Святі місця та святі люди Стамбулу

Posted by on March 1, 2015

Стамбул

Як би не називався він протягом тисячоліть своєї історії – Візантій, Константинополь, Царгород, Істанбул або Стамбул, – до нього незмінно і нестримно вабило греків і персів, римлян і турків, слов’ян і норманів, хрестоносців і генуезьких торговців, а також англійців, німців, французів – всі вони в різні часи звертали погляди до цього Вічного міста на берегах проток, що розділяють Європу та Азію.

Підніміться на верхній поверх Галатської вежі, закладеної ще в V столітті в тодішньому передмісті візантійської столиці на високому березі бухти Золотий Ріг, і погляньте звідти на це місто, на блакитну стрічку Босфору, на застиглий в полуденному мареві візерунок Мармурового моря – душу захлесне хвилею захоплення і, можливо, ви зрозумієте тих, хто всупереч розрахункам і втратам штурмував неприступні ці стіни, прибивав щити на Золоті ворота…

Стамбул

Колосальний пласт цивілізацій, культур та релігій, замішаний на химерній суміші крові народів, що мешкали тут колись, вступає в потужний резонанс зі свідомістю, розсуваючи її межі, наділяючи особливою чуйністю і сприйнятливістю до ірраціонального навіть самих раціональних.

Все в старій частині Стамбула пронизане фантазіями і забобонами на тему чужої для турка, колись підкореної, але і понині притягальної і таємничої грецької цивілізації. Кам’яні останки її швидко втратили в пам’яті нових господарів міста свій первісний зміст і призначення, але саме візантійським пам’яткам народна свідомість приписує особливу таємничу міць і магічні властивості.

Храм святої Софії

Запитайте навмання будь-якого жителя Стамбула – всі свято вірять, що в спилах мармуру, яким облицьовані зсередини стіни знаменитого храму Святої Софії (пізніше – мечеті Айя Софія), зашифрована вся історія людства – минула і майбутня. Вражаюче, але в східній прибудові храму ми виявили на мармурі стін природний візерунок, який зображає картину зруйнованого міста і навіть переконливий силует атомного «гриба»…

Храм святої Софії

А в підземному водосховищі візантійської епохи, «Цистерна Базиліка», що поблизу від храму Святої Софії, вода не потребує очищення, вона завжди свіжа… Під його склепінням, яке підтримують 336 колон, перш каталися на човнах туристи, але одного разу двоє таких мандрівників по підземеллям зникли разом з човнами, їх так і не знайшли, і катання на човнах заборонили. Тепер же по спеціально зробленим настилам можна під містичні суфійські мелодії дістатися до найвіддаленіших, похмурих закутків підземелля. Туди, в цю звучну напівтемряву, не всі наважуються увійти, але хто обійшов все підземелля, кажуть, виходить на поверхню молодшим років на двадцять…

цистерна базиліка

Або історія зі «Зміїною колоною», доставленою в Стамбул за наказом імператора Костянтина Великого з храму Аполлона Дельфійського. Всі жителі міста знають, що три сплетені в стовп бронзові змії оберігали місто від навали змій, ящірок, інших гадів і взагалі від всякої нечисті. До тих самих пір, поки землетрус XVII століття не «відірвав» зміїні голови. Забобонні стамбульці тим і пояснюють, чому з кожним роком в їхньому місті все більше «нечисті»…

зміїна колонада

Одна зі стін Святої Софії щільно знизу доверху закрита будівельними лісами, закрита вже довгі десятиліття… Така довга реставрація? Можливо. Але ось яку розповідають історію.

Вранці 29 травня 1453 року османська армія на чолі з султаном Мехмедом II штурмувала Константинополь. Жителі його сховалися в храмі Святої Софії. Йшла служба. Раптово стрункий церковний спів заглушив бій турецьких барабанів і гуркіт гармат – до церкви увірвалися османи, готові обрушити свої шаблі на голови священиків, але тут стіна одної з прибудов храму розступилася, прийняла в себе православних пастирів і зімкнулась… Переказ свідчить, що колись-то вона знову відкриється і священики вийдуть до пастви – це трапиться, коли на куполі храму знову засяє хрест… Але саме ця знаменита стіна надійно закрита будівельними лісами.

Храм святої Софії

Здається, що ні в одному місті світу немає такої безлічі гробниць святих і блаженних, як в Стамбулі. І це не може не здивувати освіченого іноземця, який добре знає, що в ісламському вченні немає культу святих. Офіційно – ні, але стамбульські мусульмани, як і правовірні багатьох інших місць, склали його самі. Пам’ять небажаних будинків, хворих і страждальців, які довіряють свої бажання і благання тим, хто був, на їхню думку, святий перед Аллахом, канонізувала їх.

