Єрусалим. Сюди приходив Бог. Початок.

Posted by on

Єрусалим

Якщо забуду тебе, Єрусалиме, забудь мене правиця моя. Прилипни язик до гортані моєї, якщо не буду пам’ятати тебе.
(Псалт. 136-5)

Жовтий пісок. Лискучий оксамит ослячих боків. Розпечене повітря тече по горбах. Час тут нічого не змінив. І хоча досвідчене око городянина вже вишукує в стародавньому пейзажі то високовольтну лінію, то далекий грайливий пластик рекламних плакатів, внутрішній зір вперто заперечує ці деталі. Уява схожа міражу — картини виникають нізвідки. Ми мчимо по шосе на потужному лендровері, люб’язно наданому нам компанією «Цар Соломон». Ми могли б попросити і вертоліт, але здалося незручним дивитися на святу землю звисока. Порівнялися з автобусом, який віз туристів на коротку екскурсію до Єрусалиму. Ах, як погано, як недоречно це звучить — «автобус». Автобусам не місце тут! На лагідному ослі, на безтурботному верблюді, на нервовому арабському скакуні треба в’їжджати в Місто Світу — не на машині!

Особливо гарні були б дромадери. Як славно вони рухалися один за одним, заколисуючи сідоків до сонної одурі. Ті, засинаючи, втрачали б свої валізи, сумки, пакунки — на потребу всім блукаючим у пустелі — ось тобі сік лимонний натуральний, парасолька, нові кеди, а в правій кишеньці під блискавкою — порошки від шлунка. Але паломники, незважаючи на втрати, відважно не поспішають вперед, оскільки і верблюди ніколи не поспішають, а що до бігових бойових верблюдів, то я особисто в цей міф не вірю. Щось змінюється, і я починаю відчувати велич моменту — на горизонті з’явився Єрусалим. В Єрусалимі жив Бог. В Єрусалимі Він помер. В Єрусалимі Він воскрес, і до Єрусалиму Він повернеться. Така біографія міста.

Єрусалим

У книжці польської письменниці Наталії Роллечек «Дерев’яні чотки» є епізод, що оповідає про те, як дівчаток, монастирських вихованок, змусили писати твір на тему «Якою б я побудувала будиночок для Бога». (Польська молодіжна католицька організація «Євхаристійна Круцьята» взагалі любила спантеличувати дітей писанням подібних трактатів.) Перша премія дісталася дівчинці Цілині, яка «створила» будинок з сяючих хмар, перевитих трояндами, з хорами коліноприклонних ангелів навколо. А дівчинку Рузю черниці вилаяли і поставили в кут, тому що господарська Рузя поставилася до питання серйозно і списала десять сторінок пасажами наступного роду: «Дворик Господа не треба мостити каменем, тому що від каменя у домашньої птиці шкодяться ноги, нехай він краще буде покритий піском з тирсою. Дах повинен бути ретельно просмолений — інакше доведеться ставити тазики. Постіль треба щотижня вивішувати на просушку — щоб не заводилося клопів і вогкості. Вікна не повинні бути дуже маленькими, але і не надто великими, а то вугілля не напасешся. Дерев’яні підлоги потрібно протирати насухо…». А адже Рузя теж була права…

«І зробив він у домі вікна гратчасті, глухі з укосами… І покрив він стіни храму зсередини з кедрових дощок, від підлоги храму аж до стелі всередині обклав деревом, і підлогу храму покрив кипарисовими дошками… І горнята, і лопатки, і кропильниці. Всі речі, які поробив Хірам цареві Соломонові для господнього храму були з полірованої міді… І побудував внутрішній двір з тесаного каменю… (тут, звичайно, недолік, привіт курячим лапам)… і біля входу в храм зробив одвірки чотирикутні з олійного особистого дерева…»

Дім Бога свого починав будувати цар Давид. Народу, що перейшов від поневірянь по Єгипетській пустелі до осілого способу життя у власній тільки що завойованій державі, більш негоже було тримати Бога в похідному наметі — скинії. Польова ставка головнокомандувача повинна була перейти в постійну резиденцію, раз прийшла пора взятися за управління державою. Але закінчення робіт випало на долю Соломона. Місцем будівництва була обрана Сіонська гора — саме тут колись на жертовнику лежав слухняний син Ісаак, очікуючи благочестивої смерті від свого батька Авраама. Жорстокі випробування посилають ревниві і люблячі. А Бог Ізраїлю саме такий. Розмах будівництва був колосальним:

будівництво храму

«…у Соломона було сімдесят тисяч носіїв тяжкості та вісімдесят тисяч каменотесів в горах, крім трьох тисяч начальників, поставлених Соломоном над роботою для нагляду за народом, який працював».(3-я Царств)

Три тисячі начальників — таке будівельно-монтажне управління може впоратися і з будиночком для Бога. Технічне керівництво будівництвом здійснював Хірам-мідник, який виконував для храму ливарні та ковальські роботи. З Хірамами в історії створення храму відбувається деяка плутанина, оскільки ще один Хірам — на цей раз вже Фінікійський цар — взявся забезпечувати постачання будматеріалів. Керівництво поставками доручили Хіраму тому, який у свій час був нерозлучним приятелем батька Соломона Давида і неодноразово качав на могутніх колінах маленького Соломона. Хірам взявся за справу рішуче — величезні ліванські кедри і кипариси застогнали під сокирами дроворубів-сидонян, «бо ти знаєш, що у нас немає людей, які вміли б рубати дерева так, як сидоняни» (3-я Царств), потім, пов’язані у плоти, дерева сплавлялися по морю. В каменоломнях витесувались гігантські блоки на храмові стіни, по всьому царству збирали мідь і золото для лиття та інкрустацій. Храм вражав своєю міццю, пахнув кипарисовими смолами і виблискував золотом.

Коли храм був готовий, відбулася церемонія урочистого відкриття (за легендою, туди зібралися всі ізраїльтяни). Під захоплені крики публіки священики колоною пройшли в святилище, несучи головну святиню євреїв — ковчег завіту Господнього, в якому знаходилися кам’яні скрижалі із заповідями, складеними Мойсеєм під диктовку Бога. Священики дбайливо встановили ковчег під охоронними крилами херувимів. І тоді сталося диво. Величезна темна хмара заповнила весь храм перед обличчям збентеженого народу. І Бог сказав Соломонові, що відтепер Він буде мешкати в цьому храмі і зберігати народ Ізраїлю, поки той збереже вірність Йому. «Якщо ж ви і сини ваші відступите від Мене, і не будете дотримуватися заповідей Моїх та уставів Моїх, що Я дав вам, і підете, і будете служити іншим богам і поклонятися їм, то Я вигублю Ізраїль з лиця землі, яку Я дав йому, і храм, що Я освятив для ймення свого, відкину від лиця Мого, і буде Ізраїль за приповістку та за посміховище серед усіх народів. І про храм цей високий кожен, хто проходить повз нього, жахнеться і свисне, та й скаже: За що Господь зробив так з цією землею і з цим храмом?»

Ми уважно слухаємо розповідь нашого гіда, шановного професора Марка Зелікмана. Ми, звичайно, багато чого знаємо з історії будівництва храму, але одна справа читати про нього в книгах, інша — стояти посеред священного града Єрусалима, прислухаючись до відгомону древніх стін, які своїм мовчанням засвідчують правдивість розповіді. Вимовляючи останню грізну фразу: «За що Господь зробив так з цією землею…», Марк піднімається зі сходинки, на якій він так затишно сидів, обтрушує широкою долонею піщаний пил з колін і веде нас до храму.

Тепер настав і наш час жахатися та свистіти. Храму, осяяного славою Господньою, не було зовсім. Замість нього на Храмовій горі стоїть мечеть «Купол скелі». Мусульмани шанують це місце нарівні з Меккою та Мединою — сюди у свій час прилітав Пророк Магомет на своєму дивному коні ель-Бураці. У ель-Бурака були крила, як у Пегаса, обличчя прекрасної жінки та хвіст павича. На вершині гори Магомет зустрів архангела Джабраїла (Гавриїла), який проводив його в небо на зустріч з Аллахом. В пам’ять про цю дивовижну подорож і була побудована кругла блакитна мечеть з золотим візантійським куполом (архітекторами мусульманського храму були греки-християни).

Мечеть Купол Скелі

А від храму залишився шматочок Західної стіни, збудований колись на кошти самих бідних мешканців Єрусалиму — таку малість Бог залишив євреям. Все інше винищили римляни. (Варвари, що зруйнували колись Рим були добрішими до Капітолію.) Втім, імператора Тита, за часів якого був зруйнований храм, теж можна зрозуміти — численні єврейські повстання, об’єднані істориками в єдину Іудейську війну, знекровлювали римську армію. Рим був змушений посилати на південний фронт все нові свіжі сили. Маленький народ — вічний бранець то єгиптян, вавилонян, персів, то еллінів, то латинян — в який раз відчайдушно боровся за свою незалежність.

Вже у двадцятому столітті нацисти-теоретики (в обґрунтування своєї людожерської ідеології), в числі «підлих особливостей» євреїв, вказували на притаманну «унтерменшам» боязливість. Однак вороги стародавніх євреїв, що филистимляни, що римляни, були дуже добре знайомі з їх здатністю при будь-якій небезпеці хапатися за зброю, що першою потрапила під руку — хай хоч за ослячу щелепу — і розганяти тою щелепою недоброзичливців. Зрештою, це і змусило Рим стягнути в Юдею відбірні легіони та кинути їх на Єрусалим.

облога Єрусалима римлянами

Обложене місто протрималося три з половиною роки. Кінець був неминучий. Були відрізані всі можливості доставки в місто їжі і води. Всякого, хто намагався пробратися через лінію облоги, розпинали на хресті. У хід були пущені тарани та наведені підвісні мости. Римляни хлинули в місто, винищуючи на своєму шляху все живе. Небагатьох вцілілих чекало рабство, в кращому випадку. Але більшість полонених було або згодоване левам на аренах, або скинуто з Тарпейської скелі в Римі — на потіху тріумфаторам. Римляни перетворили Єрусалим в пустелю і назвали це умиротворенням. Храм був спалений, а після, найбільшими зусиллями, розібраний…

По суботах тут заборонено фотографувати. Субота — вихідний день, а фотографування — як ніяк, робота. Сьогодні четвер. Ми підходимо до Стіни Плачу. Тут ми розділяємося — як і в багатьох релігіях у святих місцях чоловіки і жінки повинні перебувати окремо. Ліву частину стіни мені споглядати не дозволено, ліва сторона — для чоловіків. Втішаючись думкою, що нашому фотографу ніколи не побачити масу цікавого на моїй стороні, йду направо. Без Марка я відчуваю себе незатишно, мені здається, що залишена напризволяще, я можу пропустити щось важливе. Шкода. Зате у мене є серйозна справа, мені потрібно надіслати записочку Богу.

Стіна Плача

Стіна служить поштовою скринькою Господа. Кожна тріщинка, кожен крихітний виступ щільно забиті папірцями. Ймовірно, в основному це прохання. Людям властиво просити кохання, надії, щастя. Я не встигла обдумати свої бажання і на ходу накарябала у своїй записці: «Привіт. У мене все добре». Нехай це буде моєю вдячністю. Вже на підході до Стіни я пригадала кілька зовсім невідкладних прохань, але переписувати було якось ніяково. І моя записка зашурхотіла на вітрі, гублячись серед безлічі інших прохань, молитов, подяк. Вранці араби-двірники вимітають з площі білі вихори листів, вже прочитані і прийняті Богом.

Далі буде.

Автор: Тетяна Олійник.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers