мойсееву патерицю”.

Духи, знані як джини, також мешкають у пустелі: їх можна розпізнати по черевиках на дерев’яній підошві, в яких вони ходять, і вони не такі небезпечні, як велетні-людожери чи демони. Парис, істота, подібна до ельфа, живий образ краси та грації, з’являється лише, як звечоріє. За легендою Назир ад Дин Шах, який володарював у Персії з 1848 по 1896 рік, мав звичай щовечора чепуритись і рушати верхи на улюбленому коні до пустелі, щоб там спіткати найвродливішого з ельфів.

Нехай ти занедбав своє тіло або душа твоя стала вдвічі вразливіша, ніж була, нехай твій дух поринає у дрімоту чи, навпаки, дедалі прояснюється, в кожному разі пустеля — то передусім люстро, де ти можеш побачити світ і, може, явиш на мить лику Божого. І поза всяким сумнівом — рано чи пізно ти побачиш там самого себе.

Автор: Махін Тадждод.