У чому ж полягала духовна практика ченців-печерників – тих, у кого вчився і кого вчив преподобний Антоній? (Дивіться нашу минулу статтю). Чому звинувачували в бісовщині зворушливо опікуваного Антонієм затворника Ісакія (в миру – торопчанин Чернь)? Це було після відходу Антонія до Чернігова. Ісакій два роки жив, не приймаючи їжу (!), годинами без шкоди для себе простоював у вогні при випічці хліба, вморожував в лід ноги, шанував і навчав дітей, удостоївся видінь… Це відбувалося в Києво-Печерській обителі, в ігуменство Феодосія

Догляд за немічним Ісакієм з боку ігумена був що наглядацтво. І проте Ісакія хоронять як святого. Ми не знаємо, чи довелося йому зустрітися зі своїм старцем-наставником, коли той повернувся з Чернігова…

А ким були попередники Антонія – насельники болдіногорських печер? Час заснування печерного монастиря під церквою Іллі можна визначити лише приблизно. Грунт, що виносився з печер поступово утворив біля входу під землю насипну терасу, що примикає до схилу Болдиної гори. На цій терасі і була зведена Іллінська церква. Для укладання такого обсягу ґрунту, при звичайній швидкості росту підземного монастиря, необхідно півтора-два століття. Навіть найпізніша дата будівництва Іллінської церкви (припущена архітектурним аналізом) дозволяє віднести створення печерного монастиря до часу між серединою IX і серединою X століть – до офіціального хрещення Русі! Однак більш ймовірне все-таки традиційне датування Іллінської церкви – 1072 рік. Це зближує нижню дату можливого будівництва печерного монастиря з пізньої хвилею іконоборства у Візантії.

Одна з чернечих громад, які залишили межі імперії, могла заснувати Іллінську обитель. Не виключена і можливість припливу християн з Києва, коли там впала перша християнська митрополія, заснована патріархом Фотієм за часів князя Діра Волинського і його воєводи Аскольда (після 860 року). Переслідування християн мали місце і в Хазарії, під час її конфронтації з Візантією, коли хазари змусили Аланію відректися від православ’я (932 рік). А можливі гоніння на християн в Києві при Святославі і при встановленні язичницького пантеону в часи Володимира поповнили вже існуючу громаду.

Печери викопані в схилі гори, на плоскій вершині якої знаходиться курганний могильник кінця IX-XI століть. До введення християнства це було місце, присвячене духам предків; туди не забрідали ні мисливці за дичиною, ні бортники в пошуках меду диких бджіл. Рух похоронних процесій і розташування місць для тризни був строго регламентований. Все це робило схили плато заповідним куточком, зручним для створення таємних християнських обителей. Чернігів наприкінці X століття пручався хрещенню; коли війська князя Володимира підступили до міста, срібних ідолів встигли заховати в насипу оборонного валу. Хрещення городян сталося в чотирьох кілометрах від міських стін, навпроти Ільїнських печер, в Святому урочище (мабуть, це був 992 рік). Місцеві легенди оповідають, як певний «владика преподобний» вийшов зі свого монастиря (Іллінського печерного?) і важким єпископським посохом насмерть вразив проводирку язичників, які намагалися перешкодити християнам…

Ми можемо досить ясно уявити собі насельників Іллінського печерного монастиря – твердих у вірі візантійських ченців, які воліли вигнання зраді своїм ідеалам, і їхніх руських наступників. Це були люди, які прагнули «померти в собі», бо любов до всього живого (Божого творіння) була для них понад надії на порятунок власного «я». Вони йшли в підземне мовчання – молитовники, які відмовилися від пристрасті, спрямовані по «сходах євангельських блаженств» (Мф. 5, 3-12).

Преподобний Симеон Новий Богослов (949-1022), вчитель преподобного Антонія Печерського, який проповідував на грецькому Афоні, називає вершиною драбини «блаженство чистоти серця» (Мф. 5, 8). Не тому, що це вершина духовної практики. Це лише вершина людської досконалості, мінімум, необхідний для прийняття Святого Духа: в брудну посудину не можна влити чисту вологу. Тільки після досягнення цього ступеня можна прийняти в серце «вогонь» (Мф. 3, 11), «що розділяється у вогненних язиках» (Дії. 2, 3), «творить апостолів, благовістників, пастирів, вчителів» (Еф. 4,1 ). Про це прийняття вогненосної субстанції, що уподібнює людину ангелу, декількома століттями пізніше поетично писав святитель Григорій Палама: «Коли … ранкова зірка увійде в наші серця, людина, гідна імені свого, виходить на належне їй роблення».

