Сповідь і психотерапія

Posted by on August 6, 2013

Сповідь

Кому не відомо: коли у людини горе, душевний розлад, гостре розчарування, вона, як правило, шукає співчуття у близьких, у друзів, прагне «вимовити» свої неприємності. І це зрозуміло – наші емоції тісно пов’язані з промовою, зі словесним їх виразом. Те, що висловлено вголос, як би відчужується від людини у слові: при цьому нерідко «відходить», полегшується і переживання. З дуже давніх часів знають цю особливість людської психіки і служителі різних релігійних культів. На цьому ґрунтується і дія молитви. Якщо людина щиро віруюча, то її звернення до вищої, за її розумінням, суті може принести їй душевне полегшення.

Подібне очищення душі (катарсис) нерідко дає віруючому і релігійна сповідь, навіть просто щира розмова зі священнослужителем. Деяких людей важкі душевні переживання призводять до віри в Бога, до релігії.

Пам’ятайте бесіду ієросхимонаха Зосима з «Братів Карамазових» з жінкою, яка прийшла до нього у важкому душевному стані.

«- … Синочка, батюшка, три роки мав… За синочком мечусь… Ось точно він тут переді мною стоїть, не відходить. Душу мені висушив …
- І не втішайся, бо не треба тобі втішатися, не втішайся, а плач, тільки кожен раз, коли плачеш, згадуй неухильно, що синочок твій – є єдиний від ангелів Божий, звідти на тебе дивиться і бачить тебе, і на твої сльози радіє, і на них Господу вказує …
І затряслася від голосіння, закривши пальцями очі свої, крізь які потекли раптом струмками сльози … »

Зосима – тонкий психолог. З одного боку, він наполягає на тому, щоб жінка плакала: сльози завжди приносять полегшення. З іншого – переконує її, що смерть синочка – як би і не втрата зовсім: він, мовляв, на тому світі перетворився на ангела і, щасливий, дивиться на матір. У цих словах – тисячолітній втішний досвід церкви, вся її практика. Якщо так можна висловитися – інтуїтивна психотерапія, заснована на релігійному світосприйнятті.

У наш надшвидкий комп’ютерний вік, коли різко зросла кількість стресів і нервово-психічних захворювань, пастирям все важче стає втішати людей чисто емпіричними методами. Доводиться і їм звертатися до досягнень науки. Ще в 1927 році американський психіатр А. Бойзен прочитав у Чиказькій теологічній школі свій перший клінічно орієнтований курс «Типи релігійного досвіду і розлади особистості», поклавши таким чином початок систематичній розробці пастирського консультування та релігійної психотерапії. А зараз вже десятки тисяч священиків у всьому світі отримують клінічну підготовку в області психіатрії, психології культу, релігійного виховання та психотерапії. При цьому теоретичні побудови теологів-психіатрів ґрунтуються не тільки на ідеї існування Бога, але і на концепціях психоаналізу, а практика – на методах розради, побудованих з урахуванням особливостей людської психіки.

Але спробуємо відійти від містики, від ірраціонального, і звернутися до реальної практики психотерапії. Повсякденне життя з його різними поворотами, швидкою зміною ситуацій вимагає від людей певної нервової та психічної гнучкості, стійкої адаптації, при якій процеси, що врівноважують відносини людини з середовищем, протікають оптимально.

Адаптація особистості – це, по суті, її вміння пристосовуватися до мінливих умов навколишнього середовища. У процесі життєвого досвіду у людей виробляється своєрідний набір систем поведінки, реагування на «кожен випадок». Якщо така людина потрапляє навіть в дуже складну ситуацію, вона не перенапружує регуляторні механізми свого організму і її психічні процеси протікають у межах норми. Це дає можливість правильно оцінювати події, зберігати працездатність, підтримувати нормальні відносини з іншими людьми і т. п. Коли такій людині доводиться зіткнутися з несподіваними, непередбаченими проблемами, її психічні резерви швидко мобілізуються (що, звичайно ж, супроводжується емоційною напруженістю), включаються захисні механізми особистості.

