ЙОСИП

Князь Е. Н. Трубецькой у нарисі «Два світу в давньоруському іконопису» говорить про внутрішній світ людських почуттів і настроїв, пов’язаних з подіями Одкровення, що отримало глибоке вираження у творах православних іконописців. Яскраво проявилося це в трактуванні ними образу Йосипа Обручника в іконах Різдва Христового». «Століття проходили байдуже повз цього старечого образу, – пише Є. М. Трубецькой, – його майже не помічали, бо увага спостерігачів спрямовувалася до одного всепоглинаючого центра – до чудесного народженню від Діви. Тільки іконопис православний, слідуючи вельми недосконалим зразкам іконопису візантійського, проникливо заглянув йому в душу і зробив дивовижне відкриття.

Цей іконопис, оспівав щастя Іоакима та Анни, яка всім єством своїм відчула, що в душі праведного Йосифа живе все те желюдське, надто людське розуміння любові і щастя, посилене старозавітним світорозумінням, що вважали безпліддя за безчестя. Таємниця народження «від Духа Святого і Марії Діви» в рамки цього розуміння не вміщується, а для старозавітного світорозуміння це – катастрофа, абсолютно неймовірний переворот, космічний і моральний в один і той же час. Як же винести простій, нехитрій людській душі Йосипа тяжкість настільки безмірного випробування! У країні, де за безплідність виганяють з храму, голос з неба закликає його бути охоронцем дівоцтва зарученої з ним Марії.

Іконописець… прекрасно розуміє, яка буря людських почуттів повинна народитися в цьому зіткненні Нового Завіту зі Старим… У чудовій фресці Ферапонтова монастиря ця сцена так і називається – «бурю всередині імейяй».

Але ще чудовіше зображення цієї бурі в стародавніх новгородських іконах Різдва Христового. У нижній частині ікони, безпосередньо під зображенням Богородиці, що лежить на ложі, і ясел Спасителя, ми бачимо Йосипа, спокушуваного дияволом в образі пастуха. Пастух вказує йому на криву сукувату палицю; а Йосип зображується на різних іконах то в стані тяжких роздумів, то сумнівається і як би прислухається до спокусника, то з виразом глибокого відчаю і жаху – майже божевілля.

Сенс цієї спокуси зводиться до простого мужицького аргументу: «Як із цієї сухої палиці не може відбутися листя, так і від тебе – старого – не може відбутися потомства». Так, за апокрифами, говорить диявол Йосипу. Іконописець знає, звичайно, про одкровення ангела Йосипу – «Не бійся прийняти Марію, дружину свою», – але його життєва мудрість йому підказує, що навіть душа, яка почула божественний голос, ще не вільна від таких спокус. І чим нехитрий вигляд спокусника, тим сильніша сила його простого життєвого доводу, що порочить Різдво Христове…

Тут разюча не тільки глибина проникнення в людську душу, але особливо широта художнього узагальнення і надзвичайна сміливість крилатою думки, яка піднімається в надсучасну височінь, а тому перелітає через століття! В особі Йосипа іконопис вгадав не індивідуальну, а загальнолюдську, світову драму, яка повторювалася і буде повторюватися із століття в століття, доки не отримає остаточного вирішення трагічне зіткнення двох світів, бо вона – завжди одна і та ж. Вже шість століть минуло з часу появи кращих новгородських зображень «Різдва», а сутність спокуси не змінилася. На доказі пастуха стверджується в наші дні вся раціоналістична критика, невпинно повторювана: немає іншого світу, крім видимого нами, тутешнього, посюсторонього, а тому немає і іншого способу народження, крім природного народження від плотських батьків.

Так чи інакше, в іконописі відбивається та боротьба двох світів і двох світовідчувань, яка наповнює собою всю історію людства. З одного боку, ми бачимо світорозуміння площинне, що все зводить до площини тутешнього. А з іншого, протилежного боку виступає містичне світовідчуття, яке бачить у світі і над світом безліч сфер, велике різноманіття планів буття і безпосередньо відчуває можливість переходу з плану в план.

І, може бути, найбільш зворушлива, найпривабливіша риса тих іконописних зображень, де виразилося це розуміння світу, полягає в любовному, глибоко християнському відношенні до того нещасного, який безсилий піднятися духом над площиною тутешнього. У кращих новгородських іконах «Різдва» Богоматір дивиться не на Немовля в яслах: Її погляд, повний глибокого співчуття, спрямований зверху вниз на Йосипа і його спокусника».

СОБОР БОГОМАТЕРІ

За святом Різдва Христового слідують два свята, присвячені учасникам цієї священної події. 8 січня справляється Собор Богоматері, який прославляє Богородицю, від якої благоволив народитися Спаситель світу Ісус Христос. А через кілька днів – 11 січня Церква поминає «мучеників 14000 немовлят, від Ірода у Віфлеємі вбитих». Образи всіх трьох святкувань відображені в багатьох іконах «Різдва Христового». Але сюжет «Собору Богоматері» має в давньоруському живописі свій, особливий вираз. Образи цієї ікони – ті персонажі, які так чи інакше причетні до таїнства Різдва. Про них йдеться в різдвяному стихирі, що виконується в чині навечір’я Різдва Христового, тобто ввечері в день Різдва і напередодні святкування Собору Пресвятої Богородиці (вважається, що її автором був Іоанн Дамаскін): «Що Ти принесемо, Христе, яко явився єси на землі, яко людина нас заради? Каяждо від Тебе жили тварюк подяка Тобі приносить.

Ангели – спів, Небеса – зірку, Волхви – дари, пастирі – чудо, Земля – вертеп, Пустеля – ясла. Ми ж – Матір Діву. Іже перш століття Боже, помилуй нас»( «Що ми принесемо Тобі, Христу, що явився на землі людиною заради нас? Все, Тобою створене, приносить Тобі подяку: ангели – спів, небеса – зірку, волхви – дари, пастухи – чудо, земля – печеру, пустеля – ясла, а ми – Матір Діву. Боже, Сущий перш всіх часів, помилуй нас»).

Автор: О. Газізова.