Толерантність – незручна чеснота

Posted by on October 19, 2015

Толерантність

Складнощі з толерантністю виникають від того, що вона водночас виглядає і необхідною, і неможливою. Толерантність необхідна там, де різні суспільні групи із протилежними моральними, політичними чи релігійними поглядами розуміють, що в них немає іншого вибору, як жити разом, інакше розпочнеться збройний конфлікт, що не тільки не покладе край їхнім суперечкам, а ще й завдасть їм додаткових страждань. Саме за таких обставин толерантність необхідна, й саме за таких обставин вона виглядає неможливою.

Небезпека насильства та розриву соціальної співпраці постає в подібних випадках внаслідок того, що певна частина людей навідріз відмовляється сприймати погляди та спосіб життя інших людей. Так, наприклад, у царині релігії (де вперше з’явилося поняття толерантності) потреба в толерантності виникає тоді, коли принаймні якась одна група вважає, що інша група застрягла в жахливому й непристойному блюзнірстві. Зокрема, керівництво іншої групи звинувачується в тому, що воно перешкоджає молоді або жіноцтву здобути знання або волю. За цих умов прагнення до перемоги “справжньої” чи “правильної” релігії подається не лише як засіб задоволення власних інтересів, а й як засіб задоволення інтересів певної частини іншої групи.

Саме через існування глибоких незгод антагоністи не вважають за можливе визнати існування один одного. Потреба в толерантності до інших людей та їхніх звичаїв постає саме в ситуаціях, коли її домогтися найважче. Тож можна сказати, що толерантність народжується нестерпною потребою в ній. У цьому — корінь проблеми.

Ми можемо розглядати толерантність як зичливе ставлення могутнішої групи чи більшості до слабшої групи чи меншини. Так, наприклад, у християнській країні, де мусульман мало, може постати питання про толерантність до мусульман з боку християн, бо ж мусульмани не мають вибору між толерантністю та нетолерантністю в своєму ставленні до християн. Якщо ж змінити співвідношення християн та мусульман, то відповідно зміниться й напрям, у якому діє толерантність.

Саме так сприймає широкий загал поняття толерантності. І тут немає ніякого дива, адже дискусії про терпимість вписуються в широку дискусію про закони, які належить запровадити у країні (особливо закони, що дозволяють чи забороняють деякі релігійні обряди), а такі закони, природно, позначені правом сильнішого. Однак толерантність спирається переважно на ставлення однієї громади до іншої, а не на самі лише стосунки між сильнішими та слабшими владами. Цілком справедливо було б назвати нетолерантною ту групу (чи думку), яка вихваляє заборону чи вигнання інших груп (чи думок), навіть якщо вона не спроможна здійснити свої наміри на практиці. Проблеми толерантності виникають у сфері людських стосунків, взаємин між громадами, що провадять різні способи життя, тож питання не зводиться лише до того, як застосовується державна влада.

Для того щоб постало питання про толерантність, конче потрібно мати щось таке, до чого слід толерантно ставитися. Цим “щось” може бути якесь вірування або якийсь обряд, що їх якась група фанатично й нерозумно розглядає як помилкове й небажане збочення. Якщо одна громада просто ненавидить іншу громаду, як, наприклад, у випадку кровної помсти між кланами чи звичайнісінького расизму, то тут потрібна радше не толерантність, а відмова від ненависті, упереджень та злопам’ятства. Коли ми закликаємо людей до толерантності, то маємо на оці щось складніше за таку відмову. Дечого, звичайно, належить позбутися, а саме — прагнення знищити або вигнати громаду та неугодні вірування. Але водночас належить дещо зберегти, а саме — повагу до своїх власних вірувань, які, зрештою, були спонукою до переслідувань іновірців. Між прихильністю до власної системи цінностей та визнанням чужої системи цінностей, серед яких є й цінності неугодні, неминуча постійна напруженість. Саме така постійна напруженість є типовою для толерантності, а через те толерантність — річ непроста.

Звичайно, на практиці межа між звичайним трайбалізмом чи клановою спільнотою, з одного боку, та сукупністю поглядів чи переконань є дуже вузькою. Так, наприклад, Північна Ірландія постійно нагадує нам, що давній ворог постає не як ворог, але й суперник у боротьбі за істину та здоровий глузд.

