Між вічним та минущим – про християнство та історію

Між вічним та минущим – про християнство та історію

літописець

Ставлення християнської віри до історії – центральне питання всієї сучасної теології. Починаючи з епохи Просвітництва не було жодної богословської праці, автор якої не намагався б примирити християнство, здавна що претендує на володіння абсолютною істиною, з сучасним науковим знанням, що стверджують історичну відносність всякого досвіду, всякого досягнення людської думки.

Однак робити це ставало все важче. У XVIII ст. Лессінг, видатний діяч німецького Просвітництва, говорив, що сучасну людину відокремлює від ортодоксального християнина «страшна прірва». У наступному столітті ця прірва стала ще більше. До цього часу філософам, теологам та історикам стало ясно, що будь-яка історична подія своєрідна і відносна, що в історії немає абсолютних критеріїв, застосовних до всіх людей і епох. Але хіба християнство не стверджує, що Ісус Христос грає в історії абсолютну роль? Хіба не претендує воно на свою абсолютну істинність і обов’язковість для всіх людей, незалежно від місця і часу? І все ж, чим більше міркували вчені про сутність християнської віри, з одного боку, і особливості історичних фактів – з іншого, тим довше ставала дистанція між вірою і наукою.

У центрі християнського віровчення, як і будь-якої релігії, стоїть поклоніння Богові. Мовою, прийнятою у західних філософів і богословів (яка значною мірою несе на собі сліди світосприйняття античних грецьких мислителів, і зокрема метафізики Аристотеля), слово «бог» рівнозначно слову «абсолют». Вони розуміли під цим якусь творчу силу, безумовну і вічну, що створила космос і людину. Творець представлявся їм володарем необмеженої влади; він був нескінченно вище свого творіння. Це протиставлення Бога і світу, трансцендентального і іманентного, вічності і часу основоположне для західної метафізики: Абсолют незалежний від того, що поза ним, від усього кінцевого, а значить, і від світу, і від людини. Створений ж їм світ, кінцевий і відносний, навпаки, перебуває в постійній залежності від Абсолюту і пізнає себе тільки в Бозі.

Чим Бог був більш досконалим для світу, тим більше віра містила в собі відмову від панування відносного, відсторонення від історії. Віра дає людині можливість покласти уповання на Абсолют. Але оскільки Абсолют поняття позачасове, вічне, то звернутися до Бога означає відвернутися від світу; і все-таки це сила, яка одна тільки й може звільнити людину від всього тимчасового.

Християнські містики досить рано прийшли до розуміння молитви як злиття людини з вічністю, як випадання з історії та усвідомлення свого істинного священного призначення. І з цих позицій християнська побожність завжди підспудно обесцінювала історію, так само як і весь цей тлінний світ відносних цінностей.

КОНЦЕПЦІЯ ІСТОРІЇ В ОРТОДОКСАЛЬНІЙ ЦЕРКВІ

Саме так підходили до історії людства і Церкви стародавні віровчителі. Вони знаходили у всесвітній історії різні свідоцтва всемогутності Божої і узагальнювали їх, подібно до того як це робилося на основі давньоіудейської традиції (Старого Завіту), євангельських текстів і апостольських послань.

Сам апостол Павло розглядав історію з богословських позицій: в його розумінні створення світу і спокута людства були найтіснішим чином пов’язані між собою. Центральне місце він відводив Ісусу Христу як абсолютній квінтесенції історії. Лише він один надає сенс і закінченість всім діянням людським. Отже, загальна історія почалася божественним актом творіння. Але гріхопадіння зруйнувало священний порядок, і світ прийшов в розлад; про це особливо красномовно свідчать описані в Старому Завіті історичні катастрофи, що спіткали народ Ізраїлю.

Але в Ісусі Христі відкрилася людству нова ера – ера порятунку. І апостол Павло наповнює цю ідею конкретним історичним змістом: проголошує відмову від природного протиставлення чоловіка і жінки, кінець ворожнечі між народами, звільнення рабів від соціальної нерівності з їх господарями і нове народження всіх людей, що стають дійсно вільними.

Таким чином, можна визначити версію апостола Павла як «історію порятунку»: все, що відбувається з людством, розглядається ним крізь призму другого пришестя Ісуса Христа та здійснення явленого в ньому спасіння. Апостол Павло підходив до всесвітньої історії з телеологічної точки зору: він бачив її остаточну мету в дійсному порятунку кожної людини, дарованому людям через Ісуса Христа.

Ось чому Церква була для нього осередком історії: адже саме вона повинна була передати людям благу звістку про спасіння в Христі. Тільки долучившись до її діяльності, наблизиться людство до кінцевої мети, зумовленої йому божественним Промислом, – другого пришестя Христа та утвердження царства його «не від світу цього». У світлі цієї ідеї реальна історія людства, як і історія окремих держав, втрачає всяке значення. Тільки Церква дійсно наближає нас до Царства Божого.

Перші християни ставили в основу віру; вони не сумнівалися, що друге пришестя близько і Господь неодмінно призведе історію до рятівного фіналу. Тому вся увага ранніх богословів з самого початку було сконцентровано на обставинах історії Церкви. Гоніння з боку римської влади, потім тріумфальне утвердження по всій Римській імперії, символічно увінчалося хрещенням у 337 р. імператора Костянтина Великого, – все це робило події церковної історії об’єктом богословських роздумів.

Перший досвід історичного узагальнення того, що відбулося в перші століття християнства, зробив на початку IV ст. Євсевій Памфіл, єпископ Кесарії. Його «Церковна історія» зберігала своє значення аж до нового часу. Метод Євсевія, дозволяв йому тісно пов’язувати конкретні історичні події з богословським осмисленням всесвітньої історії, він використовувався католицькими церковними істориками впродовж багатьох сторіч.

Така інтерпретація була важлива з двох точок зору. По-перше, історія Церкви вела відлік з народження і виходу на служіння Ісуса Христа. Вся попередня історія іудеїв і язичників була, за Промислом Божим, всього лише підготовкою до цієї головної події – спокути людства; а релігії, що існували до Христа, готували людей до того, щоб вони змогли сприйняти його вчення. Таким чином, християнство, по суті справи, не було якоюсь новою релігією, що воно існувало вічно, просто до Христа воно не було відкрито проповідувано всім. Євсевій розглядав іудаїзм і грецький політеїзм не як щось абсолютно «чуже», а як прообраз ще не сформованого християнства. Тому всю історію до пришестя Христа він сміливо включив в історію Церкви.

По-друге, для Євсевія все життя Церкви та світу – постійна боротьба Добра і Зла, Бога і диявола. Отже, вся наша повна конфліктів історія – безперервний ланцюг зіткнень добрих людей, відданих Богу і Церкві, зі злими, які служать сатані і женуть Церкву. Але він був глибоко впевнений, що в цій боротьбі з зовнішніми ворогами і єретиками сам Господь тримає руку своєї Церкви і свята істина, врешті-решт, переможе. За Евсевієм, історія Церкви – це оповідь про постійне зростання її могутності і наближенні нею Царства Божого. Таким чином, вона ставала центральною віссю розвитку всесвітньої історії.

Далі буде.

Автор: Фрідріх Вільгельм Граф.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

UA TOP Bloggers