Як же здійснюється таїнство сприйняття небесного вогню? Про ісихастську практику «розумної молитви» говорили і писали не раз. Відзначимо, що в трактаті «Метод святої молитви і уваги», який приписується Симеону Новому Богослову, рекомендується під час молитви концентрувати увагу в області пупка. Але ж саме там, на думку індійських йогів, знаходиться маніпура – енергетичний центр (чакра), який називають «океаном енергій», бо там медитуючий концентрує енергію. Чи не правда, вражаючий збіг з практикою ісихастів? Тільки для православного схимника подібні вправи – не самоціль; накопичена енергія дає йому сили для духовного діяння, для безперестанної Ісусової молитви.

Збігаються і деякі інші прийоми молитовної практики християнських і індуїстських самітників, наприклад, затримка дихання, опускання голови і фіксація підборіддям впадинки біля основи шиї (на думку йогів, там розташована чакра життєвих подихів – вішуддха). У келії преподобного Антонія в Іллінському печерному монастирі збереглася «лежанка», де можна було тільки сидіти в «позі кучера», причому обличчям на південь. На Сході (індуїстському, буддійському, китайському) так сидіти міг тільки старець-наставник, «сидіти обличчям на північ» – витончена метафора стану учнівства (саме так зорієнтовані «лежанки» в келіях рядових ченців Іллінської обителі!). Як і індійські аскети, ісихасти на роки зачинялися в печерах. Але якою була їхня мета з позицій християнського вчення? Чи тільки молитовне усамітнення?

Догляд під землю мав для ісихастів особливе, євангельське обґрунтування. Після Голгофи Тіло Ісуса було покладено в склеп (печеру), а Сутність Христа впала там в пекло, щоб вивести звідти праведних. Чи не тому перші християни молилися в катакомбах Риму ще до неронівських гонінь, коли, здавалося, ховатися було нема чого? Сходження під землю по стопах Вчителя символізувало відхід на «той світ», для того щоб, переживши власну смерть, набути Фаворське Світло, яке перетворить тлінне тіло. У злитті душі з перетвореним тілом бачився православним пустельникам шлях до вічного життя.

Вчення ісихазму можна зрозуміти і як містично відчуте таїнство Євхаристії – причащання вічного життя через віру, що увійшла в серце: «Хто тіло Моє споживає і п’є Мою кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6, 54). Шлях набуття такої віри – «серцева Ісусова молитва», основний метод духовної практики ісихастів. Ісихазм давав можливість пережити індивідуальний апокаліпсис і, передбачаючи прийдешнє вічне життя, упевнитися в цьому майбутньому. Обгрунтовувалося це уявлення не тільки Євангелієм, а й апокрифічним церковним переказом.

Причому провидіння прийдешнього стосувалося не стільки особистого воскресіння з мертвих, скільки живих свідків, яким вже даровано надзвичайне довголіття в тлінному тілі – для останньої битви з Антихристом. Таким є Ілія-пророк, живим взятий на небо (чи випадково перед входом у підземний монастир Чернігова стоїть храм Іллі?). Таке ж довголіття (до Другого Пришестя) було даровано Іоанну Богослову (Ін. 21, 22-23), хоча про його вознесіння із Землі нічого не говорилося.

Відхід зі сторінок людської історії Іоанна – настільки шанованого апокрифічними вчителями християнства – у відомому сенсі повторює шлях Христа. Згідно переказу, єдиний з апостолів, якого оминули «вбивства за віру», Іоанн, дожив в Ефесі до глибокої старості. Одного разу він попросив підготувати для себе склеп-печеру і сам увійшов туди. На третій день могила спорожніла …

Цей переказ зберіг учень Іоанна Святий Полікарп. Його учень, Іриней Ліонський, залишив численні праці, в яких цитує свого вчителя. Праці Іринея отримали широку популярність. Йшов час, факт перебування на Землі одного з прийдешніх свідків Другого Пришестя не міг не розбурхувати розуми і не запалювати серця. Більше того: в середні віки (в тому числі і на Русі) з цим колом уявлень пов’язували згадки про земний рай, про осереддя мудрості і святості. Легенди поміщали цей рай в таємничій і прекрасній Індії.

Далі буде.

Автор: Ю. Шевченко.