АКТИВНЕ НАПРУЖЕНН

Саме тому, що толерантність криє у собі напруженість між прихильністю до своїх власних цінностей та визнанням чужих цінностей, її не можна ототожнювати з простою байдужістю. Думка про те, що було б куди краще, якби різні конфесії не воювали, а співіснували, виникла в Європі XVI та XVII століть, коли релігійні війни спустошували континент протягом багатьох років. Цю думку сприйняли по-різному. Дехто, перебуваючи в полоні скептицизму і вважаючи всі церкви рівноцінними, дійшов висновку, що в царині релігійних конфесій немає істини, приступної людям. Ще дехто, навпаки, гадав, що зіткнення конфесій — гарна школа для з’ясування планів Божих, а Всевишньому байдуже, як Йому поклоняються, були б тільки міцна віра та християнський дух. (Подібний екуменістичний підхід протягом недавньої епохи поширився за межами християнства).

Обидві ці течії розвивалися, певною мірою, в протилежних напрямках. Скептики твердили, що шляхи Божі невідомі значно більше, ніж вважали засліплені фанатизмом суперники. Оптимісти, маючи ширші погляди на християнство, твердили, що вони осягають Божі плани куди глибше, ніж суперники. Врешті-решт представники обох напрямків зійшлися на тому, що проблематика християнської віри не така важлива, як гадалося, і має менше значення, ніж вважалося. Міркування такого роду прямо виводить на шлях практичної та політичної толерантності, що дуже важливо. Однак це ще не толерантність як така, бо коли політичні погляди іншої групи за їхньою вагою прирівнюються до смакових вподобань, то немає й потреби виявляти толерантність.

Ось чому найтолерантніше ставлення в щоденному побуті найчастіше розвивається тоді, коли люди відмовляються від думки про те, що той чи той тип поведінки може викликати невдоволення чи навіть осуд. У багатьох країнах світу так сталося з деякими різновидами сексуальної поведінки, що їх раніше засуджували або й переслідували за законом. Сьогодні ж поза родині зв’язки чи навіть гомосексуальна сім’я вже не конче викликають ворожі погляди чи несхвальні оцінки. І хоч у цьому разі йдеться про толерантність як про конкретне ставлення, все ж така поведінка виступає радше як байдужість, аніж толерантність у прямому значенні слова. Коли я та мої сусіди говоримо, що ми толерантно ставимося до сім’ї гомосексуалістів, що живуть поруч, наша поведінка ще не толерантна по-справжньому.

Немає сумніву, що для багатьох конфліктів у багатьох зонах нетерпимості розв’язання можна знайти на шляхах посилення байдужості. Все, що стосується сексуальної чи соціальної поведінки і що в дрібних чи традиційних громадах викликало загальне занепокоєння, в цьому разі сприймається скоріш як суто приватна справа, що повинна виважуватися на терезах добра та зла. Може так статися, як це було в Європі, що байдужість виявиться єдиним засобом погасити деякі релігійні чвари. Звичайно, не всі релігії керуються прагненням навертати неофітів, а ще менше релігій змушує когось до своєї віри. Безумовно, кожна релігія має свій погляд на істинність чи помилковість вірувань тих, хто її не сповідує, однак вона утримується від втручання у справи інших релігій.

І навпаки — деякі системи вірувань менш схильні до невтручання. У них Немає іншого виходу, окрім того, який знайшла Європа (якщо не в політиці, то принаймні в релігії), а саме — зменшити ентузіазм. Однак це не повинно бути наслідком виснаження чи занепаду. Як відкрили деякі християнські конфесії, будь-яка релігія має власні ресурси, що дозволяє їй постійно переглядати свої стосунки з іншими. Звичайного впливу в Європі набула така думка: релігія, що процвітає, завжди прагне збільшити кількість віруючих засобом інших релігій, однак досягти цього примусом годі. У кращому разі такі зусилля призведуть до чисто зовнішньої покори. У своїх роздумах про господаря та раба Гегель писав, що фанатика завжди чекає розчарування: замість бажаної вдячності він знаходить конформізм.

ІДЕАЛ АВТОНОМІЇ

Проте ні зменшення ентузіазму, ні замикання у сфері приватних смаків не можуть розв’язати всі проблеми. Коли все полишається на власний розсуд, люди втрачають відчуття соціальної ідентичності чи належності до якоїсь громади, чиї інтереси вищі за інтереси індивіда. Певною мірою люди можуть належати до різних громад, згуртованих спільними переконаннями, зокрема переконаннями релігійними, але лише тоді, коли толерантність спирається на відмінність між цими громадами та державою. Держава не ототожнюється з жодною системою вірувань і не накидає жодної з них; так само вона не дозволяє жодній групі накидати свої погляди іншим групам, хоч кожен і може вільно висловлювати та захищати свої погляди.

Так, наприклад, у Сполучених Штатах конституційно забороняються закони, які б утверджували чи бодай заохочували ту чи ту релігію. Це положення конституції має майже цілковиту підтримку. В Америці є безліч релігійних груп, багато з них мають справді глибокі переконання, але жодна з них не прагне того, щоб держава пригнічувала інші групи, так само як і дозволяла їм пригнічувати будь-кого.

Багато хто сподівався, що така модель може правити за взірець для будь-якого сучасного суспільства. З одного боку в ній враховується все розмаїття глибоких моральних чи релігійних переконань, що їх сповідують різні групи в певному суспільстві, а з другого — вона передбачає існування ідеально безсторонньої держави, яка забезпечує кожному громадянинові право рівних можливостей, а також право мати і висловлювати своє переконання. Так виглядає модель ліберального плюралізму, або ж толерантності в дії. Справді, вірність власним переконанням у ній поєднується із прийняттям чужих переконань, що є характерною рисою толерантності. Така комбінація забезпечує достатній простір для різноманітних переконань, що існують у групах або громадах без державного втручання, тоді як прийняття плюралізму включається у структуру самої держави.

Це зовсім не означає, що суспільство не потребує спільних переконань. Адже вкрай потрібно, щоб така система була привабливою для всіх членів суспільства. Модель суспільства, яка тримається купи радше завдяки правовій арматурі та прагненням до однакової поваги, ніж завдяки якійсь одній громаді, що поділяє однакові, глибокі й специфічні переконання, така модель вимагає ідеального громадянства, спроможного взяти на плечі подібний вантаж. Можливо, найразючіший різновид такого ідеалу запропонувала ліберальна філософія, що бере початок від Канта і вбачає гідність людини в її автономії. Вільний індивід — це той, хто живе своїм власним життям і є господарем своїх переконань. Саме уможливленням такої автономії, і не обмеженням її шляхом накидання набору обов’язкових для всіх переконань, і має займатися державна влада.

Цей ідеал не є виключно негативним чи гідним скепсису, інакше годі було б навіть сподіватись об’єднати в суспільство індивідів із прямо протилежними переконаннями чи знайти надлишок енергії, потрібний толерантним суспільствам для боротьби проти нетолерантності, коли всі інші засоби не виправдали себе.

Хоч би що там було, невтручання держави в конфлікти етичного порядку мусить мати певні межі. Справді, є питання, зокрема, питання про аборти, що виключають нейтральність держави. Так, наприклад, можна передбачити в законах відмінність стосовно різних умов аборту, але це не перешкодить декому зберегти глибоке переконання, що в певних випадках аборти мають проводитися на законних підставах, тоді як інші люди лишаться так само глибоко переконаними, що аборти треба заборонити раз і назавжди. Жодне суспільство не спроможне уникнути в таких випадках обґрунтованого колективного вибору, отже, в цьому розумінні таки є межі толерантності, навіть якщо люди не перестають поважати переконання одне одного.

Дехто із критиків лібералізму запевняє, що держави ліберального плюралізму, яка б втілила в життя толерантність, загалом нема. Насправді виходить, кажуть вони, що держава спритно підтримує певний набір засад (вочевидь, тих, які на користь соціальній співпраці та економічній ефективності), тоді як переконання, які раніше були глибоко закорінені у свідомості людей (наприклад, дотичні до релігії, сексуальної поведінки чи культурних надбань), гинуть у полоні особистих смаків. Навпаки, деякі критики, визнаючи існування держави ліберального плюралізму, що певною мірою практикує толерантність, зазначають, однак, що в кращому разі толерантність у ній є політичною чеснотою, врівноваженою іншими чеснотами, такими, як глибоко закорінене почуття громади чи суспільства, де права людини (або відсутність їх) існують самі собою, без потреби наполегливо й аргументовано боротися за них.

Тільки майбутнє покаже, чи ліберальні суспільства справді спроможні зберегти розмаїття глибоких та змістовних переконань своїх членів. Можливо, воно також відкриє нам, до якої саме межі прагне людство мати таке розмаїття, чи, може, навпаки, воно погодиться з майже цілковитим зникненням всіх переконань. Можливо, воно просвітить нас, що толерантність — це тільки тимчасова чеснота для перехідної епохи між минулим, де ніхто про неї не чув, та майбутнім, де в ній ніхто не матиме потреби. Та в наші дні не бракує фанатичних переконань, непримиренних до будь-якої критики. Не бракує і людей, чиї права можна захистити лише з допомогою правдивого слова. Бачиться, не настав ще час, коли б можна було обійтися без такої незручної чесноти, як толерантність.

Автор: Бернард Вільямс.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers