У «Книзі драбини Магомета» розповідається, як на початку нічної прощі з Мекки до Єрусалима пророк ісламу почув голос прегарної жінки, одягненої в барвистий одяг. Він зачекав, поки вона наблизиться, а потім пішов собі далі. Тоді ангел Джебраїл, що був йому за провідника, сказав Магометові: «Знай, що ця жінка в різнобарвному вбранні уособлює світ, сповнений насолод. Знай, що за те, що ти на неї зачекав, твій народ матиме більше втіхи й насолод, аніж будь-який інший народ з усіх, що були й будуть».

Ця проповідь, запозичена із середньовічної літератури і перекладена у XIII сторіччі з арабської латинською, іспанською та французькою мовами, говорить нам набагато більше, ніж будь-який документ з юриспруденції чи теології. Іслам мав репутацію релігії насолоди, тобто релігії, яка закликає своїх прихильників не відмовлятися від земних радощів, а знаходити в них втіху, бо вони — благословення Боже людям.

Власне, іслам сам обіцяє своїм вірним сад, сповнений всього, що може потішити наші відчуття. Саме це звинувачення висувалося проти ісламу під час диспутів, на які було багате середньовіччя, особливо в Андалусії (мусульманська Іспанія). Так, наприклад, такий докір вийшов з-під пера каталонського теолога Рамона Лула наприкінці XIII сторіччя у «Книзі трьох мудреців», де він по черзі надає слово юдеєві, християнину й мусульманину, аби вони могли переконати поганина в перевагах своєї релігії.

Однак такий спосіб користуватися земними насолодами в ім’я Бога дуже сподобався західним письменникам і митцям XIX сторіччя, які подорожували країнами Сходу. Цей досвід поставив їх за межі їхнього юдейсько-християнського виховання, яке, либонь, засуджувало радощі тіла або зводило ці радощі до рівня інстинктів, що їх належить позбутися. Протестуючи проти панівної в їхніх країнах цнотливості, вони бачили в ісламі альтернативний стиль життя і створювали навколо нього міф про Схід, який зневажає нігілізм та відмову від тілесних насолод.

У своєму творі «Esse Homo» Ніцше, який оспівував культ тіла, згадує, що відразу після відвоювання Кордови християни замурували 700 громадських лазень міста. У християнській моралі, спертій на аскетизм, поміркованість і покаяння, ці лазні нагадували про римські терми та про центральне місце, яке іслам відводив турботі про тіло, а отже, розглядалися як місця розгулу та розпусти.

Крім того, чимало письменників спокусилися чаром арабської еротичної літератури. Вже наприкінці XVII сторіччя була широко відома «Тисяча й одна ніч». Щоправда, французький переклад Антуана Галлана був пом’якшений: відповідно до класичної засади пристойності, тональність всіх відвертих, а то й просто порнографічних сцен було змінено. Річ у тім, що арабські та мусульманські автори не боялися писати про сексуальні надмірності й шляхи до насолоди. Ось чому на початку XX сторіччя Мардрус відчув потребу заново перекласти ці казки, значно посиливши їхнє сексуальне звучання.

Це перебільшення пов’язане з зачаруванням, що його викликав світ, який не знав цноти й займався любов’ю в ім’я Бога. Втім, естетичні ідеї кінця сторіччя знайшли підтвердження свого чуттєвого бачення Сходу та ісламу в «Саду парфумів», еротичному трактаті XIV сторіччя, написаному прославленим теологом шейхом Нефзаві, уродженцем південного Тунісу. Кажуть, до французького перекладу цього твору, датованого XIX сторіччям, доклав рук Гі де Мопассан.

Насправді таке бачення навряд чи було перебільшеним: андалуський теософ Ібн Аль-Арабі, народжений у Мурсії (1165- 1240), вважав, що люди з проникливим розумом можуть знайти відкриття у всіх формах краси і насолоджуватися ними і що саме в цьому — секрет духовного досвіду. Чи ж не проголошував пророк: Бог — прекрасний, і він любить красу»? У кожній прекрасній речі криється образ Бога, який може відкритися індивідові в коханій жінці, гарному юнакові, барвистому вбранні, витонченому і гармонійному предметі, чарівному співові, розкішній страві, архітектурі, де грає музика світла й тіні, внутрішньому дворику, де водограй переповнює басейн кожною своєю краплею, або у квітнику тінявого саду, сповненого пахощів весни.

Сказати коротко, присутності Бога треба шукати з допомогою відчуттів: все, що впливає на органи чуття, якраз і є шляхом до бачення Бога і створення ментального Божого образу. Можливо, саме ця концепція речей запровадила втілення засади краси в найпрозаїчніші предмети повсякденного вжитку і, можливо, саме завдяки вірі в іманентність краси в той час сягнули високого рівня розвитку декоративне мистецтво й ремісництво.

Однак, за словами того ж таки Ібн Аль-Арабі, саме у статевому акті звершується найвище одкровення. Завдяки містерії жіночого оргазму і його надмірності індивід поринає в образ Бога. Отже, кохання між двома особами, чоловіком та жінкою, породжує присутність третього. І ним є Бог. Звідси — і величезне значення, якого надає наш теософ тілесній любові, адже саме завдяки їй можна досягти любові духовної. Завдяки статевому актові і обмінові еліксиром блаженства люди сягають вершини духовної любові. На підтримку своєї інтерпретації Ібн Арабі цитує інше пророцтво. Бо ж сказав Пророк: «Три речі я любив у цьому світі: парфуми, жінок і молитву». Отже, у Святому Письмі стоять поруч в одному ряду речі, які забезпечують повноту відчуттів, і припис, що закликає до виконання культу.

Автор: Абдельвазаб Медеб.

P. S. Якщо вже говорити про насолоди, то для деяких сучасних людей великою насолодою може виступати навіть власне авто, головне звісно забезпечити його збереження придбавши якісну страховку, таку собі sure car insurance говорячи англійською мовою.