У джерела святого Георгія. Частина перша.

У джерела святого Георгія. Частина перша.

Георгій Побідоносець

Святий Георгій… При цьому імені у більшості з нас перед очима відразу спливає вершник, злитий в нерозривне ціле з конем, списом і драконом. Але чи таким був святий Георгій? Дійсно, що ми знаємо про нього? Святий Георгій відзначається у багатьох народів, його діяння настільки велике, що кожен народ завжди прагнув наблизити його до себе, до своїх витоків, інакше кажучи, зробити своїм святим. Тому так різняться легенди про святого Георгія, і західно-європейці бачать його інакше, ніж кавказці або азіати. Для одних народів він – світлий образ воїна-мученика, для інших – покровитель скотарів, для третіх – символ хлібороба. Мусульмани називають його Джірджіс, тюрки – Джарган, слов’яни – Єгорій, Юрій, інші народи – Джордж, Джордан, Георг, Джастарган, Уастирджі… І це здається природним і навіть закономірним, хоча мова йде про одну людину.

Під шостому року, восьмої тисячі,
При тому царю було при Хведорові…

З цих рядків починався «Вірш про Єгорія Хороброго», який з незапам’ятних часів читали на Русі. І пісні довгі співали йому, Єгорію. І свята влаштовували – в Єгорів день люди чуда чекали і змін на краще.

Але куди більше шанували святого Георгія в південних краях. Там його культ завжди був особливий. Степовики вважали святого Георгія своїм вищим покровителем, йому одному вони адресували прохання і побажання. «Допоможи нам, святий Георгій» – і він допомагав всім праведним, оберігав їх. Щедрий святий і найсправедливіший. У Степу він другим після Бога був, бо вважався Посередником між Богом і людиною.

У давні часи у степовиків вівторок вважався важким днем: не можна було вирушати в дорогу, починати якусь важливу справу. Навіть їсти у вівторок і то не радили. Важкий день, «Гюрджієв день», говорили степовики. За народними повір’ями, саме у вівторок вбили святого Георгія, славного воїна-оборонця.

Згадаймо знамените «Чудо Георгія про змія», воно начебто на слуху, але його зовнішня простота приховує явну загадку, непрочитану таємницю… Адже легенда – це тайнопис, так здавна народи зберігали в пам’яті найважливіше у своєму житті і передавали його іншим поколінням – з вуст у вуста. Міф, казали древні, даний, щоб приховувати істину від сторонніх вух.

У «Чуді Георгія про змія», безумовно, зашифровано дуже важливе повідомлення, що йде з глибини століть, треба лише в легендарних символах розглядати конкретних людей і конкретні події…

Християнський сюжет легенди про святого Георгія широко відомий. У якесь східне місто унадився величезний змій або дракон, він приповзав з боку боліт і забирав молодих городян. Нарешті прийшла черга дочки правителя, прекрасної Елісави (Елісават). В сльозах сиділа вона біля дороги, по якій проходив Христовий воїн Георгій. Побачивши змія, він відклав зброю, почав молитися – і молитвою здолав зло, довівши, що слово сильніше меча. У цьому і був його великий подвиг, бо заповідано: «Не вбий».

Приборканий молитвою змій ліг до ніг воїна, а Елісават, накинувши на змія повідець зі свого паска, повела його в місто, «як слухняного пса» (вислів з легенди). Побачивши це чудо, городяни на чолі з правителем погодилися вислухати проповідь Георгія і прийняли хрещення… Така казкова канва події.

Казка – брехня, та в ній натяк. Натяк на що? Тінь на ясний день стали наводити досить рано. Професор А. І. Цеглярів у своїй рідкісній книзі «Святий Георгій і Єгорій Хоробрий» звернув увагу на наступне: виявляється, в 494 році відбувся Перший римський собор, на якому офіційно заборонили згадувати про справжнє діяння святого Георгія. Порушників жорстоко карали. З тих пір і з’явилася напівправда, легенди та інші офіційні пояснення, мета яких полягала в одному – приховати істину.

У X столітті біду посилив ще один «реставратор» історії, грецький чернець Симеон Метафраст, який старанно переробив всі біографії святих, канонізованих Церквою. Що він дописав і що прибрав – це є таємниця! Так ще раз Георгію змінили його біографію.

Георгій Побідоносець

У житії святого Георгія говориться, що він був сучасником римського імператора Діоклетіана (284-305 р.), уродженцем Каппадокії (східна місцевість Малої Азії, де в той час жили вірмени). Блискучий аристократ, коміт, Георгій став втіленням честі та гідності. А загинув великомученик – за наказом Діоклетіана, який після жахливих тортур засудив святого до страти через відсікання голови. Сталося це в 302 або 303 році. На честь мученика-святого згодом звели безліч храмів. В даний час кафедральний собор Вселенської (Константинопольської) Патріархії в Стамбулі носить ім’я святого Георгія.

Але особливою популярністю користується храм святого Георгія в місті Лідді на заході Палестини (тобто аж ніяк не в Каппадокії, як випливає з житія). Тут, нібито в рідному місті святого Георгія, в IV столітті були покладені його мощі, а відрубану голову помістили в Римі.

Таке європейське прочитання легенди, що з’явилося після правок і, природно, не підтверджене жодними документами. Просто склалася традиція так думати. Це – офіційна церковна версія життя святого.

Проте ні причин смерті, ні точного місця поховання святого Георгія в Європі, звичайно, не знали. Інакше чому там довгий час налічувалося кілька його могил? Чому різняться описи його подвигу і біографії? Виникає і безліч інших питань: у чому суть подвигу святого воїна? Як в одному-єдиному поєдинку він обезсмертив своє ім’я, увійшов в історію багатьох народів? Кого приховує переказ за образом змія-дракона?

На жаль, книги Лактанція, Євсевія та інших сучасників Діоклетіана не залишають від красивої легенди каменя на камені. Діоклетіан, чиє ім’я звично асоціюється з епохою гоніння на християн, насправді не мав до Георгія ніякого відношення. У лютому 303 року в Римі вийшов указ проти християн, в якому вони позбавлялися громадянських прав, страт не було жодної. Потім було ще два укази: один – «релігійної природи», інший – про ізоляцію проповідників, які закликають до повстання. Однак відразу ж заарештованих відпустили по амністії на честь двадцятиліття правління імператора. Істинне гоніння пов’язано з виходом четвертого указу, а це вже – в 304 році, коли Георгія не було в живих. Тільки тоді почалися страти! Але всі вони були викликані політичними або кримінальними мотивами. Християн переслідували не за віру, а за політичну неблагонадійність і за цілком конкретні проступки – зраду, підбурювання до бунту.

Чи міг святий Георгій опинитися серед таких християн і зробити там свій великий подвиг? Очевидно, ні. Цей висновок підкріплюють письмові свідчення. Збереглися справжні документи про його великі діянні, які не піддалися виправленням та переробці, і в цьому їх цінність. Мова йде про записки Фавста Бузанда, зроблені в IV столітті. У них вірменський літописець повідомляє про діяння сучасників, а по суті, учасників подвигу святого Георгія. Мабуть, це – єдиний і найдавніший документ, всі інші з’явилися багато пізніше, коли слава про великого воїна вже рознеслася по світу.

Звичайно, ні про яке палестинське походження святого Георгія не може бути й мови, це відкидають його ж «офіційне» житіє і записи Фавста Бузанда. Дуже невдала версія, її придумали, мабуть, в XIII і XIV століттях, тоді і з’явилася в біографії святого Георгія самозвана Палестина. Тоді ж, після хрестових походів, він був посаджений на коня, прийняв роль драконоборця.

До речі, до XIII століття святого Георгія на іконах зображували не на коні, не вбиваючого і без змія. Щоб оцінити справжні масштаби подвигу святого Георгія, необхідно звернутися до «білої плями» на історичній карті Європи, напевно, найбільшій з усіх наявних. Ім’я їй – Великий Степ, а якщо точніше – Дешт-і-Кіпчак, країна тюрків, її історія.

Дешт-і-Кипчак – слід видатної історичної події, без врахування якої вся історіографія Європи навряд чи буде надійною. Мова йде про Велике переселення народів. Зародившись на Алтаї в II столітті, воно тривало не одне століття і вдихнуло нове життя в майже не заселений Степ.

У III столітті (мабуть, в 292 році) біля берегів Каспію, точніше, у самих східних кордонів Великої Римської імперії, зустрілися дві культури, два світогляди – східний і західний. Носіями західного способу життя були народи Кавказу, які рівною мірою відчували на собі тиск і Риму, і Персії. А східну культуру на тій зустрічі представляли тюрки (гуни). Це на тюркських (гунських) знаменах був хрест (Аджи). Це їх ритуальним жестом було хресне знамення, якому, на мою думку, підкорилися потім і Рим, і Візантія, і всі інші новатори християнської віри. Ось вони звідки, сила хреста і хресного знамення!

Гуни перемагали не лише силою зброї, а й силою духу. Їх релігія називалася «тенгріанство». Шанували вони Бога-Отця, Тенгрі, Творця світу цього. Тюрки поклонялися Єдиному Богу-Духу. Приблизно за п’ятсот років до нової ери у них склався свій канон богослужіння, були свої священнослужителі, проповідники, ченці.

Бог-Дух панував в тюркському духовному світі, а в Степу панували самі тюрки-кипчаки, що прийняли божественну благодать. Їм не було рівних на полі бою, тому що ніде в світі не існувало такого великого війська. Тюрки, мабуть, були єдиним на Землі народом, який життя своє проводив на конях, вважаючи ганьбою ходити пішки. Дитину спершу саджали на коня, а потім вчили її ходити… І чоловіки, і жінки – всі були природжені вершники.

гуни

Чи не цих вершників Європа назвала апокаліптичними? Посланцями Божими? Дала ж вона ім’я «Бич Божий» Аттілі – великому ватажку тюрків? І дійсно, ніде в світі подібних вершників не було. Тільки на Алтаї, на прабатьківщині тюрків.

Звернімося знову до легенди про святого Георгія і спробуємо прочитати її символи в реальному історичному контексті. Тепер вони будуть виглядати зовсім інакше: в них з’являється логіка, вони вже вписуються в навколишній світ, знаходять сенс.

Змій – найдавніший символ тюрків. Він з’явився у них, мабуть, в III тисячолітті до нашої ери або навіть раніше, коли до влади в тюркському світі прийшов джус (родове об’єднання) Імак, родовим знаком якого вважався змій Бегша, прабатько людей, символ мудрості і знань. Між іншим, і понині змій в тюркському світі висловлює щось нехай і забуте, але дуже близьке, домашнє. Наприклад, чоловік, звертаючись до шанованої людини, обов’язково скаже йому: «Горинич». Досвідчена господиня, якщо захворіє корова або прийде інша біда, потихеньку тричі каже: «Горинич, допоможи!»

Образ змія або дракона взагалі широко поширений на Сході, це важливий символ східної культури. Не тільки тюрки шанували його. На знаменах кипчакських військ, які прийшли в кінці III століття до Європи, серед інших символів був і змій. Звичайно, появу степових вершників на Кавказі зустріли по-різному: одні – войовничо, інші (вірмени, албанці і грузини) побачили в прибульцях зі Сходу не ворогів, а союзників. Спочатку про гунів вірмени знали лише те, що належить знати про ворогів: приходять з півночі і набирають у вірменських поселеннях собі рабів – звичайне для того часу спілкування сильних та слабких.

Далі буде.

Автор: М. Аджи.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

UA TOP Bloggers