Язичницька релігія стародавніх слов’ян

Posted by on November 18, 2016
Журнал Пробудження

релігія давніх словян

Слов’янському язичництву не пощастило. Його міфи не були записані, тому що писемність в слов’янських землях з’явилася одночасно з християнством в кінці І тисячоліття нової ери. Літописці середньовіччя з більшим задоволенням описували повалення язичницьких ідолів князями-хрестителями, ніж «погані» вірування народу. Правда, твори народної творчості — обрядові пісні і казки пізніших епох — донесли до нас залишки давнього слов’янського світогляду, але в них майже нічого не говорилося про колишню культуру і богів. Один з допитливих ще дореволюційних дослідників язичницької старовини Е. В. Анічков, що зібрав у своїй книзі «Язичництво і Давня Русь» всі середньовічні свідоцтва про давньоруське язичництво, прийшов до нерадісного висновку. «Особливо убого було язичництво Русі,— писав він,— жалюгідні його боги, грубі культи та звичаї».

Анічков не думав, що скинуті кумири зможуть знайти друге життя. Ще в 1848 році у річці Збруч (притока Дністра) був знайдений кам’яний ідол: на його чотирьох гранях містилися рельєфи з міфологічними персонажами, а верх був увінчаний давньоруською шапкою, з-під якої дивилися в різні сторони світу чотири кам’яних обличчя. Ідола змусили говорити дані порівняльної міфології.

Збручський ідол

У міфологічній космогонії багатьох народів весь світ був розділений на три космічні зони: землю людей, пекло і небесне царство богів. Очевидно, що три яруси рельєфів на збручському ідолі пов’язані з цими космічними зонами: внизу — боги пекла, підтримують землю, в середній частині — люди (дві жінки і двоє чоловіків), у верхній — вище божество зі священними атрибутами: ритоном, мечем і конем. Тими ж атрибутами був наділений західнослов’янський бог Святовит (Свантовит), чотирьохликий ідол якого стояв у храмі Аркони, релігійного центру на острові Руян (Рюген) в Балтійському морі. Меч — символ бога війни, питний ріг (ритон) і жертовний кінь — символи вищої жрецької влади і культу родючості. Таким чином, збруцький ідол втілював цілу світоглядну систему давнього слов’янства: загальна картина світу поєднувалася з символами найважливіших соціальних функцій — військової, релігійної та господарської. Всі ці функції зосереджувало вище «всевидюче» (чотирьохлике) божество.

Загальнослов’янським богом, який об’єднував ті ж важливі для давніх слов’ян якості, був громовержець Перун, небесний бог війни, який звільняв, згідно з міфом, загальним для всіх індоєвропейських народів, плодоносні води в поєдинку з жахливим змієм. Святилище Перинь — культовий центр цього бога було розкопане археологами під Новгородом. Святилище мало форму восьмипелюсткової розетки діаметром близько двадцяти метрів. В центрі стояв дерев’яний ідол Перуна. В пелюстках розетки, заглиблених у землю, горіли вогнища. На переконання новгородців, дим цих вогнищ повинен був донести їх жертви і прохання на небо. Самий сильний вогонь горів, судячи з скупчень вугілля, в чотирьох пелюстках, орієнтованих по сторонах світла.

Ідол бога, який розташовувався в центрі священного простору, з’єднував землю людей, «моделлю» якої служило святилище, з небом — як і збручська статуя. Сам ідол не зберігся — його зрубали у 988 році, коли Добриня хрестив Новгород і знищував язичницькі святині.

У Великому Радені німецьким археологам вдалося майже повністю відновити слов’янський храм. Знахідки черепів жертовних тварин — коней і бика — на території храму цілком узгоджуються з наведеними вище описами слов’янських богів, атрибутами яких були коні і ритони-роги. Невідомо, чи стояли в храмі ідоли, але дві основні опори покрівлі та дубові бруси, що оформляли стіни храму ззовні, були з людськими зображеннями.

Інше, більш скромне слов’янське святилище, розкопане В. П. Русановою біля річки Гнилоп’ять на Житомирщині, теж, якщо дивитися на нього зверху, мало обриси людської фігури. Поглиблення в землі зберегли залишки вогнищ та жертвоприношень (перепалені кістки бика та півня), а також ямки від дерев’яних стовпів, які служили, ймовірно, підставами ідолів. У північному виступі біля грубо обтесаного каменю-жертовника лежала кам’яна стріла. Кам’яні стріли, як і белемніти (скам’янілі молюски), носили у слов’ян назви «громових», або «перунових» стріл і служили оберегами від блискавки і нечистої сили. Кам’яними стрілами-блискавками громовержець Перун вражав своїх ворогів. Але в святилищі знайдені також і знаряддя жіночого ремесла — пряслиця. З прядінням пов’язано єдине жіноче божество східнослов’янського пантеону — Мокош. Чи було святилище на Гнилоп’яті зменшеною подобою київського капища, де князь Володимир поставив ідоли богів у 980 році, або тут шанувались місцеві божки — не ясно.

За образом і подобою своєю

Антропоморфні боги слов’ян уособлювали природні стихії: Перун — грозу, Стрибог — вітер, Хорс, Дажбог — сонце, від Велеса залежала плодючість худоби і т. д. Магічними прийомами первісні люди намагалися підпорядкувати собі стихії: сонце повинно було світити, хмари проливатися дощем тоді, коли це необхідно було людині.

«Теоретичне» — міфологічне осмислення світу робило його зрозумілим, доступним розуму, розчленило всесвіт на елементарні частини і впорядковувало їх, як на збручському ідолі.

Слов’янські святилища були орієнтовані по сторонах світу — пов’язані з елементарним розчленованим космосом. Але частини всесвіту і стихії були також олюднені або підпорядковані антропоморфним божествам: північно-західні сусіди слов’ян — скандинави — сторони світу представляли у вигляді карликів, що носили імена — Захід, Схід, Північ і Південь. І, звичайно, це не випадково, адже з істотами і богами, подібними людям, можна було домовитися, вступити в нормальні відносини. Святилища служили для підтримання таких відносин, космічна (природна) символіка їх поєднувалася з антропоморфною; ідоли богів як би пронизували весь світ, пов’язуючи пекло, землю і небо.

Людськими рисами наділялися і ті незліченні демони, що населяли ліси (лісовики), джерела (водяні), поля (полудниці). Мавки, русалки та інші духи оточували людину всюди: навіть вдома господарський домовик нагадував про себе недбайливим господарям. Берегині і рожаниці сприяли сімейним підприємствам. Всі ці демони, що одержали згодом зневажливе прізвисько «нечисті», не були настільки могутні, як боги (у науці уявлення про них відносять до розряду «нижчої міфології»). Проте вони могли шкодити або допомагати людині, і краще вже було заручитися їх підтримкою: піднести трохи їжі, вмовити.

Але головними помічниками у всій життєдіяльності шанувалися предки, що називалися пізніше дідами, батьками. Небіжчики після похорону віддалялися в інший світ, але той світ мислився не тільки як далека загробна обитель: інший світ починався відразу за межами первісної общини та її господарств. Померлі, які залишили свій рід, перейшли в інший, природний світ, зливалися в уявленні нащадків з тими ж демонами, що втілювали сили природи. Однак будучи пов’язаними з людським родом і шанованими їм, предки ставали як би «агентами» людей в іншому світі, провідниками їх бажань. Тому всі господарські — «календарні» — свята слов’ян неодмінно супроводжувалися поминанням-шануванням предків, годуванням їх вдома чи на цвинтарях.

Чим інтенсивніше ставала господарська діяльність у періоди підготовки або збору урожаю, тим частіше влаштовували поминки. Поминки об’єднували предків і нащадків за загальним бенкетом. Ймовірно, рештки жертвоприношень, виявлені в слов’янських храмах і святилищах, пов’язані з такими бенкетами — недарма ідоли тримали в руках ритони, беручи участь у трапезі.

Бенкет — головне свято не тільки загальних «календарних» свят, але і приватних «сімейних» обрядів. Народження дитини, весілля і похорон відзначалися родом за бенкетним столом. Смерть не страшила вічний і безсмертний рід — вважали, що померлий відроджувався в нащадку, тому у слов’ян, як і у багатьох інших народів, прийнято було називати новонародженого ім’ям діда. Рід святкував своє оновлення і відродження — звідси парадоксальне, з сучасної точки зору, поєднання жалоби, голосінь і ритуальних веселощів, еротичних обрядів на похоронах, описаних стародавніми авторами і збереженими в народній культурі до недавнього часу.

Звичай похоронної тризни — військових ристаній та ігрищ — покликаний продемонструвати силу і життєздатність роду, що протистоїть смерті. Життя людського колективу — цикл відроджень в рамках вічного роду — було подібне сезонному циклу воскресіння природи. Предки, які проникають у світ природи і керують явищами, пов’язували природу і людський рід, включали його в природний цикл відродження через смерть. Але рід виявився не вічним, і не вічні були його боги.

Далі будет.

Автор: В. Петрухін.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers