Рід не боявся фізичної смерті, але його звичаї та вірування очікувала соціальна катастрофа. Слов’янська родо-племіна знать, що набрала сили до кінця I тисячоліття нової ери не могла бути задоволена культом, який ставив на перше місце загальні, родові інтереси. Аристократії потрібна була релігія, здатна обґрунтувати її претензії на владу у виникаючих феодальних державах. Київський князь Володимир намагався використовувати родо-племіні культи в якості державної релігії: у 980 році він поставив ідоли язичницьких богів біля свого теремного двору. Але вже через вісім років князь відчув приреченість цієї спроби і звернувся до готової форми класової ідеології — візантійського християнства. У центрі християнського культу були не сезонні цикли, не божества і демони — уособлення сил природи, але єдиний Бог, який створив природу і людину і очолював цілу ієрархію небесних ангельських чинів, подібну до земної феодальної «ієрархії», очолюваної князями.

Язичництво не потребувало ні єдиного і всемогутнього Бога, ні церкви, що представляє Його на землі, — магічний контакт з природними силами був безпосереднім, святилища типу Перині самі розташовувалися «на волі», в оточенні природи і так само шанувалися священні гаї та джерела. Тому «праведний» гнів хрестителів обрушився на давній взаємозв’язок природи і людини та на капища і богів, що зміцнюють цей взаємозв’язок. Вогнем і мечем хрестили киян і новгородців дружинники Володимира; ідоли, які нещодавно височіли у давньоруських містах, були скинуті у Волхов та Дніпро.

Німецькі феодали під прапором християнізації — «порятунку» язичників — почали свій «натиск на Схід»; зруйновані були культові центри в Арконі і Ретрі. Від зброї хрестоносців гинули цілі племена.

В руках хрестителів, крім цілком реальної лицарської зброї, була також зброя ідеологічна — вчення про загробну відплату. Загробне царство мало цікавило безсмертний рід, до того ж єдність цього роду гарантувала відродження померлого в цьому житті. Але після розпаду родової єдності для людини вже не було гармонії та єдності в народженні і смерті. Християнські пастирі не шкодували фарб: весь арсенал витончених середньовічних тортур використовувався в зображуваній ними картині пекла; навпаки, виблискував рай дорогоцінними каменями і обіцяв вічне блаженство для праведників. А для найбільш впертих язичників можна було влаштувати пекло і на землі…

Серед падаючих родових засад загробні кошмари подіяли — язичницький поховальний обряд поступово став змінюватися християнським. В XI столітті перестали горіти похоронні вогнища — лише слабкі прошарки золи під курганами нагадували про давній звичай трупоспалення. І хоч язичницькі кургани продовжували насипати і в XII столітті, померлі під насипами були поховані в основному вже за християнським обрядом.

Бенкет на весь світ…

Але довго ще в роки неврожаїв нещодавно хрещені люди знову зверталися до волхвів — не могли прийняти нову релігію. З іншого боку, християнська обрядовість, вторглася в сімейний побут, — хрестини, весілля, похорон — відходили на другий план, як тільки у справу вступала вся громада, «світ». Тоді затівався «бенкет на весь світ», який супроводжував будь-яку значну подію сімейного або громадського життя, — його веселощі і розгул були протилежні християнському аскетизму і викликали запеклі нападки захисників нової релігії. Але більше всього веселилися під час «календарних» свят. На Новий рік, свята, веселі юрби ряджених ходили по хатах і брали участь у застіллі, передрікаючи достаток гостинним господарям. Серед них неодмінно був чоловік, ряджений конем або цапом — тваринами, здавна пов’язаними з культом родючості. Масляна, проводи зими, завершувалася інсценуванням похорону: опудало масляної розривали на полях, як колись, згідно давньоєгипетського міфу, розривали бога рослинності Осіріса, який піднімався потім з землі новим врожаєм. Померти, щоб народитися, — так розуміли смерть язичники.

Церква прагнула будь-якими способами підпорядкувати своєму контролю народне життя: свята включалися в церковний календар (такі Великдень, Трійця, Івана Купала), чергувалися з постами. Язичницькі боги підмінялися новими «святими» заступниками. Перуна змінив біблійний громовержець Ілля Пророк, скотського бога Велеса — святий Власій, Мокош — Параскева П’ятниця. Демони, що населяли навколишній світ, були оголошені нечистю, бісами. І ось переплетення у так званому «побутовому православ’ї» стародавніх марновірств і християнських догм породило своєрідне «двовір’я». Культурі християнсько-феодальній, протистояла офіційна святкова народна культура. Народні урочистості звільняли від почуття соціального гніту, бо відновлювали втрачену в офіційному житті рівність; вони визволяли також від страху смерті, бо відновлювали єдність безсмертного людського роду.

Автор: В. Петрухін.