У чому сенс жертвопринесення? Ритуал у вигляді жертвопринесення тварин, його роль в різних релігіях досить добре досліджені. Але сучасні вчені всю свою увагу приділяють об’єкту жертвування (тваринам, соку соми і т.д.), не помічаючи головного: духовної сторони цього ритуалу. Тим часом у золотий вік людства (він відомий міфам чи не всіх народів) в жертву приносили саме бажання влади. Навіщо?

Для сучасної людини питання в принципі не зрозуміле. За останні 60-70 поколінь у нас з’явилася переконаність у тому, що володіння матеріальними багатствами створює комфорт та інших шляхів для здорового існування просто немає. Але може бути, це лише результат забуття стародавніх істин?

Людина, орієнтована на матеріальні зручності, знаходиться в сильній залежності від них. А залежність від чого-небудь – це слабкість, яка так чи інакше матеріалізується в тілі. Якщо ж людина пожертвує бажанням комфорту і багатства (нехай не без душевних страждань), вона зробить крок вперед в моральному саморозвитку, крок на шляху повернення до початкового стану свідомості. Відновлюючи втрачені зв’язки з природою і власним духом, вона оздоровить тіло, відновить забуті душевні якості і можливості – не виключено, що і надможливості.

Згадаймо найбільше творіння людського (або божественного) розуму – «Смарагдову Скрижаль» Гермеса Трисмегіста. Багато дослідників вважають, що це пам’ятка культури втраченого золотого віку, що Гермес (бог Тот єгиптян) передав Єгипту знання атлантів. У «Смарагдовій Скрижалі» святий цар-бог Єгипту заповідав: «Ти відокремиш землю від вогню, тонке від грубого з найбільшою обережністю».

Тисячі вчених намагалися розшифрувати короткий і неймовірно глибокий текст «Скрижалі». Не претендуючи на остаточну відповідь, запропонуємо таку інтерпретацію цитованого фрагмента: якщо успішно зробити вказане Гермесом духовне діяння, людина отримає небачені енергетичні можливості (про те ж сказано і в «Ведах»: жерці-жертводавці можуть бути сильніше богів). Але сучасна людина так далеко відійшла від істинної духовності, що, наприклад, заняття мистецтвом вважаються ледь не синонімом духовного життя. Однак навіть у християн, в порівняно недавній час, мистецтво нерідко сприймалося як прояв Люцифера (іпостасі Сатани) – коли зовні гарні дії на ділі послаблювали людину. Справжня ж духовність зміцнює її сили, дає їй реальну владу над собою і природою, наближає до Бога.

Навколишнє життя сповнене красивих спокус, але щоб їх досягти, чомусь необхідно зробити щось погане (хоча б у душі). А вміння відмовитися від бажаної мети, але не поступитися принципами краси і добра – це і є суть жертвопринесення, «відділення тонкого від грубого», неможливе без духовного страждання. І ще. Всі моральні принципи – добро, краса вчинку, вірність – реально існують лише тоді, коли свідомість людини направлена до Бога. «Моральний принцип всередині себе», розроблений І. Кантом в «Критиці практичного розуму», може існувати тільки в системі «людина – Творець»; це прояв Бога в людині. Діяння, що не співвіднесені з думкою про Творця, аморальні.

Такі надскладні закони буття, давно забуті людьми…

.. Скінчився золотий вік. Завершувалася срібна епоха. Люди надавали все більше значення зовнішнім проявам жертвопринесення, дотриманню ритуалів і все менше – внутрішньому змісту жертви. А коли цей потаємний сенс був практично загублений (на рубежі 11-1 тис. до н.е.), з’явилися реформатори – Рама, Заратустра, які засумнівалися в самій доцільності жертвопринесення (Заратустра взагалі розглядав жертвоприношення як марну втрату домашніх тварин). Йшла в минуле гігантська епоха, і разом з нею – остання ниточка, яка безпосередньо пов’язувала людину з Богом.

І люди стали будувати храми…

Автор: А. Буніатян.