До популярних «народних» святих зверталися, додаючи до їх імен «Баба» або «Деде», що означає просто «Батюшка» і «Дідусь». Та й прохання були прості: допомогти знайти роботу або житло, зцілити недугу, дати хорошого чоловіка для улюбленої дочки… І чомусь люди знали, до якого саме святого з яким проханням треба звертатися. Про роботу – до Тезверен Деде – його гробниця на вулиці Дивану; про щасливий шлюб – до Токл Деде, щоправда, його гробницю дуже важко знайти у напівзруйнованих міських стін візантійської епохи в районі Айван-сарая, але якщо батьки гаряче бажають, щоб їхня дочка або син знайшли сімейне щастя, то вже вони знайдуть чудотворні камені цього древнього поховання.

Стамбул

З бажаннями попростіше звертаються до Каххар Деде в районі Халічіоглу або до Хороз Баба, чия могила недалеко від нинішнього моста Ататюрка. На ній пофарбований зеленою фарбою простий камінь всередині залізної огорожі, на камені – дерев’яна табличка з ім’ям святого. Хороз Баба значить «Батюшка Півень». Це своє прізвисько він отримав в ті часи, коли османи завойовували Константинополь. Щоранку він оббігав війська, що облягали місто, і будив правовірних для нового дня, для нової битви, для нових подвигів… Тому й «Півень».

Серед вельми шанованих стамбульцями святих – ще один воїн епохи Завоювання, якого звали Йілдиз Деде – «Дідусь Зірка». Він був особистим астрологом султана Мехмеда і точно передбачив по розташуванню світил дату взяття Великого міста. Коли час битв минув, звіздар побудував в районі Садових Воріт турецьку лазню – «хамам». Тут він провів залишок життя в спогляданні і молитвах. Дивовижне за все те, що ця лазня діє і сьогодні! Старожили називають її «єврейською», оскільки поблизу розташовується синагога, побудована трохи раніше, ніж на Босфорі з’явилися османи. До речі, вона теж діє і понині.

Ті, хто приходить на могилу Йілдиз Деде – а гробниця його знаходиться всередині приміщення лазні! – обов’язково здійснюють обмивання з одного-єдиного, спільного для всіх крана, звідки колись і сам святий набирав воду для своїх ритуалів. Над краном напис: «Це місце зцілює, бо це місце Йілдиз Деде». Старовинна лазня взагалі-то чоловіча, але двічі в місяць це цілюще місце надходить у розпорядження жінок – і тоді починається страшний гвалт, балаканина, метушня – навряд чи це сподобалося б споглядачеві-звіздареві…

Стамбул

На майданчику прямо за лазнею розташований маленький ресторанчик, де подають кращий в місті кебаб, приготований в традиційному арабському стилі. Синагога, турецька лазня з мусульманською гробницею і арабський ресторан – як тут не задуматися про геополітичні питання?

Інші ісламські святині Стамбула поступово відходять у забуття, а деякі, навпаки, знаходять нову популярність і часто з причин, зовсім не містичних. Як це сталося з гробницею Теллі Баба, що у Румелі Кавак. Її популярність стала рости з 70-х років минулого століття, після того як був споруджений грандіозний міст через Босфор. Тепер спеціальне маршрутне таксі підвозить бажаючих прямо до святого місця, на вершину пагорба, з видом на протоку і міст – головну пам’ятку сучасного Стамбула. Гробниця Теллі Баба завжди весело і святково прикрашена срібними та золотими стрічками – це дари від щасливих жінок в подяку святому за те, що допоміг знайти чоловіка. Стамбульці вважають, що це місце володіє особливою позитивною силою ще й тому, що десь тут знаходиться і гробниця пророка Ісаї. Принаймні, так говорить переказ.

Гробниця Теллі Баба

Дуже знаменита в Стамбулі гробниця Яхья Ефенді, який жив у XVI столітті. Він прославився тим, що складав духовні вірші, допомагав бідним і лікував недужих. Люди і зараз просять у нього зцілення. У його могили, на зеленому схилі пагорба над Босфором, збирається безліч жебраків, убогих і хворих – картина сама гнітюча, занадто велика концентрація нещастя, страждань…

гробниця Яхья Ефенді

А самі унікальні і улюблені стамбульцями «народні» святі взагалі не мають своїх гробниць. Вони нічого не мали за життя, ніщо матеріальне не нагадує про них і після смерті. Втім, можливо, воно й на краще. Гробниці не для їх блукаючих тіней. Це блаженні, юродиві та інші дивні мешканці Вічного міста – їх розум перебував у сутінковому стані, але душа була відкрита вищим сенсам.

По турецькому повір’ю, одночасно на світі можуть жити лише сімдесят блаженних. Але в Стамбулі в усі епохи його історії їх було набагато більше. Можна зрозуміти, чому в цьому прекрасному і страшному місті, з його етнічною строкатістю, колосальним психологічним напруженням, зовнішньою імперською величчю, суворістю життєвого укладу і метушливістю базарних вдач, легко втратити розум. Звичайно, своїх божевільних і юродивих у всі часи мали і Київ, і Москва, і Лондон, і Рим, і Париж, але ніде їх не було стільки, і ніде вони не шанувалися так довго і з таким пієтетом, як в Стамбулі!

Знаменитий османський вчений, поет і мандрівник XVII століття Евлія Челебі залишив чудові дорожні замітки, з яких багато дізнаємося про тогочасний Стамбулі, його побут і звичаї. Особливу главу він присвятив місцевим юродивим, або, як їх називає Челебі, «святим, скорботним головою».

Серед найбільш шанованих він називає Дівані Докхані Кюстер Деде, який харчувався одним пилом; Бюльбюль Діванесі («Сновида з солов’єм»), він завжди носив на плечі солов’я, що виспівував навіть у зимові дні; Дабаг Діванесі, що ходив по місту нагим в будь-який холод…

З особливою симпатією Евлія пише про юродивого на ймення Кісудар Мехмед Ефенді. В одязі з грубої нефарбованої тканини він незмінно сидів у іподрому. Якщо Ефенді кидав у перехожого кісткою – тому обіцяла вдача; якщо ж плював услід, нічого хорошого тому найближче майбутнє не обіцяло.

У самого автора записок були особливі підстави для любові і вдячності Кісудару. Блаженний був присутній при народженні Челебі і подарував новонародженому свій улюблений топірець, супроводивши ритуал пророчими словами: «Цей подарунок буде супроводжувати його у всіх мандрах і битвах, рятуючи і оберігаючи. Ні дитиною, копаючись в піску, ні воїном, борючись в бою, він не отримає ні подряпини». Пророцтво збулося. За все своє життя, повне небезпечних подорожей і кривавих військових кампаній, Евлія Челебі жодного разу не був навіть легко поранений.

Стамбул XVIII століття запам’ятав Бойнузлу Діванесі, або «Сновиди з Золотого Рогу», який відрізнявся разючою пам’яттю на обличчя та імена. Повз нього, що сидів зазвичай на мосту Касим-паша, проходили багато сотень людей, вітаючи добродушного божевільного, – адже зустріч з ним завжди обіцяла вдачу. Він точно міг сказати, кого саме він вже сьогодні бачив, хто з ним вітається вдруге, або коли востаннє – місяць, рік або десять років тому – він бачив того чи іншого подорожнього.

Минуле століття подарувало Стамбулу нових неканонізованих «святих». Розповідають, що в кінці 70-х у городян були популярні два добродушних міських безумця – Сулейман і Якуб. Обидва працювали «хамалами» – вантажниками і перевозили на своїх ручних візках феноменальної тяжкості і розмірів поклажу. Потроху пророкуючи і, як водиться, приносячи щастя зустрінутим, обидва вони впевнено йшли в ногу з науково-технічним прогресом. Сулейман оснастив свій візок бампером від «тойоти», на грудях прикріпив автомобільне кермо, а на спину собі причепив габаритні вогні. Якуб, не бажаючи відставати від товариша, приторочив до візка пропелер від аероплана, а до свого скромного костюму додав льотний шолом… Побачивши «механізованих» блаженних, стамбульці з усіх ніг кидалися в різні боки, щоб не бути зачепленим бампером або пропелером, втім, робили вони це без тіні злості або роздратування…

Вічне місто повинно мати своїх юродивих, святих, а його жителі продовжують сподіватися на те, що їх бажання хтось все-таки виконає, нехай це буде навіть божевільний вантажник…

Стамбул дає надію на зустріч зі «святими» і в наші дні. Можливо, що вам, якщо вирішите взяти таксі, пощастить зустрітися з Севки – «Тим, хто не вбиває мурашок». Тоді відразу ж повідомте водієві, що вболіваєте за футбольний клуб «Галатасарай»! Інакше він вас нікуди не повезе. Якщо ж ви в розмові висловите йому цю спортивну солідарність – не сумнівайтеся! – Вдача спаде на вас в найближчі ж дні, не кажучи вже про те, що ще до цього ви дізнаєтеся багато корисного і важливого, наприклад, що треба любити все живе і що не можна вбивати навіть мурашки.

Прогулюючись по березі Босфору в районі Бебек в напрямку до Румелі Хісар, не лякайтеся, якщо з тіні чинари до вас вийде назустріч здоровенний чолов’яга з блаженною посмішкою на обличчі, розмахуючи при цьому дерев’яним мечем і викрикуючи яничарські девізи. Це безіменний юродивий на прізвисько «Син полковника», він живе одразу в двох реальностях – в славну епоху османських завоювань і в наше з вами мало романтичне цивілізоване століття. Бойовий дух суворого воїна чудово поєднується в ньому з гостинністю сучасного турка. Тому якщо ви сподобаєтеся святому божевільному зустріч з ним принесе вам щастя. А крім того – він охоче почне особисто для вас регулювати вуличний рух. Тим же самим «яничарським» мечем. Бо сказано в Корані: «Хто не безумець під склепінням небес? Лише Мені відомо, хто з них святий».

Автор: Маргарита Манжосіна, Тетяна Філіппова.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers