Теологія в кольорах: мова ікон

Posted by on May 6, 2016

ікони

Хрещення слов’ян у 988 році принесло на землю Київської Русі не лише християнство, а й все багатство візантійської культури, яку Візантія, в свою чергу, успадкувала від греко-римської цивілізації ще в III столітті. Саме тому можна твердити, що ікони як витвір мистецтва раннього християнства та візантійського мистецтва є завершенням давньої, майже безперервної традиції. Візантійське мистецтво з притаманним йому «постійним відродженням» у пошуках розв’язання своїх естетичних проблем завжди зверталося до класичних ідеалів античності.

Візьмімо, наприклад, зображення на іконах Христа й апостолів: всі вони вбрані в одяг давньогрецьких філософів, до того ж євангелісти своїми позами, поставою, жестами дуже схожі на античних мислителів. Коли бодай на мить абстрагуватися від химерної, фантастичної архітектури на руських іконах, одразу ж стають помітними грецькі риси — колонади, портали й фронтони.

ікона

Про що б не йшлося — про форми чи пропорції, символіку чи кольори,— завжди естетика візантійського мистецтва випливає з глибин античних традицій, які щедро збагатили християнську культуру. Саме їм завдячують іконописці багатству думки та краси. Складником давньої традиції роздумів про Бога, Абсолют, Всесвіт, Творення стало й філософсько-релігійне вчення, спершу в усній формі, пізніше в письмі та деяких різновидах релігійного мистецтва, зокрема в архітектурі та живописі. Іконографія, або ж «письмо зображеннями», на найвищому рівні виступає як носій філософських і теологічних ідей, через що ікони називають ще й «кольоровим богослів’ям». (До речі було б цікавою ідеєю зробити сайт із повною збіркою всіх ікон, правда для нього потрібно було б підібрати кращий хостинг).

Саме так і належить розглядати красу ікон. Середньовічні митці не цікавилися красою як такою, вони не бавилися «штукою для штуки», цією романтичною вигадкою XIX століття. Для них, так само, як і для античних митців, краса була невід’ємною часткою Добра, де Платон вбачав одну з найвищих реальностей світу.

СПАДЩИНА ПЛАТОНА

Своєю чергою, християни, успадкувавши платонівські погляди на світ, розмістили своє Царство Добра на небі, де оселився всемогутній Бог. Філософське й теологічне вчення, що ним просякнуті символічні образи священних книг та ікон, має на меті спустити на землю до людей сили Добра й водночас піднести людей до рівня Бога.

На думку декого, найповніше ці погляди виявилися в словах Христа, звернених до його перших послідовників. У них — намагання допомогти людству подолати кризу занепаду греко-римської цивілізації і вступити в нову еру, в новий світ. Однак ортодоксальне християнство, подібно до грецької філософії, не перестає сприймати світ як щаблі від недосконалого до божественного, що й засвідчено у творах середньовічного ченця св. Іоанна Лествічника про «драбину до раю».

драбина до раю

На троні, вінці такої ієрархічної споруди, сидить Бог-Пантократор, який править світом. Десь далеко внизу лежить земля, її ледь видно, їй загрожує сатанинський морок зла та смерті. Людина прикута до землі своєю фізичною природою, однак душа її, де тліє іскра Божа, тягнеться до своєї прабатьківщини — до зоряного небозводу, де живуть ангели, архангели та інші мешканці божественного світу.

ДУХОВНІ МАНДРИ

Згідно з містичною традицією, думка «людина має подобу Бога» означає, що ми несемо світ у самих собі. Отже, життя душі належить розглядати не як мандрівку в довколишньому тривимірному просторі, а як мандри по духовному Всесвіту, зосередженому в самій людині.

За доби Середньовіччя символіка ікон служила ілюстрацією до ключових подій, що з ними неминуче зустрічалася людина під час своєї духовної прощі. Христос казав, що ми маємо відродитися духовно, тож і описані в «Євангелії» та зображені на іконах події належить розглядати в поняттях духовного світу. Скажімо, на іконі Різдва промінь світла, спрямований з неба на темну печеру, де народився Христос, слід сприймати не як деталь конкретної історичної події, а радше, як роздум про значення духовного народження.

ікона Різдва

Якщо розглядати ікони лише як ілюстрації, то це завадить осягти значення їхнього психологічного впливу засобами символів та алегорій. В іконах час не існує, звідти його витіснила вічність. Воднораз їхній простір виходить за межі нашого тривимірного світу. Ікони переносять нас до світу, де вимірів набагато більше, аніж можуть сприйняти наші фізичні органи чуття.

Ікони — це діаграми Всесвіту, де всі символи, байдуже, чи йдеться про зовнішній світ — макрокосмос, чи про наш внутрішній світ — мікрокосмос, мають однакову вартість. Простягнута з небесної сфери до землі рука означає присутність Бога й Абсолюту, золотаве тло нагадує про зоряний небозвід, а крилаті ангели — про ангельський, або ж духовний світ. Сама ж людина, а точніше — її душа, втілюється в образах Христа й святих, які рухаються вгору чи вниз, або ж в образі воїнів, які долають сили Зла. Сам Христос запитально дивиться з ікони проникливим поглядом, що пронизує душу віруючого. Сяйний німб над його головою утворює літери, які означають «Я існую». Христос звертається до найпотаємніших глибин, сутності та істинності людини, поминаючи увагою буденність із її другорядними клопотами й турботами.

АСКЕТИЗМ ІКОНОПИСЦІВ

Платонівська думка про те, що Істина, Добро й Краса — три виміри одного й того самого найвищого ідеалу, може виявитися корисною для з’ясування якості ікон. Якщо створений Богом світ має лад, гармонію та рівновагу, породжені Істиною, Добром і Красою, то слід сподіватися, що ці якості притаманні й мистецьким творам, які звеличують Творіння Боже. У таких творах мистецтва неодмінно виявляється і Краса, і Добро, й Істина, бо ж вони самі є часткою цього творчого процесу й коряться його законам.

Та досягти такого високого рівня образи можуть лише тоді, коли той, хто їх малює, сам спромігся віднайти в собі завдяки внутрішньому піднесенню божественний лад. Це можливо лише за умови суворої духовної дисципліни: художник має невтомно молитися, зосереджуючись на спогляданні та внутрішньому спокої, відкидаючи земні помисли й клопоти.

Лише тоді він досягне цілковитого самовладання, шлях до якого, на думку ченців з Афона, лежить через «добровільні страждання». Такий аскетизм зміцнює й очищує душу і дає тому, хто до нього вдався, необхідну для наближення до Божого Світла енергію. На цій стадії художник зуміє встановити постійний контакт з вищою часткою своєї сутності або ж, принаймні, зможе підключатися до неї за власним бажанням. Тоді Краса, Істина й Добро, тобто чесноти, якими художник сповнив свою душу, виявляється в тому, що він малює цілком природно — так, як світло жене тінь.

Закон, за яким світло знищує морок, діє в духовному світі так само, як і в світі природному. Це дві сторони однієї реальності. Завдяки цьому закону іконописці зображували невидиме видимим, що дозволяє зрозуміти деякі їхні прийоми, які часом помилково трактуються як логічні похибки. Так, наприклад, брак тіней вказує на осяяний присутністю Бога світ, отже, в ньому немає іншого джерела світла. Та й самі святі, зображені на образах, несуть у собі світло.

Успадкувавши давньогрецьку ідею про те, що створення світу є наслідком проникнення світла в матерію, іконописці вважали світло духовною реальністю, хоча й були свідомі того, що воно складається з набору кольорів. Здаючи собі справу, що між духом та матерією є взаємозв’язок на всіх рівнях, художники спромоглися за допомогою барв матеріалізувати сходження Святого Духа в земний світ людей. Кожна ікона є відчутним свідченням цього пришестя, опосередкуванням «сходження», яке стосується водночас і космосу, і людини.

Сьогодні будь-хто з віруючих, вдивляючись в ікону, черпає з неї певність у тому, що Христос може відродитись у кожній людині, може втілитися в неї.

Автор: Річард Темпл.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers