Доісторичний наскельний живопис є найчисленнішим із наявних свідчень того, як людство робило перші кроки в сфері мистецтва, пізнання та культури. Його виявляють у більшості країн світу, від тропіків до Арктики, і в найрізноманітніших місцях — від глибоких печер до гірських висот.

Вже відкрито кілька десятків мільйонів наскельних малюнків та художніх мотивів, і з кожним роком їх відкривають дедалі більше. Ця солідна, довговічна, сукупна пам’ятка минулого є найочевиднішим нині свідченням того, як наші далекі предки розвинули складні суспільні системи.

Декотрі поширені хибні твердження про витоки мистецтва мусили бути відхилені в самому своєму зародку. Мистецтво, як таке, не виникло раптово, воно розвивалося поступово зі збагаченням людського досвіду. На час появи славнозвісного печерного мистецтва у Франції та Іспанії, як вважається, мистецькі традиції вже неабияк були розвинені принаймні в південній Африці, Лівані, східній Європі, Індії та Австралії, і, поза всяким сумнівом, у багатьох інших регіонах, які мають ще бути відповідно досліджені.

Коли люди вперше спромоглися на узагальнення дійсності? Це питання цікаве для істориків мистецтва та археологів, але воно становить і ширший інтерес за умови, що ідея культурної першості справляє вплив на формування уявлень про расову, етнічну та національну вартість, ба навіть на фантазію. Наприклад, твердження, що мистецтво зародилося в печерах західної Європи стає спонукою до створення міфів про європейську культурну зверхність. По-друге, витоки мистецтва треба вважати тісно пов’язаними з появою деяких інших суто людських якостей: здатністю витворювати абстрактні ідеї та символи, спілкуватися на вищому рівні, розвивати уявлення про самих себе. Окрім доісторичного мистецтва, ми не маємо реальних свідоцтв, на підставі яких можна було б зробити висновок про існування таких здібностей.

ПОЧАТКИ МИСТЕЦТВА

Мистецька творчість вважалася зразком «неужиткової» поведінки, тобто поведінки, начебто позбавленої практичної мети. Найдавнішим наочним археологічним доказом цього є використання вохри або червоного залізняка (гематиту) — червоного мінерального барвника, збираного та застосовуваного людьми кілька сотень тисяч років тому. Ці стародавні люди також збирали кристали та візерунчасті закам’янілості, барвисту і незвичайної форми рінь. Вони почали розрізняти звичайні, буденні предмети та незвичайні, екзотичні. Очевидно, вони розвинули ідеї про світ, у якому об’єкти можна було розподіляти на різні класи. Докази цього вперше з’являються у південній Африці, потім у Азії і нарешті в Європі.

Найдавніший відомий наскельний малюнок зроблено в Індії дві чи три сотні тисяч років тому. Він складається з чашоподібних заглибин та звивистої лінії, викарбуваних у пісковику печери. Приблизно у цей самий час на різного роду портативних предметах (кістка, зуби, бивні та камені), знайдених на місцях стоянок первісної людини, було зроблено прості лінійні знаки. Набори зібраних у пучок різьблених ліній вперше з’являються в центральній та східній Європі; вони набувають певного впорядкування, що дає змогу розпізнавати окремі мотиви: кривулі, хрестики, дуги та набори паралельних ліній.

Цей період, який археологи називають середнім палеолітом (десь між 35000 та 150000 років тому), був визначальним для розвитку розумових і пізнавальних здібностей людини. Це був також час, коли люди набували мореплавних навичок і загони колоністів могли робити переходи до 180 км. Регулярна морська навігація, очевидно, вимагала вдосконалення системи спілкування, тобто мови.

Люди цієї епохи видобували також вохру та кремінь у кількох світових регіонах. Вони почали будувати великі спільні хатини з мамутових кісток і ставити кам’яні мури всередині печер. Та що найважливіше — вони творили мистецтво. В Австралії деякі зразки наскельних зображень з’явилися на світ 60000 років тому, себто в епоху заселення континенту людьми. В сотнях місць є об’єкти, давнішого, як гадають, походження, ніж мистецтво західної Європи. Але впродовж цієї епохи наскельне мистецтво з’являється і в Європі. Найдавніший його взірець із тих, що відомі нам — система з дев’ятнадцяти чашечкоподібних знаків у печері в Франції, викарбуваних на кам’яній скельній плиті, що накривала місце дитячого поховання.

Мабуть чи не найцікавішим аспектом цієї епохи є культурна одностайність, що панувала в тодішньому світі у всіх регіонах заселення. Попри відмінності у знаряддях, безперечно, зумовлених відмінностями в довкіллі, культурна поведінка була дивовижно стійкою. Використання вохри та виразно одноманітний набір геометричних позначок засвідчують існування універсальної мистецької мови поміж архаїчними гомо сапієнсами, у тому числі європейськими неандертальцями та іншими, про яких нам відомо з викопних решток.

Розташовані по колу фігурні зображення (скульптури) вперше з’являються в Ізраїлі (прибл. 250—300 тис. років тому), у вигляді видозмінених природних форм, відтак у Сибіру та центральній Європі (прибл. 30—35 тис. років тому), а вже аж потім у західній Європі. Приблизно 30000 років тому наскельне мистецтво збагатилося складними карбами, виконаними пальцями на м’якій поверхні печер у Австралії і Європі, та трафаретними зображеннями долонь у Франції. Нарешті почали з’являтися двовимірні зображення об’єктів. Найдавніші взірці, створені приблизно 32000 років тому, походять із Франції, за ними йдуть південноафриканські малювання (Намібія).

Близько 20000 років тому (зовсім недавно у поняттях людської історії) між культурами починають формуватися істотні відмінності. Люди епохи пізнього палеоліту в західній Європі започаткували витончені традиції як у скульптурному, так і в графічному мистецтвах ритуального та декоративного вжитку. Десь так 15000 років тому, ця традиція спричинилася до повстання таких славетних шедеврів, як малювання у печерах Альтаміри (Іспанія) та Леско (Франція), а також до появи тисяч майстерно вирізьблених фігурок із каменю, бивнів, кістки, глини та інших матеріалів. То був час найвитонченішої багатобарвності творів печерного мистецтва, мальованих або карбованих певною рукою майстерних вмільців. Проте розвиток графічних традицій в інших регіонах йшов нелегко.

В Азії форми геометричного мистецтва, розвиваючись, утворили надзвичайно досконалі системи, деякі нагадують офіційні записи, інші — мнемонічні емблеми, своєрідні тексти, призначені освіжати пам’ять.

Починаючи приблизно з кінця льодовикового періоду, десь 10000 років тому, наскельний живопис помалу виходить за межі печер. Це було продиктоване не так пошуками нових кращих місць, як (сумнівів тут майже не лишається) виживанням наскельного мистецтва шляхом селекції. Наскельний живопис добре зберігається в сталих умовах глибоких вапнякових печер, але не на скельних поверхнях, більше відкритих для руйнації. Отже, беззаперечне поширення наскельного живопису наприкінці льодовикового періоду свідчить не про зростання мистецької продукції, а про подолання порогу того, що забезпечувало добре збереження.

На всіх континентах, поминаючи Антарктику, наскельне мистецтво нині засвідчує розмаїття мистецьких стилів та культур, прогресивне зростання етнічної багатоманітності людства на всіх континентах, а також розвиток головних релігій. Навіть останній історичний етап розвитку масових міграцій, колонізацій та релігійної експансії — ґрунтовно віддзеркалений у наскельному мистецтві.

ДАТУВАННЯ

Є дві основні форми наскельного мистецтва, петрогліфи (різьблення) та пікторами (малювання). Петрогліфічні мотиви творилися з допомогою різьблення, видовбування, карбування чи шліфуванням скельних поверхонь. У піктограмах на скельну поверхню накладалися додаткові речовини, зазвичай фарба. Ця відмінність дуже важлива, нею визначаються підходи до датування.

Методологію наукового датування наскельного живопису розроблено лише впродовж останніх п’ятнадцяти років. Тож вона перебуває ще на стадії свого «дитинства», і датування майже всього світового наскельного мистецтва залишається в поганому стані. Це, проте, не означає, що ми не маємо уявлення про його вік: часто знаходяться всілякі орієнтири, що дають змогу визначити приблизний чи бодай імовірний вік. Іноді щастить визначити вік наскельного зображення досить точно, особливо, коли фарба містить органічні субстанції або мікроскопічні вкраплення, що уможливлюють датування завдяки наявному в них радіоактивному ізотопу вуглецю. Обережна оцінка результатів такого аналізу може досить точно з’ясувати дату. З другого боку, датування петрогліфів залишається вкрай важкою справою.

Найсучасніші методи ґрунтуються на визначенні віку мінеральних нашарувань, які могли відкластися на наскельному зображенні. Але вони дають змогу визначити лише мінімальний вік. Один зі способів — провести аналіз мікроскопічних органічних речовин, украплених в такі мінеральні нашарування; тут може бути успішно використана лазерна технологія. Для визначення ж віку самих петрогліфів сьогодні придатний лише один метод. Він ґрунтується на тому, що пощерблені під час видовбування петрогліфа мінеральні кристали, мали спершу гострі краї, які з часом затуплювались і заокруглювались. Визначивши швидкість таких процесів на поблизьких поверхнях, вік яких відомий, можна вирахувати і вік петрогліфа.

Трохи зарадити справі датування можуть також кілька археологічних методів. Якщо, наприклад, скельну поверхню вкривають археологічні шари бруду, чий вік можна визначити, їх можна використати для визначення мінімального віку петрогліфів. Часто вдаються до порівняння стильових манер, аби визначити хронологічні рамки наскельного мистецтва, щоправда не дуже успішно.

Набагато надійніші методи вивчення наскельного мистецтва часто нагадують методи криміналістики. Наприклад, складники фарби можуть розповісти, як її виготовлено, якими інструментами та домішками користувалися, звідки брали барвники і таке інше. Людську кров, яку застосовували як скріплювальний засіб у льодовиковий період, виявлено в австралійських наскельних малюваннях. Австралійські дослідники також виявили у різних місцях до сорока накладених один на одного шарів фарби, що свідчить про постійне перемальовування тої самої поверхні протягом тривалого часу. Немов сторінки книги, ці шари доносять до нас історію використання поверхонь митцями багатьох поколінь. Вивчення таких нашарувань тільки починається і може спричинитися до справжнього перевороту в поглядах.

Пилок рослин, знайдених на волокнах пензлів у фарбі наскельних малюнків, вказує, які культури вирощували сучасники стародавніх художників. У деяких французьких печерах характерні рецепти фарби з’ясовувалися за їхнім хімічним складом. За вугільним барвником, вживаним нерідко для малювань, визначали навіть вид дерева, перепаленого на вугілля.

Дослідження наскельного мистецтва перетворилося на окрему наукову дисципліну, і вже користується багатьма іншими дисциплінами, від геології до семіотики, від етнології до кібернетики. Його методологія передбачає увиразнення за допомогою електронного зображення кольорів дуже зіпсутих, майже зовсім вицвілих малюнків; широкий спектр спеціалізованих методів опису; мікроскопічні дослідження слідів, залишених інструментами, та наймізерніших осадів.

ВРАЗЛИВІ ПАМ’ЯТКИ

Так само розроблюються й дедалі ширше застосовуються методи збереження доісторичних пам’яток. Виготовлено копії творів наскельного мистецтва (фрагменти об’єкту чи навіть увесь об’єкт), аби запобігти ушкодженням оригіналів. Та все ж багато доісторичних світових пам’яток перебувають у постійній небезпеці. Кислотні дощі розчиняють захисні мінеральні нашарування, що вкривають багато петрогліфів. Дедалі бурхливіші потоки туристів, розростання міст, промисловий і гірничий розвиток, навіть некваліфіковані дослідження вносять свою лепту в чорну справу вкорочення віку неоціненним мистецьким скарбам.

Автор: Роберт Б. Беднарик.