Однак у житті зустрічаються ситуації, коли всіх таких резервів і механізмів виявляється недостатньо, і навіть у людей стійких, загартованих може наступити різка дезадаптація, душевна криза.

Ломка твердо усталених в центральній нервовій системі уявлень (динамічних стереотипів) може відбутися під час душевної кризи – в результаті розриву звичних відносин, втрати значущих особистісних цінностей, орієнтацій, втрати близької людини і т. п. Все це супроводжується негативними емоціями, втратою здатності реально оцінити ситуацію і знайти з неї вихід. Нерідко подібна душевна криза виникає у підлітків. Властива цьому віку дисгармонія фізичного і психічного веде до того, що навколишній світ починає сприйматися як суто конфліктний, надзвичайно напружений. При цьому особливо загострено відзначаються лише протиріччя в житті, але правильно осмислити і вирішити їх підліток ще не в змозі. Звідси і властивий юним максималізм: вони швидко ідеалізують деяких людей і настільки ж легко в них розчаровуються.

Служителі церкви, як правило, непогано обізнані в подібних станах. Л. І. Толстой у «Сповіді» з глибокою проникливістю і точністю розкрив сутність душевної кризи, що виникає в цьому віці: «… Я відчув, що те, на чому я стояв, підломилося, що мені стояти не на чому, що того, чим я жив, вже немає, що мені нічим жити … Зі мною зробилося те, що я, здоровий щасливий чоловік, відчув, що я не можу більше жити, – якась непереборна сила тягла мене до того, щоб як-небудь позбутися життя …»

Далі Толстой показує, як відбувається духовне переродження особистості, коли людина переоцінює духовні цінності і окреслено нові життєві шляхи. Цей процес, як вважають психологи, вдало виражений в повсякденній мові словом «переживання», що означає стан, пов’язаний з гострим сприйняттям особливо обтяжливих подій і тривалим реагуванням на них.

Звичайно, далеко не кожна криза вимагає особистісного переродження. Більшість людей в процесі своєї діяльності долають тяжкі життєві положення і відновлюють втрачену душевну рівновагу – справляються з критичною ситуацією. Проте у ряді випадків це не вдається, і душевна криза може призвести до небажаних наслідків.

Більшість з нас, почувши про трагічні ситуації, дає зазвичай пораду: «Треба взяти себе в руки». Однак не всім це підходить: вольове зусилля нерідко лише загальмовує зовнішній прояв емоцій, а саме переживання залишається, навіть продовжує розвиватись. У цьому випадку людині гостро необхідна допомога розумного лікаря-психотерапевта. Але буває, що люди, які потребують допомоги лікаря і не отримали її, звертаються до релігії. Як же все-таки допомогти тим, хто потрапив у біду?

Звичайні сучасні психотерапевти борються зі стресовими явищами методами раціональними, категорично відмовляючись від будь-якої розради, до якої зазвичай звертаються священнослужителі на сповіді. Але далеко не завжди такі методи є ефективними і здатними допомогти людині. Подумалося, як було б файно все-таки об’єднати зусилля психотерапевтів і священиків у боротьбі за зцілення людських душ.

Автор: В. Лебедєв.

P. S. Духи вещают: А еще весьма интересен тот факт, что многие европейские католические священники прежде чем приступить собственно к священническому служению проходят полный академический курс психологии, психоанализа и психотерапии в ведущих европейских вузах. И как по мне, такая практика очень правильна, думаю, что и многим нашим священникам, такое психологическое образование не помешало бы. Правда, чтобы пройти обучение психологии в ведущих европейских вузах сперва придется также выучить достойно английский язык (найти хорошего репетитора по английскому можно на сайте Preply.com). Но достойное знание английского языка в наше время – один их необходимых атрибутов всякого интеллигентного человека, не так ли?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers