Язичницька релігія давніх слов’ян. Продовження.

Posted by on November 20, 2016
Журнал Пробудження

Язичницька релігія давніх слов'ян

Рід не боявся фізичної смерті, але його звичаї та вірування очікувала соціальна катастрофа. Слов’янська родо-племіна знать, що набрала сили до кінця I тисячоліття нової ери не могла бути задоволена культом, який ставив на перше місце загальні, родові інтереси. Аристократії потрібна була релігія, здатна обґрунтувати її претензії на владу у виникаючих феодальних державах. Київський князь Володимир намагався використовувати родо-племіні культи в якості державної релігії: у 980 році він поставив ідоли язичницьких богів біля свого теремного двору. Але вже через вісім років князь відчув приреченість цієї спроби і звернувся до готової форми класової ідеології — візантійського християнства. У центрі християнського культу були не сезонні цикли, не божества і демони — уособлення сил природи, але єдиний Бог, який створив природу і людину і очолював цілу ієрархію небесних ангельських чинів, подібну до земної феодальної «ієрархії», очолюваної князями.

Язичництво не потребувало ні єдиного і всемогутнього Бога, ні церкви, що представляє Його на землі, — магічний контакт з природними силами був безпосереднім, святилища типу Перині самі розташовувалися «на волі», в оточенні природи і так само шанувалися священні гаї та джерела. Тому «праведний» гнів хрестителів обрушився на давній взаємозв’язок природи і людини та на капища і богів, що зміцнюють цей взаємозв’язок. Вогнем і мечем хрестили киян і новгородців дружинники Володимира; ідоли, які нещодавно височіли у давньоруських містах, були скинуті у Волхов та Дніпро.

Німецькі феодали під прапором християнізації — «порятунку» язичників — почали свій «натиск на Схід»; зруйновані були культові центри в Арконі і Ретрі. Від зброї хрестоносців гинули цілі племена.

В руках хрестителів, крім цілком реальної лицарської зброї, була також зброя ідеологічна — вчення про загробну відплату. Загробне царство мало цікавило безсмертний рід, до того ж єдність цього роду гарантувала відродження померлого в цьому житті. Але після розпаду родової єдності для людини вже не було гармонії та єдності в народженні і смерті. Християнські пастирі не шкодували фарб: весь арсенал витончених середньовічних тортур використовувався в зображуваній ними картині пекла; навпаки, виблискував рай дорогоцінними каменями і обіцяв вічне блаженство для праведників. А для найбільш впертих язичників можна було влаштувати пекло і на землі…

Серед падаючих родових засад загробні кошмари подіяли — язичницький поховальний обряд поступово став змінюватися християнським. В XI столітті перестали горіти похоронні вогнища — лише слабкі прошарки золи під курганами нагадували про давній звичай трупоспалення. І хоч язичницькі кургани продовжували насипати і в XII столітті, померлі під насипами були поховані в основному вже за християнським обрядом.

Бенкет на весь світ…

Але довго ще в роки неврожаїв нещодавно хрещені люди знову зверталися до волхвів — не могли прийняти нову релігію. З іншого боку, християнська обрядовість, вторглася в сімейний побут, — хрестини, весілля, похорон — відходили на другий план, як тільки у справу вступала вся громада, «світ». Тоді затівався «бенкет на весь світ», який супроводжував будь-яку значну подію сімейного або громадського життя, — його веселощі і розгул були протилежні християнському аскетизму і викликали запеклі нападки захисників нової релігії. Але більше всього веселилися під час «календарних» свят. На Новий рік, свята, веселі юрби ряджених ходили по хатах і брали участь у застіллі, передрікаючи достаток гостинним господарям. Серед них неодмінно був чоловік, ряджений конем або цапом — тваринами, здавна пов’язаними з культом родючості. Масляна, проводи зими, завершувалася інсценуванням похорону: опудало масляної розривали на полях, як колись, згідно давньоєгипетського міфу, розривали бога рослинності Осіріса, який піднімався потім з землі новим врожаєм. Померти, щоб народитися, — так розуміли смерть язичники.

Церква прагнула будь-якими способами підпорядкувати своєму контролю народне життя: свята включалися в церковний календар (такі Великдень, Трійця, Івана Купала), чергувалися з постами. Язичницькі боги підмінялися новими «святими» заступниками. Перуна змінив біблійний громовержець Ілля Пророк, скотського бога Велеса — святий Власій, Мокош — Параскева П’ятниця. Демони, що населяли навколишній світ, були оголошені нечистю, бісами. І ось переплетення у так званому «побутовому православ’ї» стародавніх марновірств і християнських догм породило своєрідне «двовір’я». Культурі християнсько-феодальній, протистояла офіційна святкова народна культура. Народні урочистості звільняли від почуття соціального гніту, бо відновлювали втрачену в офіційному житті рівність; вони визволяли також від страху смерті, бо відновлювали єдність безсмертного людського роду.

Автор: В. Петрухін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers