Єва або Діва

Posted by on March 27, 2015

Адам і Ева

Про роль і місце жінки в сучасному суспільстві говорять багато і суперечливо: одні, прихильники консервативної лінії в «жіночому питанні», наполягають на її негайному поверненні до сімейного вогнища, обмеженому відомою тріадою «кіндер – кірсі – кюхен» («діти – церква – кухня»). Деякі неоконсерватори, стурбовані демографічним і моральним виродженням людства, вважають, що таке «повернення жінки» стане панацеєю від усіх громадських недуг. Їх опоненти, яких у минулому столітті назвали б «прогресистами», ратують, навпаки, за дедалі активнішу участь жінки в політиці: на їхню думку, тільки вона зможе приборкати войовничий норов політиків-чоловіків, які з кожного приводу беруться за зброю.

Втім, в хаосі соціальних навчань можливо розібратися, лише маючи на увазі православно-церковний погляд на цей предмет. Але тут, як не дивно, ми стикаємося з парадоксальною ситуацією: з одного боку, Церква засуджує Єву – винуватицю гріхопадіння першолюдини (а отже, і всього людства), але, з іншого боку, – звеличує Діву – винуватицю (тобто в перекладі з церковнослов’янської – причину) нашого спасіння в Боголюдини, Якого народила Вона без гріха.

Так от, між двома цими полюсами – Єви і Діви – протягом двадцяти століть оберталося все «жіноче питання». Коли жінку потрібно було возвеличити, їй говорили про Богородицю-Мадонну і про наступну за Нею низку святих подвижниць; але коли, навпаки, жінку треба було вилаяти, їй нагадували про незліченну низку блудниць – «дочок Єви». А «ідеал Мадонни і ідеал содомський» (за Достоєвським) з’єдналися в зіпсованій голові сучасної людини в образі трансконтинентальної еротичної співачки, що узурпувала ім’я Винуватиці нашого Спасіння.

… Але між тим візантійська церковна історія пропонує нам повчальний життєпис Кассії, царської нареченої. Будучи обраною імператором Феофілом з довгого ряду дівиць, що шанобливо вишикувалися на імператорських оглядинах, вона, як володарка неждано-негадано випавшого їй щасливого лотерейного квитка, виявила дивну для оточуючих норовистість і, користуючись вдалим слівцем вже згаданого класика, «повернула квиток», що обіцяв їй завидну доля візантійської імператриці.

А сталося це так. Вручаючи Кассії золоте яблуко – символ вибраності, – імператор Феофіл, знаючи про богословську ерудицію (що у Візантії було в порядку речей) благородної дівиці, вирішив випробувати не тільки її мудрість, але і її покірність. «Від Єви все зло», – сказав Феофіл. «Від Діви все добро», – відповіла Касія. «Єва – мати падіння», – не здавався імператор. «Діва – Мати спасіння», – не поступалася дівиця. І в підсумку, вигравши богословський спір, Касія кинула смиренний виклик світу і його благам, з шляхетною гідністю відмовившись від променистої перспективи власного благоденства. Так Візантія втратила ту, яка могла б стати однією з найблискучіших її імператриць. Але так Церква і придбала ту, яка стала чи не найбільшою витонченою з її церковних поетес (вірніше, поетів, тому що сама по собі Поезія не має статі).

Віддавши всі свої гроші на устрій жіночого монастиря, Касія стала його настоятелькою, присвячуючи все своє дозвілля творенню церковних співів. У наступні століття її твори старанно списувалися в архів і цілеспрямовано виводилися з вжитку тими суворими церковними мужами, які – слідом за імператором Феофілом – вважали, що «від Єви все зло» і що, отже, жінка, навіть і одягнена в чорні ризи, нічого душеспасительного, розумного і красивого створити не може. Частина творів Кассії так і пропала, частина їх існує анонімно (або, можливо, під чужими іменами), але один – і, безсумнівно, найдосконаліший – її спів переміг і над заздрістю, і над забуттям, і над упередженням тих, хто вважає, що «Єва – мати падіння» (а, з іншого боку, хто з цим посперечається?).

…Коли в урочистий і скорботний день Великої Суботи, напередодні винесення плащаниці з храму, всі завмирають в священному очікуванні, хор співає щось прекрасне, суворе і… дивно ніжне: «Хвилею морською скрившаго давніше гонителя мучителя, під землею скриша врятованих отроки ; але ми, яко тієї дівчини, Господеві напуваємо, славно бо прославився» («Того, Хто в давнину приховав в пучині Чорного моря військо фараона, діти врятованих – стародавніх ізраїльтян, виведених Богом з рабства, – приховали тепер під землею, поховавши Розп’ятого. Але ми, як тієї дівчини, оспівуємо Господа, Який навіть і в похованні Своєму урочисто прославився»). Це – перший із ірмосів канону Великої Суботи, авторство яких ніхто не посмів би оспорити у Кассії, імператорської нареченої, яка відкинула земного царя заради Царя Небесного. У цьому каноні чується нам рідкісна навіть для стійких мужів мужність віри, мужність уповання, але чується також і незаглушена мірна хода строгих віршів, ніжне жіноче очікування – очікування «тієї дівчини», яка ґрунтовно, по-чоловічому, вірує (це чоловіча справа: богословствувати і тлумачити пророків), але по-жіночому, одним тільки серцем, а не розумом, сподівається.

…А насправді ніякого «жіночого питання» не існує: є загальне для всього людства питання стояння у вірі, самостояння, яке «в хвилини фатальні» будь-якої історії – і Священної, і громадянської – випадає, як це не дивно, на частку жінок: вони, перш ніж вдаватися до роздумів, «чому це важливо по-п’яте», сумують і страждають. І жіночий досвід страждання – за віру – перемагає чоловічий досвід довгих діалектичних роздумів про те, якою дорогою йти вірніше і безпечніше. «У важку хвилину життя» серце, а не розум підказує жінці єдино вірне рішення – і тим більше вірне, чим більш парадоксальне. Це тільки в поганих романах, що представляють собою «переклад з іноземної», жінка йде в монастир від нещасного кохання, кидаючи смішний і гордий виклик «місту і світу». Насправді ж – якщо, звичайно, дійсність ця висока – монастир – це (якщо згадати вислів з дещо застарілого лексикону) «передній край боротьби» за перетворення людини і, відповідно, «міста і світу».

І тепер ми знову змушені повернутися до сакрального питання про «жінку та суспільство», вдавшись до антиномії. Тільки на відміну від попередньої («Єва – мати падіння», «Діва – Мати спасіння») ця антиномія стосується актуального питання про жіноче рівноправ’я. Звернувшись до Старого Заповіту, ми виявимо, що за своїм походженням жінка не тільки вторинна по відношенню до чоловіка (сам епізод створення Єви з ребра Адама настільки часто обігравався карикатуристами і гумористами, що його серйозно-буттєво і трагічне значення майже не займає нашої уяви), але й існує то вона лише в якості його «помічниці». (У віднесеній до старозавітних часів легенді про створення світу говорилось про те, що «помічника» або «помічницю» Адам змушений був вибирати з числа приведених до нього домашніх тварин. І тільки тому, що жодна з них повною мірою не володіла всіма необхідними для ведення домашнього господарства якостями, Богу довелося створити жінку.) А якщо так, то винайдений гострословами афоризм «жінка – друг людини» має під собою абсолютно реальні біблійні підстави.

А як же – у світлі книги Буття – ставилося «жіноче питання» євангелістами і апостолами? З числа останніх з вичерпною повнотою висловився на цей рахунок апостол Павло, згідно з яким християнське вчення торжествує «поверх бар’єрів» – як етнічних, так і статевих: «У Христі немає ні юдея, ні елліна, ні чоловічої статі, ані жіночої». І ось саме ці слова і варто було б покласти в основу тієї справжньої, а не фальшивої соціально-духовної емансипації, яка, на жаль, ще не починалася.

