Мистецтвознавці й художники, літератори і кінематографісти прагнули створити свої версії життя та творчості Ніко Піросманашвілі, розгадати таємницю його мистецтва. Проте і зараз, після виходу в світ багатьох книг про художника, що відтворюють його творчий портрет, глядачі часом виявляються нездатними сприйняти його творчість, зрозуміти його художню мову і, ввічливо погоджуючись з високою оцінкою фахівця, думають про себе: «От якби його трохи підучити…». За поетичними легендами і колоритними подробицями життя художника часом забувають, що він створив унікальну, цілісну і досконалу художню систему, що він зумів розповісти про Грузію, її народ, її сьогодення і минуле так ємко, як це не вдавалося нікому ні до, ні після нього; що він зумів передати глибинні риси національного характеру і традиційні уявлення про красу і гармонію, сутність буття.

Творчість художника дуже часто оцінюють, виходячи з засвоєних ще зі школи правил. Згідно з цими правилами, кращий показник таланту – анатомічно вірно намальована рука, нога або голова, точна передача фактури предметів. До цих ознак відноситься і ретельність письма, заглаженість живописної поверхні. Зовнішні прикмети майстерності часто приховують від глядача суть художнього явища, його масштаб. Такі «критерії» заважають розгледіти досконалість і складність живописної системи Піросмані, глибину його мистецтва, унікальність його обдарування.

Мистецтво Піросмані не вкладається у звичні системи відліку і типи художньої творчості. Піросмані не впишеш в академічні канони «навчених» живописців. Не вписується він і в коло тих художників, яких прийнято називати художниками «святого серця» або наївними майстрами, які творили по внутрішній потребі і створювали майже завжди картини, які були своєрідними монологами і були викликані бажанням закарбувати глибоко особисте переживання, спогад або передати почуття радості, відчуття щоденного свята життя.

Сам Піросмані вважав себе не ремісником-буквописцем, що копіюють існуючі зразки, тобто творцем вивісок, не іконописцем, а художником, який передає суть реальності за власними художніми законами.

Піросмані був професіоналом не тільки і не стільки тому, що праця художника давала йому засоби до існування, але головним чином тому, що вільно вирішував складні композиційні та колористичні завдання, прагнув знайти вищий сенс у повсякденній дійсності.

Найрізноманітніші зразки – від середньовічної грузинської фрески і перського живопису до журнальної ілюстрації і фотографії знайшли відображення в творах Піросмані, сплавилися в єдину художню систему. І оцінювати її необхідно за її власними законами, не уникаючи тих парадоксів, які таїть в собі життя і творчість художника.

Мистецтво грузинського майстра глибоко індивідуально, і разом з тим воно найтіснішим чином пов’язано з епохою, з середовищем, що його породило, як би спочатку вбирає в себе всю багатоликість Тифлісу початку минулого століття, де паралельно з багатовіковою християнською культурою, крізь яку вгадувалися риси дохристиянських культів, існували елементи культури перської, де Схід сусідив із Заходом, а середньовіччя – з сучасними новаціями. Це проявлялося в різних сферах життя, в мові та костюмах, в архітектурі і звичаях. На вулицях звуки зурни змішувалися з модними французькими пісеньками, традиційні змагання казкарів-ашугів змінювалися виступами Маргарити де Севрі, незрівнянної шансонетки.

У демократичних районах Тифлісу, в середовищі небагатих торговців, ремісників, духанщиків, працював Піросмані. У цьому середовищі були споживачі його мистецтва і шанувальники його таланту, які по-своєму захоплюються його роботою: «Подивиться на нас, вип’є, мазне – і картина готова!» Вони ж визначали сюжет і композицію майбутнього твору, з якою художник найчастіше змушений був погоджуватися. Але коли вимоги замовника і закони мистецтва вступали в непримиренне протиріччя, Піросмані кричав: «Який у тебе може бути смак. Ти торгаш, сиди за своїм прилавком!».

У 1912 році Піросмані був «відкритий» професійними художниками, оцінки його творчості придбали інший, але теж суперечливий характер. Одні вважали твори художника «огрубленим варіантом перського живопису». Для інших це був «талант, що чудно з’єднав у собі наївність живописця вивісок з культурою Персії та Візантії».

Найбільш прозорливі підкреслювали, що «Піросманашвілі епічно монументальний художник. Його інстинкт розгадав той монументальний живопис, до якого болісно рухається європейське мистецтво кількох десятиліть». Порівняння з іранським мистецтвом до деякої міри виправдано. «Східний» округлий тип облич з темними бровами дужкою, так само як і деякі композиційні схеми, викликає в пам’яті перські зразки, але колорит Піросмані особливий. Можливо, він становить найбільш цікаву сторону його художньої системи, він унікальний за своїми принципами.

І Піросмані з дивовижною безпосередністю дає можливість побачити, як створюється картина. Все чудо його живопису відбувається як би на наших очах. З бездонної чорної глибини клейонки завдяки дотикам пензля народжуються фігури і предмети, нескінченність стає реальним простором, характерним грузинським ландшафтом. На наших очах простота обертається складністю.

