Розкопки, проведені Департаментом старожитностей Йорданії в червні-серпні 1963 року, дали підстави вважати, що знайдена саме ця священна печера, прославлена в часи первісного християнства. Але перш звернімося до самого переказу. (Найбільш ранні зафіксовані його джерела передають його на грецькій і латинській мові.)

Історія ця почалася при римському імператорі Деції (249-251 рр. н. е.), який особливо жорстоко переслідував християн. Тортурам і стратам послідовників Ісуса не було кінця. Смерть чекала і сімох отроків, у разі якщо вони не відступляться від віри в єдиного Бога. Всі вони були вихідцями з давньогрецького міста Ефеса (західне узбережжя Малої Азії, територія сучасної Туреччини). За однією з версій, їх звали Максиміліан, Іамвліх, Мартініан, Іоанн, Діонісій, Ексакустодіан (Костянтин) і Антонін. Одного разу вартові схопили їх і привели до місцевого правителя – тирана, який визначив їм термін зречення від християнства. У разі непокори – страта. Відрікатися від віри у них не було і в думках. Вони втекли з міста в пошуках укриття.

Проїхавши три милі на конях, а потім пройшовши пішки ще дві з половиною, вони побачили печеру, біля якої росли дерева і було джерело води. Тут вони й вирішили залишитися і присвятити весь свій час молитвам. Гроші, які були у кожного, вони об’єднали і передали наймолодшому, доручивши йому таємно купувати в місті їжу. В одязі бідняка він ходив на ринок і, роблячи покупки, прислухався до того, що говорять місцеві жителі.

Тим часом тиран повернувся з нетривалої поїздки і запитав у своїх чиновників про сім непокірних християн. Ніхто не знав, де вони. За однією з версій, він зажадав до себе їхніх батьків і під загрозою смерті змусив вказати криївку синів.

Арабський історик Ібн Аббас повідомляє, що оскільки отроки були істинними християнами й ревно молилися Богу, Він допоміг їм, «умертвивши їх смертю сну» Сплячими їх побачив тиран і наказав замурувати печеру, щоб вони померли там від голоду і спраги.

…Йшли роки. Давно не стало на світі ні тирана, ні його слуг. При благочестивому імператорі Феодосії I (346-395 рр.), за одними даними, а за іншими – при Феодосії II (408-450 рр.), коли в Римі утвердилося християнство, сталося диво пробудження отроків. До цього часу сон їх тривав, за різними джерелами, від 184 до 194 років. Сплячі, вони як би випали з часу і стали символом переходу від гонінь на християнство до його торжества. Історична тривалість замінилась позачасовою єдинократнісю дива (Аналогічний сюжет є у священній книзі іудеїв Талмуді: правовірний Хоні спав з моменту руйнування Єрусалимського храму до кінця вавилонського полону стародавніх євреїв: з 586 по 539 рік до нашої ери.

Як же сталося пробудження отроків? Арабський історик Салябі пише, що Бог вселив одному з місцевих жителів на ім’я Ільяс думку зруйнувати загін для овець. Коли загін прибрали, виявилися двері в печеру. Переказ повідомляє, що ці двері відчинилися самі. Отроки пробудилися, встали і сказали один одному «Доброго ранку!». Вони були впевнені, що в печері пройшла просто ще одна ніч. Як звичайно, вони відрядили молодшого за продуктами в місто. Виходячи з печери, він побачив відвалений від дверей камінь і дуже здивувався. У місті все було по-іншому, але найголовніше, що його вразило, жителі не приховували, що вони – християни! Вони відкрито читали Євангеліє і молилися по-християнськи. Коли ж юнак хотів купити хліб, торговець подивувався, що у нього за гроші, і запитав чи не знайшов він скарб старовинних монет, став вмовляти відкрити йому таємницю.

Юнак, у свою чергу, здивувався не менше продавця, адже він вчора купував хліб на ті самі гроші, ніякого скарбу він не знаходив. Йому не повірили і для розбору справи повели до градоначальника. Невдалий покупець, розуміючи, що його не стратять за те, що він християнин, не боячись розповів, де знаходиться його будинок, звідки він втік, ховаючись від переслідувань. Пішли туди. Двері дуже старого будинку відкрив дуже старий чоловік: виявилося, що він знав від своїх предків історію семи отроків. Заглибившись в історію сім’ї, вони з’ясували, що юнак, який прийшов до старого – його прапрадід. Подиву всіх не було меж, і люди пішли до чудесної печері.

По дорозі юнак обігнав супутників і перш них увійшов до своїх братів у Христі, щоб швидше розповісти їм про диво їх воскресіння і про те, що в їхньому місті тепер всі християни. Як тільки він повідав про це, Бог покликав юнаків до Себе, і коли городяни увійшли в печеру, вони побачили всіх їх вже розлучених з життям. Тоді градоначальник Армус і начальник варти Астіюс (є й інші версії їхніх імен) направили імператору Феодосію повідомлення про це диво. Імператор особисто відвідав печеру і наказав побудувати над нею каплицю. Незабаром було встановлене на згадку про сім сплячих отроків спеціальне свято, яке відзначається 17 серпня щорічно.

За різними джерелами, вперше цю розповідь записав Джеймс ас-Саруга – священик великої латифундії Саруга в Іраку в 474 році нашої ери (за іншими даними – в 452 р.). Згодом розповідь була перекладена на багато мов. За іншими відомостями, першовідкривачем цієї історії був Іоанн Колоб. У всякому разі, на Заході цей сюжет відомий з VI століття: з посиланням на сирійське джерело про нього повідомляє Григорій Турський.

Розповідь про цих отроків є у священній книзі мусульман Корані, в сурі 18 «Печера». Вони названі тут «асхаб аль-кяхф» – «ті, хто в печері», або «ахль аль-кяхф» – «люди печери»; згадуються вони і в ряді інших сур. Коран повідомляє термін їх сну інший, ніж християнські джерела, – 309 років.

Тепер повернімося в сучасну Йорданію, до розкопок, проведених Департаментом старожитностей цієї країни. Люди, які взялися за цю справу, ретельно вивчили всі арабські джерела, що повідомляли про цей сюжет. Їх досить багато. Про сплячих отроків писали географ і мандрівник аль-Мукаддасі (946/47 – бл. 1000), аль-Біруні (973 – 1050), ат-Табарі (838-923), ас-Салябі та чимало інших вчених мусульманського Сходу. Це вивчення дало підставу вважати, що в Корані говориться не про ефесську печері, що традиційно вважалася місцем дії християнської оповіді, а про печеру близько Аммана. Втім, інші автори припускають і інші її місця в Йорданії: райони ар-Ракім, ар-Раджіб, район поблизу міста Петра. (А відомий мандрівник Ібн Батута, що жив в XIV столітті, взагалі відніс цю печеру до Скандинавії.)

У Корані прямо не говориться про число сплячих отроків, але ряд арабських авторів, Мухаммед бен Ісхак, наприклад, стверджують, що їх було не сім, а вісім. Ібн Аббас пояснив, втім, що все ж їх було сім, але з ними була собака, звідки і виникла цифра вісім. Імена мусульманські автори наводять інші, ніж християнські: Макміліна, Тамліха, Мартеліус, Беніус, Саунус, Отус і Кашітіус, собаку же звали Кітмір.

У ході підготовки до розкопок Департамент запросив Туреччину: чи немає в її архівах відомостей про те, що печера семи сплячих отроків знаходиться саме в Туреччині, близько Ефеса? Відповідь була отримана негативна. Розкопки вирішено було провести в районі ар-Раджіб. Фахівці на чолі із співробітником Департаменту Рафік Вафа ад-Даджані встановили, що печера ар-Раджіб знаходиться у восьми кілометрах на південний схід від Аммана і що саме про неї згадується в працях аль-Мукаддасі, вченого-енциклопедиста Якута, ас-Саіха, аль -Гуруві, аль-Біруні, іранського історика і географа аль-Казвіна та інших. Французький сходознавець Климент Гано, який відвідав ще в 1868 році цей район, висловив припущення, що печера ар-Раджіб саме та, яка згадується в Корані у зв’язку зі «сплячими отроками». Сер Чарльз Уоррен в 1870 році проводив розкопки в східній частині цієї печери і виявив там стародавні поховання. Він повідомив, що печера відноситься до римської епохи, а могили – до часу Візантії. При проведенні практичних розкопок група Даджані користувалася підтримкою місцевих землевласників з родини Хейр, а також керівника Асоціації ісламських досліджень Тайсіра Зуби, що дозволило залучити до роботи до 20 місцевих жителів.

У ході розкопок були виявлені руїни двох мечетей, побудованих на руїнах християнської каплиці (згадаймо повідомлення християнських джерел про те, що імператор Феодосій повелів побудувати над печерою каплицю). Одна з мечетей знаходилась в південній частині печери, інша – у східній. Були знайдені також залишки пня оливкового дерева, що росло в свій час перед входом у печеру, а також залишки висічених на каменях написів, в одному з яких збереглася дата: «227 рік Хіджри», що відповідає 841 року нашої ери. Виявлені також залишки висічених на стінах малюнків, вельми давнього походження. Знайдені, крім того, мідні і навіть срібні монети. Деякі з них відносяться до часу правління Абдель Маліка бен Мірвана, інші – римські, османські і мусульманські більш ранніх епох. Знайдені глиняні черепки відносяться до тих же періодів.

Мабуть, найбільший інтерес представляють знайдені в печері вісім людських черепів, які, наскільки мені відомо, не піддавалися висококваліфікованій експертній оцінці, однак послужили ад-Даджані підставою для вельми серйозних висновків.

Він стверджує, що число сплячих юнаків, згаданих у Корані, – вісім, що всі вони не з Ефеса, а з Аммана, що місце події, згаданої в Корані, – саме ар-Раджіб, що ця подія (початок їхнього сну) сталася не при імператорі Деції (за іншими відомостями, при Дакіусі), а при Траяні (53-117 рр. н.е.), коли Римська імперія досягла на Сході межі своїх кордонів.

У рамках однієї статті неможливо навести детальний аналіз висновків ад-Даджані. Однак у той час, коли мені випала нагода відвідати печеру ар-Раджіб і зробити кілька фотографій (на жаль, всередині через погане освітлення фотографувати було неможливо), у мене склалося враження, що розкопки та висновки ад-Даджані досить ґрунтовні і заслуговують довіри .

Автор: Ю. Сусликов.