Повертаючись до попередньої статті про звички, хочу написати ще й про похідне від них явище – звикання. Так вже сталося, що ми звикаємо, звикаємо до хороших речей, звикаємо до поганих і подекуди навіть до жахливих. Але що ж таке оте звикання – великий дар чи велике прокляття? Мабуть і те і інше.

Найбільша проблема полягає в тому, що до хороших речей ми звикаємо дуже швидко, а до поганих навпаки довго, іноді й ніколи. Хоча загалом людина така істота, що може звикнути до будь-чого, бувало люди звикали навіть до страшних умов концтабору чи Гулагу. Фактично звикання до всіляких поганих речей – своєрідна форма психологічного захисту, яка дозволяє людині адаптуватись навіть у найнесприятливіших умовах. Люди чимось важкохворі звикають до постійного болю, люди у постійній небезпеці (солдати на війні) звикають до страху та смерті довкола, хірурги (і особливо патологоанатоми) звикають до крові та людських нутрощів, раби звикають до принижень.

Так, якщо дивитись на звикання з цього боку, то воно великий дар, який оберігає людей у скрутних обставинах, часом навіть дозволяє вижити. Що не кажіть, а звикання – така собі чарівна паличка-виручалочка, от тільки проблема в тому, що вона працює в обидва кінці, і в кінець «не той» значно потужніше.

Бо поруч із поганими речами ми звикаємо і до хороших, причому в рази швидше. Звикаємо до комфорту, до зручних машин, до всіляких технічних новинок, стаємо «ніжинками». Взагалі ми всі, сучасні мешканці 21-го століття порядком звикли до благ цивілізації, а от якби якась машина часу раптом перенесла нас у середньовіччя, там нам було б ой як не переливки, без комп’ютерів та мобільних телефонів, та що там комп’ютерів (!), навіть без елементарних побутових речей: мила (у середньовічній Європі не знали мила), туалетного паперу (він з’явився в Європі лише в столітті 16-му, 17-му) і ще багато чого. А люди в цей час якось жили, раділи, кохали, вмирали. Ми ж з вами, порівняно із мешканцями середньовіччя живемо просто в Раю, користуємось самими різноманітними благами прогресу, нам не загрожує смерть від голоду, чуми чи раптового набігу татар. То чому ми не щасливі, незадоволені, чому ми не цінуємо те що маємо? Відповідь проста і очевидна – ми звикли.

Ми звикли до всього хорошого, що маємо в даний момент, так що вже й не помічаємо цього. Загалом, ми (люди) маємо схильність дуже швидко звикати до хороших речей – і в цьому велике прокляття звикання. Через нього ми втрачаємо радість буття, вміння насолоджуватись простими речами, замість того, щоб цінувати те що маємо, ми звикаємо до цього і постійно хочемо чогось більшого, кращого, далі вступаємо у безцільну гонитву за все новими і новими матеріальними благами, до яких ми також звикнемо.

Чому багаті люди такі нещасні? (а вони нещасні). Бо вони вже мають все-все-все, але звикли до цього, звикли до розкоші, дорогих машин, басейнів, яхт, віл, і вже не отримують від цього жодного задоволення. Пригадую як в одному фільмі, герой, який грав російського олігарха сказав знакову фразу: «Яхта приносить задоволення лише 2 дні, в день її купівлі і в день продажу». Йому б усвідомити, що це біг в нікуди, що не треба купувати яхти, а треба щось зробити із своїм звиканням, а разом з тим із самим собою. А саме навчитись радіти простим речам, без звикання до них.

Ще часто трапляється, що ми звикаємо не лише до речей, але й до людей, перестаємо цінувати друзів, гарне відношення, у найбільш запущених випадках дехто має схильність вилазити на голову та сприймати чуже гарне відношення як даність. Як наслідок через це руйнуються стосунки, розпадаються сім’ї (скажімо, коли чоловік настільки звикає до дружини, що перестає її помічати), і виною всьому – її величність звикання.

Бажаю всім нам, щоб ця паличка у нашому житті працювала тільки в один, правильний кінець, щоб ми швидко звикали до поганих речей і ніколи до хороших.