Як відомо, художник використовував невелике число фарб, але вмів досягати вражаючих колористичних ефектів. Основними кольорами були білий і чорний, які самим художником осмислювалися як синоніми добра і зла. Не відаючи академічних заборон на використання цих кольорів у живопис, заборон, огороджувальних учнів від бруду або поганої палітри, Піросмані уникнув того й іншого. Білим (іноді з ледь помітним додаванням блакитного і рожевого) на чорній клейонці написаний один із шедеврів його живопису – «Кабан». То ледь торкаючись поверхні клейонки, накладаючи фарбу тонким напівпрозорим шаром, то розподіляючи її різкими, енергійними мазками, то майже по-малярському «зафарбовуючи» фон, Піросмані створює гранично виразний образ вепра зі злобно блискучими очима, втілення люті.

На чорному тлі клейонки потужно і відкрито звучить червоний колір сорочки рибалки і жовтий – його капелюха. Він «підтриманий» рожевим, складеним з тієї ж червоної фарби, з’єднаної з білою, і зеленуватим, який є той же жовтий, але накладений прозорим тонким шаром на чорну клейонку. Кілька мазків синього та білого довершують барвистий акорд.

Картина «Селянка з дітьми йде за водою» побудована на тонких тонових переходах. Білий змішаний з вохристо-червоним, тьмяним зеленуватим і вишнево-червоним. Мазків чистого кольору майже немає. М’яко, півтонами написаний пейзаж. Можна було б відшукати й інші приклади використання кольору. Різноманітний художник і в способах співвідношення фігури і простору.

«Ортачальска красуня з віялом» написана на чорному тлі і тільки золотиста горизонтальна смуга позначає неглибокий простір картини. Дівчинку з повітряною кулею оточують пагони трав, символізуючи природні стихії. Вони стають ніби знаками природи, «прихованої» за чорнотою клейонки. У зображенні двірника весь фон світлий, клейонка закрита фарбою, але залишена майже недоторканою в костюмі і таємниче «прозирає» через зіниці напружених очей.

Один з його героїв, Таранов, на портреті зображений в інтер’єрі, на тлі мальованого пейзажного задника, подібного тим, які вивішувалися в провінційних фотоательє.

Пастух зі стадом овець поміщений вже в реальний пейзаж. Кожна картина Піросмані дає свій варіант колористичного та просторового рішення. Часом навіть здається, що вони не могли бути виконані одним художником. Але всі вони написані однією твердою і впевненою рукою, відрізняються майже каліграфічною точністю мазка і особливою його якістю: покладений на клейонку, мазок відразу стає предметом – довгі енергійні мазки утворюють складки одягу; плавно вигнуті – перетворюються в струмінь води або стебла трав; круглі, отримані поворотом кисті, – в грона винограду. Прийомів накладання фарби у Піросмані безліч. Фактурне багатство його картин захоплює. Але при всій різноманітності художник як би провокує глядача на сприйняття стереотипів.

У різних сценах – гульні або святах – око легко відшукує знайомі профільні або фронтальні положення фігур або деталі: стоячого на задніх лапах ведмедя, білих і чорних птахів, що летять в небо, строгі формою глиняні глечики або човни, що нагадують дерев’яні кораблики, вирізані для дитячої забави.

Урочиста і велична сцена застілля, що нагадує евхаристію, зображена то в інтер’єрі, на тлі світлої стіни, то на тлі намальованого пейзажу, як в гульні у Гвімрадзе, то у виноградній альтанці, то на схилах пологих пагорбів. Піросмані немов би створює свої картини з улюблених предметів для своєрідних композиційних блоків, але варіації всередині них і способи їх взаємозв’язку різноманітні.

Піросмані не мав можливості робити підготовчі ескізи або етюди до картини. Обмежений час («писав поки цокалися») вимагав швидкості і точності. Кожна деталь, не порушуючи цілісності картини, знаходила своє художньо виправдане місце, а епізод повсякденності або вульгарний зразок вдягалися в явища високого мистецтва…

Здавалося б, картини художника ясні, зрозумілі, але доля спадщини Піросмані така, що ми можемо тільки припускати, як змінювалося колірне і композиційне мислення живописця. Як осягав він навколишній світ? Лише деякі твори датовані самим художником. Час створення інших встановлено побічно, часто зі слів людей, далеких від музейної педантичності. Втрата чи не більшої частини картин художника майже не дозволяє вибудувати скільки-небудь цільну еволюцію його творчості. Незаперечним тільки є його дивовижний талант, що дозволяє поєднувати непоєднуване, бути не примітивістом і не архаїстом – бути абсолютно сучасним і зайняти місце в магістральній лінії новітнього живопису.

Автор: С. Хромченко.

P. S. Духи вещают: Творчество Нико Пиросмани очень интересное, так что даже будет хорошей идеей пригласить свою любимую девушку на выставку его картин. Разумеется, не забыв перед этим ей купить цветы (а купить их можно даже через интернет, например, перейдя по этой ссылке).