Два місяці, і ночі чорнота.
Я такого чуда ще не бачив:
Праворуч –
під покровом краса,
Зліва –
краса без покривал.

Так описав свій любовний трикутник сучасний пакистанський поет. Дві його вершини – дві жінки: одна – стримана і недоступна, інша – відверта у своїх любовних домаганнях. Іносказання це традиційно для індійської мусульманської культури: краса під покровом завжди була символом істинної, а значить, прихованої краси. Вона ж була і привілеєм порядної жінки, якій личило дотримуватися звичаю самітництва – Парду. Краса без покривал – відкрита кожному погляду – це краса зовнішня, а значить, оманлива.

Між цими двома полюсами – красою «потаємною» і красою «оголеною» – пролягала доля індійської мусульманки. Між самітницею, яка сидить за пардою – завісою, яка відділяє її від світу. І гетерою – таваїф, чиї принади відкриті численним шанувальникам. Теоретично це були, звичайно, два полюси, звичай забороняв які б то не було контакти між ними. Проте в житті було інакше: волею долі дівчина з порядного дому могла стати куртизанкою, а волею чоловіка таваїф входила в чесну сім’ю на правах однієї з дружин і опинялася за пардою.

Самітництво жінок ніяк не можна вважати винаходом ісламу. Обмеження в контактах з навколишнім світом наказували заміжній жінці (не старій) майже у всіх традиційних суспільствах давнини і середньовіччя. І на «деспотичному» Сході, і в «демократичній» Греції вона не покидала жіночих покоїв, будь то грецький гінекей або іранська зана. Вона не мала права брати участь у чоловічих бесідах, сидіти за одним столом з батьком чи чоловіком, і якщо обслуговувала їх за їжею, то лише стоячи. Тільки на значній віддалі від чоловіків, тільки в «чистому стані», закутана в покривало, яке апостол іншої релігії – Павло назвав «знаком влади над нею», вона могла бути присутньою серед чоловіків хіба що на богослужінні. Її клятва – перед вівтарем або в суді – мала силу лише тоді, коли її підтверджував чоловік або інший родич-чоловік.

У Греції символом сімейної жінки була черепаха, вона ніколи не розлучається зі своїм панциром-будинком. Чи треба говорити, що символ цей на багато століть старше ісламу і самітництва – парди.

Якраз перша мусульманська громада надавала жінці деяку свободу. Відомо, що в Медині, в ранні роки ісламу, жінки брали участь у молитві разом з чоловіками. Незабаром, однак, Мухаммед, як це і зафіксовано в Сунні, вирішив, що жінці краще молитися вдома, ніж в мечеті, і краще всього на жіночій половині будинку.

У Корані не знайдете прямих вимог самітництва жінок, там є лише вказівки про скромність жіночої поведінки і зовнішнього її виду. «О Пророк, скажи своїм дружинам, донькам і жінкам віруючих, нехай вони зближують на собі свої покривала. Це краще, ніж їх впізнають; і не зазнають вони образи» (33; 59). А також: «І скажи (жінкам) віруючим: нехай вони опускають свої погляди, і охороняють свої члени, і нехай не показують своїх прикрас… нехай накидають свої покривала на розрізи на грудях…» (24; 31). Пророк зовсім не вимагає тримати жінку під замком. Навіть у своїх закликах дотримуватися її скромності він не такий суворий і категоричний, як автор 1 Послання до Коринтян, коли він говорить: «І кожна жінка, що молиться чи пророкує з відкритою головою, соромить свою голову, бо це те саме, як якщо б вона виголена (цьому покаранню піддавали розпутницю) – бо коли жінка не покривається, хай стрижеться; коли ж жінці сором стригтися чи голитися, нехай покривається».

Першими затворницями ісламу виявилися власні дружини пророка, чиє високе положення в громаді зобов’язувало їх до «особливого» способу життя. Вигляд своїх обраниць Мухаммед, мабуть, приховував за цілком реальною завісою. «Не входьте в дім пророка, якщо тільки не буде дозволена вам їжа, не чекаючи її часу. Але коли вас покличуть, то входьте, а коли поїсте, то розходьтеся, не вступаючи дружньо в бесіду… А коли просите їх (дружин пророка) про яке-небудь начиння, то просіть їх через завісу» (33; 53). З тих самих пір парда дотримувалася тим суворіше, чим вище було суспільне становище жінки.

Слово «парда» має багато значень, і серед них «покрив» і «таємниця» виявляються синонімами. Парда – і завіса, яка приховує якусь таємницю, і сама ця таємниця. У Корані говориться: «І порядні жінки – благоговійно, зберігають таємне у тому, що зберігає Аллах» (4; 38). Про яку ж таємницю йде мова?

Справжня цінність людини, речі, явища – якість аж ніяк не зовнішня, осягнення її вимагає духовних зусиль – це положення властиво багатьом духовним вченням середньовіччя. Суфізм, що розвинувся і виник в рамках ісламу, виробив універсальну концепцію приховування та явища Ліка (явлене, видиме – захір і приховане, таємне – батін). Ця дихотомія супроводжує все духовне життя суфія. Парда, завіса, стає одним з головних символів у цій концепції. Вона приховує Таємне, вона – та феноменальна перешкода, яку треба подолати на етапах досягнення достовірного Знання. Побачити те, що за завісою, може тільки духовне око, укладене в серце.

Подібно до того, як завіса таємниці захищає від непосвяченого справжню цінність сущого, домашня завіса – все та ж парда – охороняє вищу цінність сім’ї – жінку. Так жінка стає в якійсь мірі однаковою з трансцендентною Істиною. Вона заборонена (харам) для «чужих» і відкривається «своїм». Спроби порушити заборону небезпечні і тягнуть за собою тяжкі наслідки. Не тільки на побутовому рівні.

Парда виявилася тим «міцним горішком», якого не торкнулися ніякі індійські впливи, що повсюдно проявляються не тільки в побутовій, але навіть і в ритуальній практиці індійських мусульман. Навпаки, парда – як знак елітарності, як звичай, не притаманний більшості, була з ентузіазмом сприйнята всіма кланами немусульманської індійської аристократії, зокрема, придворної.

А у шляхетних індусок раджпутських князівств, наприклад, несвобода значно перевершувала за суворістю ті обмеження, які покладалися мусульманкам: раджпутська аристократка не покидала будинок навіть в закритому паланкіні. Сільське населення і нижчі міські верстви, зрозуміло, не могли собі дозволити розкіш парди. На індійському ґрунті парда ставала не так релігійним і моральним регулятором, скільки поступово знаком певного соціального статусу.

Далі буде.

Автор: Анна Суворова.