Таким чином, одно неправі (якщо дивитися на все «під знаком вічності», під знаком Євангелія) як сучасні апологети емансипації (це в основному феміністки), так і сучасні псевдоконсерватори, що намагаються обґрунтувати свою тезу про доброчесну християнку («кіндер – кірсі – кюхен») посиланням на Новий Завіт і новозавітну церковну практику. На жаль, слова апостола Павла про рівність (у Христі!) чоловіків і жінок, що настільки рішуче змінили старозавітну думку з цього приводу, були геть не почуті людьми, які на словах сповідують апостольське вчення.

Втім, в першохристиянські часи проголошена апостолом «рівність у служінні» дійсно існувала. І існувала вона, крім іншого, у вигляді інституту діяконіс – жінок церковно- і священно-служительок, які не тільки дбали про готування неофітів до хрещення і про їх християнське виховання, але навіть і про церковні судини та облачення. Справедливості заради треба сказати, що дияконіси існують у православній Церкві і зараз, хоча – з точки зору більшості священнослужителів – таке явище варто лише терпіти як «менше зло» – терпіти до тих пір, поки чоловіки не визнають, що служіння храму почесно і вигідно навіть і для них.

З одного боку, це дійсно було б бажано: хто з нас в тій чи іншій мірі не страждав від буркотливих і крикливих церковних прислужників-жінок у чорних халатах, що б’ють – не гірше лікарняних нянечок – прихожан швабрами по ногах і мегафоним голосом роблять тим же прихожанам строгі зауваження? Ось грішним ділом і подумаєш: якби цього суєтного жіночого духу тут було б поменше… А з іншого боку, факт залишається фактом: вся «матеріальна частина» будь-якого храмового господарства – протягом кількох останніх десятиліть – лежала і лежить в основному на жінках, яким варто було б – цілком офіційно – надати статус діяконіс, що приєднуються до цього високого звання через особливий чин посвячення (зрештою, за канонами – зараз, на жаль, майже забутими, – співочі та читці теж не наймалися, а поставлялися, приносячи, з одного боку, майже монаші обіти і, з іншого боку, отримуючи – як знак свого чину і сану – стихарі, церковно-служительні облачення).

Втім, питання про «жінку і Церкву» варто було б ставити куди більш загально, оскільки Церква – це не тільки і не стільки храм, скільки живуча за євангельськими законами «громада вірних». І ось тут-то знову буде доречним згадати про долю Кассії і про долю її творчості. Справді, що вона зробила? – Всього-на-всього підтвердила самим своїм життям теоретично ніким не оспорюване євангельське вчення про рівноправність чоловіків і жінок у Христі (оскільки – всупереч старозавітній тезі про вторинність жінки – і ті й інші «водою і духом» народжуються одночасно, Боговтіленням і Воскресінням). І ось саме за це Касія і постраждала. Спочатку – за життя – від благочестивого імператора, який забув про християнське первородство «всякої людини, що йтиме в світ» заради дохристиянського первородства чоловіка. Потім – після смерті, коли каноністи старанно виганяли її ім’я зі сторінок написаних нею ж творів…

Саме цією же логікою керуються і сьогоднішні псевдоконсерватори, які ревниво підозрюють у всякій жінці, що береться за перо або виходить на політичну сцену, приховану феміністку, яка ось-ось приведе за собою натовп «нових амазонок». На жаль, побоювання ці безпідставні, тому що жінка, чиє серце не спить навіть тоді, коли спить вона сама, виступає, як правило, лише «від першої особи» – на свій страх і ризик. З готовністю байдуже приймати як хвалу, так і хулу.

Автор: О. Газізова.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers