Трагікомічний жарт мученика Воніфатія

Posted by on December 29, 2014
Журнал Пробудження

Воніфатій

«Хрестоматійний глянець», яким сотні і тисячі агіографів покривали житія святих, виявився до нашого часу настільки густим, що за шарами глянцю і за потоками патоки нам стає все важче розглядати живі, людські риси. А адже багато з тих, хто зображений тепер на іконах в нерухомо-безпристрасних позах, далеко не завжди відрізнялися зразково-доброчесною поведінкою (тому, напевно, що вони і не підозрювали, що колись їм буде призначено стати святими). Прикладом тому – житіє мученика Воніфатія, пам’ять якого святкується 1 січня по новому стилю, тобто тоді, коли віруючі і невіруючі громадяни віддаються рясним узливанням та іншим надмірностям (тобто всьому тому, чому був не чужий покійний, якого шанує в цей день свята Церква). Здається, що такий – вже посмертний збіг дат теж невипадковий, бо мученик Воніфатій, який був великим жартівником за життя, залишився таким навіть і в небесних оселях.

Історія його життя має (незважаючи на благочестиві старання агіографів «зам’яти» цей факт) вельми пікантний початок. Така собі Аглаїда, шляхетна і заможна римлянка, користувалася відпущеною їй свободою (а також своїм симпатичним становищем незаміжньої жінки), можна сказати, відчайдушно – тобто розважалася, пила, гуляла і, як пише про це агіограф, «Переможена пристрастю немічної плоті, проводила дні свої в перелюбстві і гріхах». А предметом і знаряддям плеканого нею «злочинного зв’язку» був, як вже здогадується читач, саме наш герой, тобто Воніфатій (якщо в ту пору він і був мучеником, то мучеником одних тільки насолод). Ситуація складалася, звичайно, легковажна, але, з іншого боку, не позбавлена при цьому і частки глибокого соціального трагізму. Тому що відносини Аглаїди і Воніфатія були зовсім не такими, якими в подібних обставинах бували вони в наступні століття, коли пересичені аристократки розважалися зі своїми лакеями і кучерами – мовчазними, послужливими і корисливими.

Ні, в даному випадку все було зовсім не так, хоч Аглаїда і була аристократичною дамою, а Воніфатій, за своїм становищем, жалюгідним рабом: тут, незважаючи на жахливу різницю соціального статусу, мала місце найбільша задушевна, сама довірча, на рівній нозі, дружба, причому Воніфатій керував великими маєтками своєї подруги аж ніяк не тому, що він був у неї в коханцях, а тому, що був розумний, чесний, спритний, легкий на підйом і дотепний (чим, треба думати, і заслужив різного роду милості своєї пані). Їм обом було одне з одним комфортно і весело, що, з іншого боку, аж ніяк не заважало їм дбати про ближніх. Якими б довгими і всепоглинаючими не були їхні гулянки і дозвілля, обидва вони все-таки не забували про стражденних: Аглаїда і Воніфатій шанували мандрівників, годували жебраків і допомагали нещасним.

Загалом-то вони, ці коханці, були носіями «нормальної», що називається, і чужої святенництву психології: з одного боку, вони були істинно благочестиві (бо не любити Бога – в міру сил і потреб – людині щирій просто неможливо) і тому щиросердно, без всяких душевних кривлянь, погоджувалися з тим, що таке, як у них, життя аж ніяк не являє собою зразок чесноти, хоча, з іншого боку (і цього теж не можна було не визнати), воно, це життя, було дуже навіть хороше і приємне. Приємне не тільки і не стільки його інтимно-фізіологічною стороною, скільки рідкісною можливістю по-справжньому дружнього, без церемоній і недомовок, спілкування.

Саме це в них найбільше і полонить – полонить нелицемірною їх взаємною простосердечністю (це коли з глибоким зітханням розтрощення кажеш собі: «Так, згоден, я швидше за все і справді неправий, але … що тут поробиш, якщо і в цьому теж – своя правда життя?» («Христос, скорботних втішаючи, Ти чистих радостей не гнав», – із задоволенням повторив би Воніфатій ці слова Аполлона Майкова, якби вони опинились сучасниками).

Воніфатій та Аглаїда

Привільне, душевне життя пари цих друзів і коханців (а що залишалося робити, якщо римські закони забороняли укладати «нерівні» шлюби між рабами і панами?..) було перервано несподіваними подіями в суспільно-політичному житті імперії, по якій прокотилася хвиля репресій проти новонародженої релігії – християнства. Отримавши звістку про це, Аглаїда і Воніфатій вчинили «по совісті» – тобто саме так, як поривається вчинити всякий чесний громадянин, щойно він почує про гоніння. Пані та її раб безвинних страждальців пошкодували.

Звичайно, особливого бажання приєднатися до сонму мучеників у них не виникало (бо якоїсь особливої, полум’яної, несамовитої і фанатичної віри у них теж не було), але зате у них з’явилося природне і похвальне бажання хоча б доторкнутися, долучитися до чужого подвигу, очиститися їм, їм надихнутися. «Долучитися» ж до чужого подвигу можна було, за тодішніми поняттями, шляхом викупу та поміщення у власний будинок (вірніше, в каплицю при будинку) мощей замучених страждальців. Втім, свого роду подвигом були і самі поїздки за мощами: такі подорожі виявлялися чреваті чималими небезпеками. Так що Аглаїда, природно, доручила виконання цієї важливої місії саме своєму другу, який за частиною властивої йому сміливості, кмітливості, безстрашності та прихильності гуманістичним ідеалам давав фору всій компанії мушкетерів, що поїхали здобувати досить відомі діаманти королеви.

Отже, Воніфатій (а він, незважаючи на всю свою любов до пуховиків господині, в той же час любив і пригоди іншого роду) негайно зібрався в дорогу, дозволивши собі наостанок (о, тоді він був би не він!) ще один пікантний жарт: «А що буде, пані, якщо я не знайду ніякого тіла мученика і моє тіло, замучене за Христа, принесуть до тебе, – приймеш ти його тоді з честю?»

З одного боку, в цих словах містився самий прозорий натяк на їх тілесну і душевну близькість: спілкувалися вони, як вже було сказано, на рівних, геть абстрагуючись від умовностей соціального етикету. Але, крім цієї очевидної римської пікантності, гідної уїдливих, з відтінком непристойності, епіграм Марціала, чуйне вухо могло б почути в цьому жарті і щось інше. Справа в тому, що дуже близькі, по-справжньому близькі і з півслова розуміючі один одного люди можуть з боязні помилкового пафосу про речі серйозні говорити іронічно, що не тільки не знижує героїчної патетики інших промов, але навіть надає їм особливу силу – силу стримуваного і стриманого ентузіазму.

Можна припустити, що і за цією бравадою Воніфатія крилася якась важлива, але не зрозуміла і йому самому думка. Думається, що і цей, глибинний пласт репліки свого дружка Аглаїда усвідомила собі теж, хоч і обмежилася виразом показного обурення і ласкаво обізвала Воніфатія, що дозволяє собі такого роду блюзнірські жарти, п’яницею і грішником.

Втім, вона тут же посерйознішала (бо «фатальним вузлом від століття в слабкому серці людини» сплетені не тільки правда з брехнею, але і смішне з серйозним) і додала: «Нині час, брате мій, не для знущання, а для благоговіння» (хоча і в «глумливій» на вигляд репліці Воніфатія вже містився парадоксальний порив до «благочестя»). І Воніфатій, сповнившись свідомості значущості покладеної на нього місії, відправився в шлях, який завершився в тому ж самому місті, звідки кількома десятиліттями раніше вийшов у світ законовчитель Савл – майбутній апостол Павло. Отже, Воніфатій дістався до Тарса – до міста на малоазійському узбережжі.

Прибувши на місце призначення, Воніфатій відправився гуляти по місту, але незабаром, слідуючи за натовпом, виявився на площі, де охочий до кривавих видовищ народ видивлявся на те, як мучать тут християн: вид порубаних, понівечених тіл напівживих людей доставляв роззявам незвичайне задоволення. Але ось Воніфатій щось не був роззявою, і снідаюча його жага дії вихлюпнулася тепер (якщо вже випала нагода!) назовні: посол пані Аглаїди розштовхав юрбу руками і, не боячись забруднитися кров’ю, почав обіймати покалічених страждальців, голосно захоплюючись при цьому їх мужністю («він став з любов’ю цілувати їх ноги, а у тих, які не мали ніг, інші частини тіла», – пише біограф).

Імперський прокурор, який спостерігав за стратами був невимовно здивований появі такого чужинця і, звернувшись до цього «нахаби», який своїм втручанням порушував хід добре поставленого дійства, спробував було переманити дивного фанатика на свою сторону, але … чого тільки не зробиш в пориві ентузіазму? Коротше кажучи, Воніфатій відмовився покинути місце дії і, рвонувши у себе на грудях хітон (сорочок тоді не носили!), негайно ж приєднався до тих, кого він тільки що обіймав і цілував. Оберігаючи нерви читача, ми опускаємо гідні трилера подробиці самих по собі мук Воніфатія, в числі яких були і вливання в горло розплавленого олова, і купання в казані з розтопленою смолою – мук, з яких, за законом містичного жанру, герой незмінно виходив неушкодженим до тих пір, поки своїм небажанням вмирати він не умучив своїх мучителів, які й усікли його мечем. Сталося це 19 грудня (1 січня) 290 року.

Але це було ще не все. Супутники Воніфатія і раби Аглаїди провели кілька днів у міському готелі, де вони чекали свого ватажка. Його тривала відсутність пояснювалася, на думку веселих римлян, досить просто: потрапивши в незнайоме місто і ознайомившись з визначними для нього місцями дозвілля, Воніфатій де, як це випливає з його характеру, загуляв і, напившись п’яним, тепер, мовляв, проводить час з блудницями (бо любовна дружба з дотепною Аглаїдою могла і не перешкоджати – якщо мати на увазі звичаї тих часів – відносинам більш легковажним і менш обов’язковим). «Ось, – говорили, сміючись, його друзі, – ось як наш Воніфатій пішов відшукувати святі мощі».

Але коли відсутність начальника місії стала здаватися підозрілою навіть і його відчайдушним приятелям, вони все-таки вийшли в місто і почали розпитувати про місцезнаходження злачних місць. Звернулися вони з питанням і до одного з аборигенів, поцікавившись, чи не бачив він де такого-то чоловіка з такими-то прикметами (серед яких значилися невисокий зріст і руде волосся: красенем Воніфатія назвати було важко, і тому, отже, він був коханий Аглаїдою за інші його якості). «Як же, – відповів перехожий, – бачив я такого: він прийняв муку за Христа». Місцевого жителя підняли на сміх і відповіли йому: «Хіба може п’яниця і розпусник страждати за Христа?» Знизавши плечима, городянин вказав їм місце недавньої кари.

Прибувши туди, супутники Воніфатія зібрали по шматках якесь розтерзане тіло і тільки тоді переконалися в тому, що тіло це належить саме тому, кого вони шукали. Але Воніфатій не був би Воніфатієм, якби й після своєї смерті він не дозволив би собі троха пожартувати: він, вже зібраний по частинах, раптом відкрив очі, посміхнувся і, треба думати, навіть підморгнув своїм друзям-товаришам по чарці, як би кажучи їм: «Не бійтеся, братики!». Звичайно, хтось не повірить у те, що мерці (та ще й розрізані на шматки!) можуть посміхатися, але ми все-таки віримо, що християнам по силам не тільки творити дива, але навіть підносити їх світу в самій парадоксальній формі.

Приятелі Воніфатія, викупивши його тіло у катів, умастили його тими ж самими пахощами і обвили його тією ж самою плащаницею, що були завбачливо взяті (але, як здавалося, для іншого «об’єкта») в дорогу, і поїхали додому. Коли процесія була вже на підступах до Риму, Аглаїді уві сні явився ангел, який попередив її: «Готуйся прийняти того, хто був рабом у тебе, а тепер буде твоїм паном». Прокинувшись, вона скликала кліриків і вийшла назустріч процесії…

Історія замовчує про те, якою виявилася ця їхня зустріч, але можна припустити, що Аглаїда не тільки жахалася і ридала, а й – таємно від інших – привітала таке парадоксальне «побачення», яке все-таки, що, не кажи, відбулося і увінчало їхні стосунки. Історія замовчує і про те, які саме почуття повинна була випробувати Аглаїда, коли вона прикладалася устами до того самого тіла, яке вона неодноразово (але з іншими намірами!) цілувала в інших ситуаціях. І, тим не менш, нам здається, що серед нахлинулих на неї почуттів було і відчуття того, що святість, подібна Духу, «невідомо звідки приходить» і в будь-який момент, прийнявши саму несподівану форму, може виявитися поруч.

Парадоксальність ситуації була доповнена ще й тим, що тут з буквальною точністю справдилися слова апостола Павла про те, що в Христі немає ні рабів, ні панів: вчорашній раб і коханець став для Аглаїди святим і паном, тіло якого його колишня пані і коханка поклала в збудованому для нього храмі. Таким чином, зробивши мощі коханого предметом загального поклоніння, Аглаїда долучила до своєї власної любові і любов оточуючих.

Але і на цьому історія їхніх стосунків ще не закінчилася: залишок свого життя Аглаїда провела, як кажуть, в сльозах і покаянні (а прожила вона ще 18 років, після закінчення яких була, згідно з її заповітом, похована з колишнім коханим в одній труні, яка, таким чином, стала – як це не здасться блюзнірським – ложем кохання, яке не має, виявляється, кінця після смерті).

Правда, Церкві відомий і інший приклад лежання чоловіка і жінки в одній хоромині: так, в загальній труні, з’єдналися навіки Петро і Февронія, Муромські чудотворців Так, але в тому-то випадку мова йшла, по-перше, про черницю і ченця, які, по-друге, до чернецтва були зразковим подружжям, між тим як тут мова йде про коханців (нехай навіть покаянних та очищених: він – кров’ю, а вона – сльозами). Виходить, що і в цьому випадку для Бога залишається неоскверненим всяке шлюбне ложе, яке стає таким не по штампу в паспорті і не по запису в церковній книзі одружень, а за силою кохання – ніким не зрозумілою і нікому не підвладною. Тобто, в даному випадку, за силою однодумності і тієї духовно-душевно-тілесної Єдинородності, яка, виходить, торжествує над становими і всякими іншими умовностями.

Автор: О. Газізова.

P. S. У прийдешньому Новому році бажаємо всім нашим читачам справжнього кохання.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers